Пообіді на площі хоч запали. Лише поодиноко блискають вибіленими від ненастанної сльоти боками полишені напризволяще буряки. Стенувши плечима, завертаю в село. А в Огибалово якесь незрозуміле та, сказати б, нервово-хворобливе пожвавлення: снують вуличками, байдужо розляпуючи мокряк, сухі, мов стручки, незавидні місцеві мужички, вимахують кінцівками, перегукуючись за парканами, мужеподібні баби; ага, звернувши на головну вулицю, бачу біля сільпо оточену неспокійним натовпом „будку”, ясно: в населений пункт привезли вино! Це вже вдруге, звідколи ми тут, відбувається така „вікопомна” для Огибалово придибенція, тому перебіг подальшого неподобства загалом відомий: про будь-яку роботу годі й згадувати, місцевий голова краще за мене це розуміє й у розвиток подій мудро не встряватиме. Гумово-кухвайчане з’юрмисько не розійдеться, поки не буде продано останньої пляшки. За „бормотуху” гризтимуться, дубаситимуться, штурхатимуть одне одного в балтовисько, що мужики, що баби – однаково. Навіть недолітки. Потім втішені власники мутного зеленуватого пійла тихо порозлазяться по своїх темних „ізбах” і раюватимуть там, хто на скільки спромігся: одному вистачить на кілька розбуялих годин, – інший і на дві-три доби заляже. І на дві-три доби запанує над селом приголомшлива хмільна тиша. Не туркотітимуть на бригаді трактори, не метатиметься УАЗиком голова, не зійдеться вранці до правління на наряд люд. Лише вищатиме десь бита гномом-мужичком баба та скавулітимуть то тут то там забуті негодовані пси. Тільки не раніше третього дня почнуть вибрьохуватись із-за високих огорож зачучверілі, злі від похмілля „аборигени”, тихо матюкаючись, злазитимуться до контори, де голова з незмінно журним виразом на обличчі, наче нічого й не було, особисто загадуватиме кожному роботу. А поки село гулятиме, ми будемо лагодити техніку, заготовляти дрова, прибирати. Ключовий закон армії: що завгодно, аби солдат не байдикував!
Зупиняюсь біля казарми й до мене одразу підвалюють збуджені, не менше, ніж місцеві, Вася Чорний і Попруга. З ними – червоноокий, наче кріль, абориген.
– Льоха! – плескає мене по плечі Попруга. – Давай рубля – не хватає! Цей кореш – батько продавщиці, клянеться, що винесе. Та в нас лише на одного пузира, а що того одного!
Вигортаю з кишені дріб’язок – зовсім мало, віддаю.
– Ех, – чухає руду макітру Вася, – не вистачає! І де в чорта візьмеш!
– У кого, в принципі, гроші? – спрагло роззирається Попруга.
– В начфіна...
– О, в начфіна й позичу!
– Ти що! – не йме віри Чорний. – В офіцера, на пляху?
– А чого, – Попружина мармиза – хрестоматійний зразок хитрющого, нелукавого зовні, українського дядька. – Начфін – мужик путній!
Абориген нетерпляче тупає:
– Ви того, реб’я... а то пійло скінчиться...
Попруга щезає... і за дві хвилини з’являється з необхідним дріб’язком у кишені:
– Виручив! Начфін мужик – не Писанко! Гайда!
– Та ні пацани, – відмахуюсь. – Я не хочу. Ще до кузні треба мотнутись, камеру завулканізувати, поки горно не вичахло. Йдіть самі, колись наллєте.
– Це ж як, – не тямить Попруга, – ти що, НЕ БУДЕШ?
– Не буду, не буду! Рушайте, бо не вистачить!
Попруга робить великі очі, Вася теж зиркає на мене, як на психа.
– Ви того, реб’я... – нагадує про себе абориген, вони полишають мене й чвалають до сільпо.
... – А так тобі гарно?
– Гарно.
– А тепер?
– М-м-м...
– Невже й в інших жінок так?
– Смішний...
– Не вірю. Це так лиш у тебе...
Я мандрівник. Я Амундсен. Колумб. Я відкриваю нові землі. Океани. Материки. Незвідані. Небачені. Нові сонячні системи. Нові галактики. Нові світи. Ось два моря. Дві Маріанські западини. Два ясно-синіх океани. Я зазираю в них тихенько, сторожко, бо ж там безодня! Мені здавлює шлунок, перехоплює подих. Та прірва вабить непоборно! Нахиляюсь до неї ближче, розглядаю дрібні частинки: рисочки, пунктирчики, відтінки. Яка глибінь, який захват! Вони живі, мої щойновідкриті океани. Вони змінюються. Вони відгукуються на кожен мій порух. Вони мене чують. Вони до мене говорять. Чи говорив океан до Колумба? А мої говорять! Далі, навколо дивних живих океанів, наче встелені рожевими пелюстками пагорби й доли, виярки та гірські пасма. І пасма волосся... О, волосся – то окремішній світ! Ніколи не гадав, що торкатись волосся – така насолода. Що завгодно, тільки не волосся. А з’ясувалося... Бо волосся особливе. Певно, що особливе – тут все особливе. І виярки особливі й пагорби. А я дослідник. Натураліст. Оці дві калинової барви подушечки, це що? Хіба це насправді? Хіба дозволено мені так просто їх торкатися? Пальцями, вустами? Дозволено! Чорт, який кайф! Можу! Все можу. І тут торкнутись, і отут, й отут... Скотитися з цього гладенького схилу, пробігтись долинкою (а чого вона така тремтлива?..) І отут пробігтись, і… А тут... Тут я просто завмираю перед незбагненною величчю цього незбагненного величного творива. Так Амундсен завмер, діставшись полюсу, так Колумб закляк, уперше вздрівши на видноколі обриси незнаної „терри”. Там праліс збігав зеленою хвилею до самісінького праморя. І Колумб зійшов зі своєї „Санта Марії” та заглибився в той праліс. Христофор був маленький, а пуща таємнича й неоглядна. Я розумію його почуття. Розумію. Ось я теж заглиблююсь у ці загадкові на смак, у ці медові на дотик, у ці теплі й воложисті на вигляд хащі, ось я в них розчиняюсь... А чого це так перемінилися раптом мої щойновідкриті блакитні прірви-океани, чому так заогнились, заграли? А чого це так затремтіли мої калинові подушечки? Вам приємно, коли я занурююсь у той праліс, у пущу, вам гарно? Правда? Боже, вам гарно!.. Ні, це не насправді, так бути просто не може, це я, либонь, застудився й марю... І чхати мені на всіх на світі прапорщиків Писанків та капітанів Воровських, на всіх Юсуфів і Беків, на всіх ВАІшників... Вони там, а марення моє тут, зі мною. Лише я й вона, моя потаємна планета, моя солодка галактика. І я одужувати не хочу...
