Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2601
Творів: 47347
Рецензій: 92119

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Бойовик

ЛИЦАРІ

© Віктор Ох, 11-03-2011
(продовження)
– Х –X – Х –

Шаулів шинок стояв на перехресті трьох доріг і являв собою ве¬лику хату під рогозовою стріхою. Крім неї у просторому дворі, огороженому високим тином, стояли льохи і стайні для коней і худоби. Хазяїном  шинку вважався дбвготелесий і мовчазний Шаул Іцкович. Але наспра¬вді всим заправляла його дружина Рахіль – хитра і швидка, мов огонь, молодиця.
Петро Безрідний і Микитка прив’язали коней до конов’язі біля тину і зайшли в шинок. З сіней вони потрапили в чималу кімнату, в якій по обидва боки від печі з плитами стояли два довжелезних столи, а біля них лави і ослони. В шинку аж гуло, хоча за столами сиділо чоло¬вік п’ятнадцять, не більше. Від диму, що висів над столами, важко було розгледіти  хто за ними сидить.
Петро вдивлявся в обличчя присутніх, намагаючись побачити своїх товаришів. Та вони озвалися з кутка першими:      
– Агов, Петре! Ми тут. Йди-но сюди!    
Петро і Микитка, привітавшись з обома побратимами, сіли навпроти них до столу.            
Іван Сердюк – невисокий, але кріпкозбитий козак, любив при нагоді погуляти і прихвастнути своїми подвигами, розказуючи різні історії без упину. В особі свого побратима, добродушного, трохи вайлуватого  і відносно небагато¬слівного чолов’яги він завжди мав уважного і не дуже скептичного слухача. Іванову голову прикрашала довжелезна коса-оселедець, що була намотана навколо лівого вуха, потім лежала на потилиці і закручува¬лась ще й навколо правого. На шовковому, бурякового кольору, поясі по обидва боки висіло по шаблі в обшитих шкірою і цяцькованих мідними і срібними пластинами піхвах і дорогоцінними каміннями на рукоятях.
Михайлу Маленькому прозвище було дане, мабуть, в насмішку, бо це був велетень, що горою височів над столом. На його блакитний жупан і зелені шаровари пішло стільки шовку, що вистачило б одягнути чотирьох чоловік. За пояс з китайки заткнутий пів-пудовий келеп на майже метро¬вій осиковій ручці з ремінною петлею. З однієї сторони  цей молоток мав тупий обушок, а з протилежної загострений носок. На тлі свого хазяїна, з кулаками наче головами, келеп  видавався іграшкою, але це була зброя страшної руйнівної сили.          
– Ми ще зранку прийшли з Іванівки і за пів-дня, що тебе, Петре, че-каємо, вже кварту горілки кінчаємо, – сказав Іван Сердюк.
– Е, це для вас з Михайлом майже нічого, – знаючи звички своїх то-варишів, зауважив Безрідний.  
– Авжеж!– ствердно прогримів Михайло Маленький таким басом, що аж посуд на столі забряжчав.
– Що це за хлопчина з тобою, Петре? – поцікавився Іван, наливаючи всім в чарки оковиту.        
– Це Микитка. Пан разом зі старостою за нізащо хотіли пригостити його п’ятдесятьма киями. Довелося вступитися і забрати його з собою.
– Так ти, хлопче, хочеш йти з нами на Низ? Знаєш приказку – сім раз відмір один раз відріж?  – звернувся до Микитки  Сердюк.          
– Так, дуже хотів би. Та й нічого іншого мені не залишається.
– Е, синку, вибір завжди є, тільки треба вміти його зробити правильно, скзав Сердюк.– Он нам з Михайлом вчора запропонували пристати на службу до пана Радзієвського з добрячим окладом.
– Скільки? – поцікавився Безрідний.
– Вісім злотих за рік.
– Ого!– аж присвиснув Микитка.
–  І ви не погодились?– поцікавився Безрідний.
– Та воно можна було б і погодитись, якби давали й гарну панянку на додачу,– сказав Іван Сердюк.
– Та маєточок,– і собі піддакнув Михайло Маленький.
– І слуг,– знову Сердюк.
– І титул княжий,– знову Маленький.
Петро Безрідний крутив головою, дивлячись то на одного, то на другого побратима, аж поки збагнув, що це вже почалися жарти:
– А може вас ще й коронувати накажете?
– А чом би й ні!– входив в роль Сердюк.– Краще корону на голову ніж петлю на шию.
