Кімната, в яку ми зайшли, напівтемна. Під стіною стоїть стіл, на якому в тарілці лежать яблука. За столом сидить жінка не стара, але і не молода, старша за маму, напевно, на десять років, руки поклала перед собою на столі, спокійно дивиться на нас. Нічого не говорячи, вказує рукою на диван під вікнами. Мама саджає сонного Сашка на диван, роззуває його і він тут же валиться на бік і знову засинає.
Ми з Дашею, постоявши трохи, теж підходимо і сідаємо на диван біля мами і Сашка, що спить. Диван виявився досить м’яким, на ньому зручно сидіти.
- Налякалися, бачу, - говорить жінка, - Не бійтесь я з цими тінями вже рік живу, звикла. Спершу теж лякалася.
- Що воно таке, в житті нічого подібного не бачила, – якимось незнайомим голосом каже мама. Бідна, напевно терзається, що батька не послухала, що дітей взяла із собою. Та якби тільки мене, мені п’ятнадцять років, а то і Дашу з Сашком.
- Сама не знаю. З’явились ці тіні минулого літа після страшної грози. Тоді блискавки всю ніч небо розривали. В хаті було видно із-за тих спалахів майже, як удень. А вранці я вийшла на подвір’я і тоді вперше побачила тінь. Якби вона не була така велика, я б подумала, що то людська. Але людей на подвір’ї не було, та й погода була схожа на сьогоднішню – похмура, сонце ховалося за хмарами. Тінь же на стіні хати була дуже чіткою, так ніби сонце яскраво світило.
Запанувала гнітюча тиша. Мені подумалось, що, можливо, нічого боятися не треба, раз ця жінка рік прожила після того, як вперше побачила тінь і нічого з нею не сталося поганого. А може сталося? Чому вона така спокійна, може не сповна розуму? Хтозна, що від неї можна чекати. Кажуть божевільні люди можуть вдавати з себе цілком нормальних, вводять тим самим інших в оману, тому такі небезпечні. Чому вона сама запросила нас зайти до неї відпочити, але не намагається нас чимось пригостити, як на її місці зробила б кожна гостинна хазяйка. Чому не намагається підтримувати розмову, адже має розуміти, що нам не дуже зручно от так мовчати в чужій оселі. Як довго ми будемо сидіти тут? Треба щось робити. Зараз, мабуть, десята година ранку. До ночі нам треба звідси вибратися обов’язково.
- Мамо, треба б відкілясь зателефонувати. У вас немає телефону? – запитую у жінки.
- Звідки, тут і в кращі часи він був тільки у голови сільської ради.
- А голова в селі? – питаю з надією.
- Виїхав разом з усіма рік тому. Тут в кінці села під лісом ще в двох хатах живуть старі люди. Жінці років вісімдесят, а чоловіку десь сімдесят. Але в них також ніякого телефону немає.
- А поїзд коли буде?
- Я взагалі не розумію, чого він тут сьогодні зупинився. Поїзди тут не зупиняються вже років п’ять. Молодь вся в місто подалася, старі, що залишались тут до минулого літа, майже нікуди не виїздили.
- А як же ви тут живете відрізані від усього світу? – питаю.
- Отак і живу. Їхати мені нікуди. Я одинока, дітей немає, рідні всі повмирали, тут поховані. Що вирощу на городі, те й моє. А одягу достатньо. Хоча б той, що є, до смерті зносила. А як щось мені потрібно, ну хоча б ті ж сірники, мука чи цукор, то я йду в сусіднє село, там є магазин. В тому селі також і пенсію свою отримую.
- Інше село? А це далеко?
- Та ні, якщо йти лісом, то кілометрів два. Правда, останнім часом багато вовків, лисиць розвелось. Мама твоя, раз виросла тут, то знає, де це.