Чи ти здогадувалася, що зі мною коїться, чи відчувала? Чи й із тобою?.. Ні, ти була старша, ти встигла зазнати вже гіркоти розчарування й знала, що солодка мить довго не триває. Чомусь. Гірка перетоплюється в години, в роки, в десятиліття, а солодка... Я кохав тебе і якби хто сказав мені тоді, що кохання моє не триватиме вічно, я б його вдарив. Але ти була мудріша. Ти знала. Знала, що втіха минуща, що захват і злет нетривкий, ефемерний, майже неіснуючий; так, лише якийсь полиск, лише сонячний зайчик, блись – і все. І ще... Ти зазнала опіку розриву, нестямного болю, коли зникає оте сяйво, той зайчик, ти знала, як воно. Ти просто оберігала себе, свідомо – ні... А я не знав іще нічого й тому... Чи співчувала ти мені, чи жаліла?.. Ні, я тебе не картаю, зовсім. Не навчишся плавати на березі, не взнаєш, що таке біль, поки сам... І біль чатував на мене вже поряд...
– Давно, – (я лежу і, мов дитя, лащуся біля її дивовижних півкуль-грудей, північної та південної, ні – західної та східної), – до колишнього ще, в інституті, мала я свою першу любов. Він теж був студент. Ми бігали в кіно, трималися там за руки й цілувались. Я була така дурна, що боялася від цього залетіти, уявляєш? Я привозила з дому молоко й підгодовувала його – він був із дуже нужденної родини. Сир привозила, сметану – в нас було. Він приходив до мене в кімнату, їв, а тоді ми йшли в кіно, на танці... Я його так любила... Якось на танцях до нього присікались розбіяки, то я там ледве сама їх не повкладала, йому аж ніяково стало. Вмерти ладна була за нього. Писала на долоні його ініціали й навмисно тримала руку так, аби всі бачили. А затим... Вона жила в нашій кімнаті, я ж їх і познайомила. І вона його нічим не підгодовувала, в неї корови не було. Я, коли взнала, пішла топитись. Стовбичила над водою й усе не могла вирішити: роздягатися, чи стрибати вдягненою, і від того ще дужче ревіла. Дурка, правда? Тим і врятувалася – прибігли дівчата... Але все в мені тоді вмерло. І за колишнього пішла просто... мама мені нараяла. В серце я його не пустила, якщо пустиш когось у серце... Може він тому й пиячив... – вона на мить замовкає, я теж мовчу. – Ти не зважай, тебе ж я пустила скрізь, правда? Тобі гарно?
– Гм, гарно... Мабуть мені так, як було тобі тоді, з тим студентом.
– Ні, так не треба. Просто бери мене й пий... Просто пий, як молоко...
Я п’ю молоко. П’ю казковий нектар. Наче невтомна комаха збираю його краплина за краплиною, корячись лише інстинктові: відшукувати нектар, пестити чутливим хоботком прохолодні напівпрозорі пелюстки й ні про що не думати. Лише нектар, лише пелюстки, лише пестити – інстинкт. Не розум, ні, нащо мені розум? Нащо свідомість? Я метелик. Я знайшов велику розкішну квітку. Тут стільки нектару! Вона накопичувала його багато років. Для мене. І я його п’ю...
Як не хочеться поринати в імлу, як не хочеться вступати мені в багновище, як не хочеться повертатися в казарму!..
Я сидів і мовчки їв її голодними очима. Лише сліпий не помітив би, який далекий я від незбагненної музичної грамоти, від усіх отих нот, ладів та акордів. І Тася бачила, але я мовчав і вона терпляче, вперто намагалася вкласти в мою дурну довбешку бодай щось: „Не так, не так, нетямило! Я ж показувала, ти що, навмисно? – Якою чарівною вона робилась, коли сердилась! – Це ж просто, тут би вже й Віталька второпав, якби не кинув, а він же тупак із тупаків! – Віталька був улюбленим об’єктом її глузів: – Крутить із себе казна-що! Подумаєш – мотоцикла йому купили! А саме ж недолуге, обмежене, та він і говорити ні про що не може, окрім, як про ту свою керогазку, пхе!” Я сидів, їв її закоханим поглядом і підтакував. Скоро випускний. Я обов’язково запрошу Тасю на танець, і відкриюся в почуттях, і... і поцілую. Хіба не дозволить? А раптом... ляпаса вклеїть перед усією школою! Ні, однаково спробую. Не така вона, щоб по пиці, стримана... Сидів, слухав, як вона бренькає й млів у передчутті прийдешньої насолоди.