– А про мене,– сказав Михайло,– краще петля на шию ніж ярмо. Будь-яке – просторе чи тісне, м’якеньке чи жорстке. А ти, не жонатий ще? – проревів Маленький, звертаючись до юнака.
– Ні, – сором’язливо опустив очі Микитка.
– Нам з жінками не возиться, але лишень люлька та горілка знадо-биться, – провадив Іван. – То кажеш, дівка за тобою в селі не сохнутиме?
За Микитку відповів Петро:
– Може сохнутиме, і не одна. Яка найдужче любить, та, можливо, й доче¬кається.        
Михайло оглушливо погукав:      
– Ей, шинкарко, неси ще горілки!      
Рахіль з’явилась тут же, наче виросла з-під землі. Вона поставила сулію з горілкою зі словами:
– Ой, козаченьки, мені горілки не шкода, пийте собі на здоров’я, та дивіться, щоб не перебрали лишку та не влаштували ніякої бійки, не пе-ребили посуду, як минулого разу.    
А Михайло на те:        
– Ти, дівко, за мене не бійся! Я більше відра не вип’ю! А за посуд тоді ми заплатили!  
– Та я що, я нічого. Пийте, пийте, козаченьки,  скільки подужаєте, –щебетала Рахіль.
– Нам би спати та лежати, та горілочку кружати,– продовжував си-пати примовками Сердюк.
Петро дав Рахілі того самого золотого, якого пропонував старостовим челядникам. На столі перед козаками враз вродилися смажені м’ясо, птиця і риба.
Та тільки запорожці випили по чарці, як у шинку почався якийсь переполох. Всі його відвідувачі, хто ще міг устояти на ногах  поспіхом  вислизали за двері. А причиною цього стало те, що до шинку під’їхав загін польських жовнірів. Їх було більше двох  десятків.
Жовніри почали заходити в шинок. Шаул Іцкович і Рахіль зустріча¬ли всю ватагу в порозі, люб’язно  запрошуючи за столи. Поляки стали сідати за лавки, попередньо викинувши, наче стерво, із-за столу тих відві¬дувачів, що перебрали лишку і не здогадались вчасно забратись геть. Один з жовнірів. Наблизившись до кутка, в якому сиділи козаки, пихато кинув їм:
– Ви теж вимітайтесь! Тут буде панство обідати.
– Ну, й сідайте собі. Ми не гірші за вас пани, і заважати вам не збиралися, – з гідністю мовив Іван Сердюк.
Підскочили ще декілька поляків і, вирячуючи очі, почали кричати:
– Забирайтесь геть, голодранці!
– Ми не голодранці, а січові козаки, – спокійно зауважив Петро Без-рідний, навіть не повертаючись до ляхів лицем.
– Козаки?! – перепитав, підходячи, старшина. – А ви записані до реєс¬тру пана Яна Бадовського?              
– Нема нам потреби ні в які реєстри записуватись, і хто такий Бадовський ми не знаємо, – дивлячись з-під лоба, відрізав Сердюк.
– Як це не знаєте пана Бадовського!? – аж верескнув шляхтич. – Його згідно з універсалом нашого короля Жигмонта-Августа призначив стар¬шим над козаками коронний гетьман  Юрій Язловецький.
– Е, пане, нічого того ми не відаємо. А гетьманів ми обираємо собі самі. Вишневецького – знаємо. Кішку – знаємо. Ружинського – знаємо. А Бадовського. вибачайте, ні, – сказав, не відриваючись від смаженої птиці, Іван.
Старший жовнір аж трясся з люті.
– А-а, так ви, холопи, навіть своїх хазяїв ще не запам’ятали! То ми будемо вас вчити. Дати кожному по сто київ! – наказав він жовнірам.
Четверо їх кинулись до козаків. Петро, що сидів до жовнірів спиною, розкинув руки і розбив двом із них носи. Інших двох, навіть не перехиляючись через стіл, дістав своїми довгими руками Михайло. Голови ляхів від його кулацюг, в кожнім  із которих було по гусячій ніжці, від-скочили, мов м’ячі.
– Та це ж бунт! Наказати негідників! – верещав шляхтич. Навколо козаків вмить оголилось з десяток жовнірських шабель.
– Лізь до Михайла,  –  штовхнув Петро Микитку під стіл, а сам, під-нявши ноги, крутнувся на сідницях. Повертаючись нарешті до поляків обличчям.
– Розімнемся ще трохи. А ти, друже, як мені здається, можеш спочи-вати, – сказав  він, поплескуючи долонею свій чинагал.    