Я подивився на маму. Вона сиділа мовчки, дивилась на підлогу не кліпаючи очима, про щось думала. Біля неї тихенько сиділа Даша, поглядала з тривогою то на маму, то на мене, то на жінку. Вперше з тих пір, як ми вийшли з поїзда, я уважно подивився на сестру. До цього чомусь на неї уваги не звертав. Вона поводилася тихо, мовчала, питаннями не діставала. Я про неї майже забув. Зараз я побачив, що вона теж стурбована, перелякана. Що з того, що ми говорили з мамою вона зрозуміла? Може, все. Що коїться в неї зараз на душі?
- Мам, що робити будемо?
- Я маю сходити на могили своїх батьків. Не знаю, що з вами робити – і залишати не хочу, і брати з собою боюсь.
- Ні, залишатись ми не будемо, підемо всі разом, – твердо кажу я. Наодинці я б сказав, чому я не хочу тут з меншими залишатися – не подобається мені ця мовчазна, непривітна жінка, вона мене лякає, я не знаю, що у неї на думці.
- Добре, підемо всі разом. Сашко вже поспав. Пора його будити. А йти тут недалеко. Мама починає торкати Сашка за носик. Він морщиться, але не прокидається.
- Як знаєте, але навіщо малих тягти на кладовище, там все позаростало, не пройти. Нехай залишаються тут, я за ними нагляну, – каже жінка, піднімаючись із-за столу.
Мама хитає головою: „Нічого, якось дійдемо, я не хочу вас зайвий раз турбувати. Підемо помаленьку. Речі тільки у вас залишимо”.
Нарешті мама розторсала Сашка. Він сів на дивані, тре очі. Всі разом виходимо із хати. Жінка залишається стояти біля столу, до дверей нас не проводжає.
Йдемо по вулиці. Враження від побаченого гнітюче. За парканами добротні будинки, господарські будівлі, але навколо них метрові бур’яни. І жодної живої душі. Звертаємо з асфальтівки на ґрунтову дорогу. Мама йде попереду, а ми за нею. Сашко після сну повеселішав, йде підстрибуючи. Даша, як і раніше, тихенька.
- Ми підемо до твоєї хати? - питаю мами.
- Її немає.
- А де ділась, що провалилась крізь землю, чи хтось спалив?
- Саме провалилась, і не тільки наша хата.
- Що ж тут твориться?
- Давай поговоримо про це, коли все закінчиться. Зараз не будемо.
Дорога, по якій ми йшли, була порізана неглибокими рівчаками. Ними під час дощів стікала вода. Ми звернули на узбіччя. Трава вигоріла і тріщала під ногами. Мама на декілька метрів випереджала нас. Раптом величезна тінь впала на дорогу, вона ніби відгородила нас від мами.
- Мамо! Мамо! - закричали всі ми одночасно.
Вітру не було, але було таке відчуття, що навколо нас закрутилося повітря. Перед очима забігали блискітки. Одночасно з цим я відчув, що земля під ногами рухається. Даша і Сашко притиснулись до мене, не відірвеш. Даша схлипувала. Земля перестала рухатись, блискітки пропали. Коли здатність нормально бачити повернулась, я зауважив, що тінь зникла, але на дорозі в якихось сорока сантиметрах від нас виникла глибочезна яма, яка відділила нас від мами. Яма була з нерівними краями, внизу поблискувала вода. Варто було зробити крок вперед і ми впали б у неї. Я різко відступив назад, тягнучи за собою дітей. Вони були перелякані, тремтіли. Я і сам тремтів, сьогодні це вже вдруге і знову від страху. Зараз ні Сашко, ні Даша не плакали, вони лише тихенько, жалібно звали маму. Це їхнє „мамочко, мамочко” гірше для мене, ніж крик і сльози. Мій страх був подвоєний, чи потроєний страхом за малих. Мені потрібно було їх захистити невідомо від чого.
