Під ранок Андрієві почав снитися кошмар. Що він порізав собі руку біля зап’ястя, мало не до кості розпанахав, але кров чомусь не текла. Уві сні хлопець оглядав глибокий рубець і бачив перетяту надвоє вену із загуслою темною кров’ю всередині. Кров у вені застигла, пульсу у нього не було.
Пищання годинника розбудило його, вирвало зі сну силоміць. Підсікло, як рибину з води. Ніби він дивився фільм, а екран згас посеред перегляду. З препаскудним настроєм Андрій почав збиратися на роботу. У квартирі, доки хлопець пив чай, снідав та одягався, стояла цілковита тиша, проте ледве він вийшов на вулицю, як хвиля міських шумів накрила Андрія з головою. Машини, трамваї,перехожі, сигналізації, діти. Двоє дітей з портфелями за плечима копають колеса машини, припаркованої біля під’їзду, щоб спрацювала сигналізація. Огрядна тітка кричить на них. Андрій морщиться і витягає з кишені куртки беруші.
В офіс фірми, де він працює, Андрій завжди приходить у 8.55, знімає куртку, вмикає комп’ютер і сідає за роботу. Він першої до другої – перерва на обід, під час якої він виходить з приміщення фірми і йде додому, себто на квартиру, яку винаймає – обідати. О 17.55 наводить лад на столі, за яким сидить, вимикає комп’ютер, витирає мешти і змащує їх кремом для взуття. У коридорі уже вишикувалася черга працівників, що один за одним розписуються у журналі і вискакують за двері. Втискуються у ліфт. Андрій навіть не намагається вклинитися між інших у кабінку ліфта, а збігає донизу сходами.
Від 8.55 до 17.55 він сидить втупившись у монітор, сутулячись, ні з ким не розмовляючи і не виходячи на перекур. Тільки зрідка у туалет. Ідеальний працівник, офісний робот – експериментальна модель. Він не завжди був таким дисциплінованим. Андрій не пам’ятає цього, забув, але у три-чотири роки він був свавільною і неслухняною дитиною. Якось навіть поліз без дозволу до речей батьків і щось там взяв. Ти злодій, сказала мама Андрієві і ми тебе за це покараємо. Ми відріжемо тобі пальці, щоб ти більше не брав ними чужого. Вона посадовила малого на високий стілець, присунула до кухонного стола і принесла ножа та алюмінієву миску. Для чого тобі миска, крізь сльози допитувався син. Збиратиму у неї кров.
Андрій зберіг пальці на обох руках, але з цього часу він нізащо не візьме чужого. І не буде сидіти без діла замість працювати. Ідеально сумлінний та чесний. Час від час він підіймає голову від екрану, заплющує повіки, щоб відпочили очі. У вухах Андрія тиша. Від шуму у нього одразу починає боліти голова, але беруші рятують його. Колеги по роботі – студенти та вчорашні випускники інститутів, платять на фірмі дуже мало, для більшості працівників тут перше робоче місце, багато хто працює неофіційно та й ці надовго не затримуються, постійна плинність кадрів і вічно юний колектив. Вони вмикають принтер й електрочайник, ходять туди-сюди, голосно перемовляються, скриплять кріслами, сваряться та кричать одне на одного. У кутку допотопний магнітофон, свіжий ранковий ковток популярної музики для кожного, коли магнітофон затикається – примусово, хтось його вимикає і висмикує шнур з розетки, - естафету переймають комп’ютерні колонки. Праворуч Андрія дівчина витягує із сумки і розгортає кілька кофтинок, однакового фасону, але різних кольорів, одну із них вона збирається купити. Почергово приміряє, біжить повз Андріїв стіл у коридор, туди, де висить дзеркало. Дефіле мод для вахтера. Пенсійного віку вахтер тішиться і зацікавлено протирає окуляри. Андрій бічним зором фіксує червону, жовту, зелену пляму кофтинки справа і тут же про це забуває.
