І наче здерли струп з уже засохлої рани – наживо,
а вона сочиться і роз’ятрено болить,
аж сичиш від того болю ....
А думала, все минулося?
Доки вже можна ставити оті крапки над "ї"?
Воно уже й не "і", а якийсь дракон багатоголовий,
тільки голови йому не збиваєш,
а навпаки:
кожна поставлена крапочка - то ще одна голова,
і дихає з кожної палюче полум’я,
і кожна норовить тебе вкусити,
вжерти якнайболячіше,
за найніжніший спогад,
за найтихішу надію –
е ні, не буде твоїх мрій,
всі уже повідкушувані,
всі уже побиті,
всі – в минулому.
І тихо заводиш в у куточку на дивані.
так, аби ніхто не бачив і не здогадувався,
як болить і сочиться кров’ю твоє єство –
плачеш самими очима,
без схлипувань і сьорбання носом .
Плачеш, як плаче річка за синіми горами, з яких мусила втікати аж до моря.
Плачеш, як плаче дощ за високим небом.
Тихо і безшелесно.
Нарешті час для крапочок над "і"...
Навіщо?
Не розумієш?
Ще не розумієш...
Просто здирають струп з тої ледь пригоєної рани...
Аби таки швидше загоїлася –
так кажуть хірурги.