Іван Сердюк заскочив ногами за стіл, примудрившись при цьому ні чарок з горілкою, ні мисок з печенею не зачепити, щоб не заважати побратимовій трапезі і не побити посуду, як і обіцяв шинкарці. Він хвацько вихопив з піхов свої шаблюки. Його очі загорілись, бо починалось улюблене діло – бійка.
– Ти ба’, всяке краківське бидло в Україні себе за панів вважає, – кинув він образу жовнірам, розпаляючи їх більше.    
  Сшаленілі ляхи кинулись на запорожців. Але всі їх шабельні удари Сердюк з легкістю відбив, стоячи на "другому поверсі". Петро Безрідний сидів на лавці, орудуючи ногами й руками, на "першому", раз по раз від-чутно влучаючи в болючі місця ворогів і збиваючи їх з ніг найрізнома-нітнішими ударами й підсічками. Таким чином, Іван виконував тільки за-хисну роль, нейтралізуючи зброю ляхів, Петро без зброї, тому що не брав до рук свого чингалу, не проливаючи крові супротивників, всеж ухитрявся нагороджувати їх добрячими стусанами, по-одному виводячи з ладу. Це був не не бій, а лише бійка, до якої козаки відносились як, хоч і до ризико¬ваної, але гри.
Іванові шаблі в декілька разів швидші за жовнірські блискавками  розрізали задимлене повітря шинку. Та все-таки Сердюк не вгледів одно¬го з шабельних ударів-нападів на Петра. Якийсь з жовнірів довгою май¬же рівною шаблею хотів проткнути Безрідного. Та Петро встиг відхили¬тись, і лях з витянутою вперед рукою наскочив на стіл, вилігшись серед мисок з їжею. Вістря його шаблі встряло в стіну якраз між Михайлом і Микиткою. Михайло Маленький, що тримав на ту хвилину чималий шматок м’я¬са, відрізав об цю шаблю кавалок, запхнув його жовніру в рота і зі словами:"Візьми закуси, ляше!" ткнув його долонею в тім’я так, що той, зле¬тівши з їхнього столу, перенісся через увесь шинок зі своєю шаблюкою і опинився під столом, що навпроти.
Микитка дивився на все це з захватом і аж підскакував від збуд¬ження. Коли один з жовнірів, заточившись від Петрового удару, опинився біля Микитки, хлопець хряснув його кулаком межи очі і звалив з ніг.
– Оце добре ! – похвалив удар Маленький.  – На підкріпись тепер, – подав він Микитці печеню.
Ляхів хоч і було багато, та вони тіснились і тільки заважали один одному, бо більше чотирьох-п’яти підступитись в куток, де сиділи козаки, не могли. А запорожці, уміло користуючись цим, робили свою справу. Вже з десяток жовнірів лежало по всім куткам шинку.          
Шаул і Рахіль принишкли за піччю і стурбовано підраховували свої збитки.
Командира жовнірів Петро так смиконув, що той перевалився через лавку і потрапив під стіл до ніг Маленького. Михайло підняв його, по¬садив поруч себе по праву руку і почав силоміць поїти горілкою.
Дехто з жовнірів здирався на стіл і по ньому біг в атаку. Та Іван,  виплітаючи в повітрі своїми шаблями вогняні візерунки швидко валяв їх вниз. Проте, один з них виявився непоганим фехтувальником, і Івану, який не сходив з місця і на сантиметр, відбиваючись, при цьому від тих шабель, що нападали знизу, ніяк не вдавалося зіпхнути його зі столу. Михайло, що продовжував, не зважаючи на завзяту бійку частувати горілкою шляхтича і їсти м’ясо, весь час то приймав посуд з-під ніг стрибаючого козою ляха, то ставив на місце. Нарешті йому це набридло і він вхопив вільною від чарки рукою того за пояс та й жбурнув через голови ляхів на гаря¬чу плиту. Добряче обпікшись, фехтувальник, втім, трохи охолов до бійки...
– Ну, що ж, я вже насидівся. Тепер можна і постояти, – сказав, підводя¬чись з лавки, Петро.    