Невидима повітряна хвиля вдарила йому у обличчя. Монітор раптом згас, комп’ютер вимкнувся. Андрій ввімкнув його знову, чекав, поки завантажиться, обережно торкнувся перенісся під металевою дужкою окулярів. Воно раптом сильно заболіло. І череп ніби стиснуло.
Коли він був першокласником, однокласник під час бійки на шкільному подвір’ї вдарив Андрія кулаком по носі. Так сильно, що той впав і залився кров’ю. Андрієві здалося, що ніс його впечатався всередину голови, і лице тепер буде пласким, як тарілка. А носові хрящі прокололи мозок. Але потім ніс зажив, болів лише коли до нього доторкалися. Але тепер у нього сильно болить голова від шуму. От коли навколо зовсім тихо, йому добре і затишно, він може зосередитися. Чи розслабитися, як йому захочеться. Але у центрі міста ніколи не буває тихо, тому потрібні беруші. З ними голова не болить. Роти людей навколо завжди беззвучно рухаються, вони постійно щось говорять. Він знає, що вони говорять про нього. Сміються, розтягуючи губи, і показують на нього пальцями. Але він не звертає на це уваги. Хай сміються.
Комп’ютер завантажився. У кутку екрану – годинник. 15.55. Біль розсіюється, Андрій відриває руки від обличчя і роззирається. Офіс порожній. Куди вони всі поділися? Андрій повільно підіймається і виймає беруші з вух. Тиша, лише чути як гуде, працюючи, його комп’ютер. Решта вимкнені. П’ять темних моніторів і стільки ж порожніх крісел перед ними.
Він почергово перевірив усі приміщення. Нікого, навіть вахтер зник без сліду. Усі двері відчинені навстіж. Виходить у коридор, блукає поверхами. Та ж картина – двері відчинені, навколо порожньо. З якийсь час Андрій прийняв як факт і змирився з думкою, що у будинку залишився лише він. Він пробує подзвонити по мобільному, на всі номери, записані у телефонній книжці. Ніхто не відповідає.
Вийшов з під’їзду на порожню вулицю. Абсолютна тиша, лише звук його кроків. Припарковані машини, але по дорозі, де зазвичай інтенсивний рух, ніхто не їде, жодної людини на зупинці. Нікогісінько.
Він перейшов вулицю за декілька метрів від зебри. Йшов вулицями міста і крутив головою, сподіваючись побачити хоч когось, крім собак і котів. І блукав так, доки не почало сутеніти, а ноги не загули від втоми. Тоді побрів додому.
Проходячи повз порожній дитячий майданчик, Андрій зрозумів. Очевидно, це і був кінець світу. Пів року тому він дивився документальну передачу, у якій розповідалося про можливий кінець життя на планеті. І ось сьогодні воно сталося. Людську расу було стерто з лиця землі. Не через потоп, чи падіння комети, не через ядерний вибух. Вони просто узяли й зникли. Може, їх знищила, - висуває він нарешті гіпотезу, – звукова хвиля?.. Якої він не почув.
Це, - він морщить лоба і намагається сформулювати думку, - як смерть навпаки. Тоді б я зник, а вони б усі лишилися. Жили б собі далі, ніби мене не було. А так вийшло, що щезли вони. Тепер – ні людей, ні шуму від них.
Він запхав руку у кишеню і витяг беруші. Пошукав очима урну для сміття та раптом просто розтиснув кулак. Більше жодних правил. Він іде, пришвидшивши крок і раптом робить те, чого не робив ніколи у житті. Починає підстрибувати і пританцьовувати на ходу, розмахуючи руками. Ляляля. Він незграбний і смішний, але сміятися нема кому.
Андрій подумав, що раптом був ще хтось, хто не випарувався, бо його вуха так само були захищені берушами? Ще хтось – у межах цього міста, країни, материка? Добре було б їм зустрітися. Якщо йому пощастить, це буде дівчина.