- Діти заспокойтеся, Васю, заспокой їх. Ми живі. Нічого не сталося. Це знак. Вам далі йти не можна. Я піду одна. Я мала це зробити давно. Давно мала була відвідати могилки своїх батьків. Васю, вертайтеся до будинку тієї жінки. Зачекайте мене там. Все буде добре. Не бійтеся. Вертайтесь! Я знаю, що роблю!
- Мамо, я відведу малих і повернусь.
- Не смій, я сказала! Чекай на мене там!
Я схопивДашу і Сашка за руки і побіг з ними назад так швидко, як тільки діти могли бігти. Сашко спіткнувся і впав, я підхопив його на руки. З ним бігти було незручно. До того ж, він почав плакати. Даша не відставала від нас. Розумниця – не плакала.
Жінка, яка так не сподобалась, зараз була для мене майже рідною. Вона не здивувалась нашій раптовій появі. Здавалося, вона все знала наперед.
Ледве перевівши дух, я їй розповів, що сталося і попросив наглянути за дітьми. Сказав, що не можу маму залишити саму. Жінка кивнула головою, єдине, що сказала – „Залишай, нагляну”.
Я вискочив на вулицю і щосили побіг на те місце, де ми розсталися із мамою. Серце калатало, у вухах дзвеніло, мені невистачало повітря. Від швидкого бігу закололо в боці. Зараз я вже нічого не боявся. Я був злий. Перескочив через рівчак і зупинився. Тут мала бути яма. яка перегородила нам дорогу, відрізала від мами, але її не було. Яма зникла.
Дорога в цьому місці розділяється на дві. По якій із них мені треба йти? Вибираю ту, що повертає наліво. Розумію, що бігти далі не можна, треба йти повільно і дивитися, щоб нічого не пропустити. Дорогу я вибрав правильно. Майже зразу, як звернув на неї, знайшов слід від маминих босоніжок. Він то губився на траві, то знову з’являвся, коли вона виходила на ґрунтову дорогу.
Я йшов по цьому сліду. Він привів мене до кладовища. Дійсно, як і казала та жінка, воно заросло високою травою.
Я пробирався крізь цю високу траву, вона била мене по обличчю.
- Мамо, ти де? – крикнув так голосно, як тільки міг.
- Я тут, – почув такий рідний голос.
Мама стояла на колінах біля могилок своїх батьків. Могилки просіли, розмилися дощами. Пам’ятники були давно нефарбовані, з них позлазила фарба.
Мама вже встигла трохи вирвати трави.
- Синку, треба підсипати могилки. Допоможи мені.
Години дві, ми носили землю із яру, що був за кладовищем. Зламаною гілкою я рихлив землю, а потім разом із мамою пригоршнями насипали її на мою сорочку, яка зараз правила нам за рядно. Пальці роздерли до крові. Насипавши землю, заходилися викладати дерном могилки. Мама не переставала говорити, звертаючись до своїх батьків. Але це мене не лякало. Вона розповідала, що з нею сталось за ті роки, що вона не була в рідному селі. Розповідала про дітей, про чоловіка. Зараз їй це було необхідно. Я її розумів.
Диво, як тільки ми закінчили викладати могилки, хмари розвіялися. Виглянуло сонце. Небо голубе, без хмаринки. І ніяких величезних тіней.
Стомлені, підійшли до будинку жінки. В саду під яблунею за дерев’яним столом сиділи Сашко, Даша та жінка. Всі пили чай із варенням. Діти були напрочуд спокійні.
- Підсипали могилки, вирвали траву?– запитала жінка, так ніби була там і все бачила.
- Все зробили, – відповіла мама.
- Тоді мийтесь біля колодязя та сідайте, поп’ємо чаю, щоб встигли до від’їзду.
- А як нам звідси виїхати? – питаю я.
- За вами вже їдуть, – як завжди спокійно відповіла жінка.
На дорозі ми побачили куряву. Яка радість! Ніколи я так не радів машині. Машину вів батько.