Але він і не збирався стояти. Ухиляючись від шабель, заплутуючи ляхів мереживом своїх рухів і карколомних стрибків, Безрідний наліво і напра¬во роздавав найрізноманітніші удари кулаками, ліктями, колінами, носаками і, навіть, головою. Жовніри розгубились, переконавшись, що не можуть нічого вдіяти з беззбройним, вертлявим запорожцем. Декілька разів в запалі бійки, заморочені швидкими переміщеннями Петра і розлючені до краю, поляки ра¬нили шаблями своїх же. А Безрідний застрибував на столи, бігав по голо¬вам жовнірів, по стінам , навіть, по стелі, підбадьорюючи себе вигуками і розбиваючи ляхам їх бундючні пики. Він заскакував у саму гущу жовнір¬ської юрби, орудуючи дерев’яним ослінцем одночасно захищаючись ним від шабель і розкидаючи поляків на всі боки. Коли ж Петро підібрався до пе¬чі, то почав брати звідти по черзі різні рогачі і кочерги, показуючи, що в руках справжнього лицаря  будь-який предмет стає зброєю.
Раптом двері шинку прочинились  і в них вбігло двоє жовнірів з зарядженими мушкетами та й стали цілитись в Петра. Петро й Іван, поглинуті бійкою, їх не помітили. Михайло продовжував напувати  шляхтича і теж не забачив небезпеки.
У Микитки сьогодні був день потрясінь. Але страху в його очах  не було, лише захоплення.
– Стережись, Петре! – крикнув Микитка, жбурнувши в мушкетерів спорожнені Михайлом  миски. Одному з них миска вцілила в лоба і розкололась, а дру¬гому – по рушниці. Постріл таки прогримів, але приціл порушився і куля влучила в котрогось із ляхів.
– Е-е, так вони ще й стріляють! – проревів Михайло Маленький. – Ну, це вже нікуди не годиться.
Він відпустив зі своїх обіймів п’яного в димину шляхтича після чого той, як оплавлений на свічці віск сповз під стіл, а сам піднявся на весь свій гігантський зріст:
– Тепер, хлопці, підійшла й моя черга розім’ятись.
– Гаразд, брате, – сказав Сердюк, ховаючи шаблі до піхов.  Петро теж відійшов вбік, звільняючи  простір для богатиря. Михайло не став брати до рук свого бойового келепа. Він перекинув стіл разом з посудом, ухватив  важку дубову лавку і став гамселити нею ляхів. Жовніри розлітались на всі боки і падали, мов груші з дерева, зразу, по двоє по троє, і за якусь хвилину вже ніхто з них з долу не підводився.
– Нікого ніби не забув, всіх почастував  гарикнув Маленький, ставля-чи лавку на місце.
Шаул Іцкович разом з дружиною під час гармидеру, що зчинився в їхньому шинку, ховались за припічком. Та тепер, коли все скінчилось, Рахіль наважилась звідти визирнути:
– Які збитки! – сплеснула вона руками.– Чула моя душа, що таке буде! Хто ж нам за все заплатить!?
– На, тільки не квохчи, – сказав Іван Сердюк, знявши з пояса шляхтича і передаючи шинкарці мішечок з грішми. – Ти не хотіла "ніякої бійки", тож бійка вийшла, як завжди у нас – добра.
– А ти непогано поціляєш,– промовив до Микитки Петро. – Тепер ти мене від смерті врятував. Якби не твій  влучний кидок, продирявили б мене кляті ляхи зі своєї гаківниці.
– Ми з хлопцями часто змагались хто краще влучить камінцем в ціль. В мене завжди непогано виходило, – не приховував задоволення Микитка.
– Я, як прийдемо до Коша, зроблю тобі добру пращу, – пообіцяв Сердюк.
Іван і Михайло одягли на голови однакові, як і личило братам, шапки з виндихи, обшиті позументом і взялися збирати у поляків заслужені тро-феї: шаблі, рушниці, гроші. Потім, відібравши шість найкращих коней, козаки ув’язали на них свою здобич, разом з Микиткою осідлали ще чотирьох і подалися в напрямку до Славути-ріки.
Пахучий степовий вітер обвівав їх загорілі обличчя. Веселий стукіт копит зазвучав, наче музика, і Іван під тую музику заспівав:

– Дніпре, брате, чим ти славен, чим ти красен, чим ти ясен!
Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками, чи, своїми козаками?  

Петро і Михайло підхопили пісню, а Микитка хоч і не знав слів, та намагався й собі підспівувати:

– Ой, я славен бурлаками, низовими козаками,
На Низ ідуть – гроші несуть,
а з Низу йдуть та й воші б’ють.
Попід лав’ю рибу плавлють.
Під припічком горшки ставлять,
на піч добро вигружають.
– х – х – х –


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

дуже сміливі козаки

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Cнядецька, 12-03-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7686870098114 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …