Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87040

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Антиутопія

Вершини

© Олена Юкіш, 10-03-2011
Неділя, 1 серпня
-- Любку! Любку! – Якби хтось мені сказав, що в самісінькому центрі столиці я горлатиму, як навіжена, забувши про стриманість і вихованість, він би отримав у відповідь лише презирливий погляд. Щоб я, порядна львівська панна, дорівнялася до нестриманих верескливих жіночок! Це не про мене, однозначно.
   Одначе ж стою і горлаю, та ще й руками вимахую. А назустріч мені несе свою неповторну сонячну усмішку найкращий чоловік у світі. Знайомтеся, Любомир Любавський, мій колишній однокласник. Зелені очі, чорні з сивиною кучері й море чарівності. Коли я востаннє його бачила, Любко жив і таксував у Львові. А ось зараз, не знаю, яким вітром, занесло його до Києва.
-- Орисю, серденько моє… Ти стала ще гарнішою, ніж була. Де ж були раніше мої очі? – Любко туркоче, як голуб, що хоче пошлюбити голубку. Хто-хто, а він знається на компліментах, цей тричі розлучений ловелас. Він ще в школі намагався здобути якомога більше перемог, сиплячи солодкими медяниками слів, марципановими розкошами поглядів – і я зненавиділа тоді всіх дівчат довкола. А тепер -- хто зна, яких ідеальних стосунків прагне його розоране любовними пригодами серце. Він здається мені Наполеоном, чий обрій блискучих завоювань стискається до розмірів гарему. Ніколи більше не дам йому влади над моїми почуттями!
   З усього виглядає, що Любкові ведеться незле. Сірий з полиском костюм, яскрава сорочка, стримане сяйво з-під примружених повік – успішний менеджер вийшов на недільний променад.
    -- Прогуляймося Хрещатиком, добре, ластівко? – смаглява рука впевнено лягає мені на плече. У мої самотні тридцять п’ять негоже відмовлятися, коли гарний чоловік запрошує на шпацер головною вулицею столиці. Невинна прогулянка, нічого більше. Тим паче, моя срібляста сукня так пасує до його костюма.
-- Краще було б, звичайно, поїхати кудись за місто, посидіти в затишному ресторанчику… Та, як на злість, позавчора моє авто завезли в сервіс – мотор застукав. А може, воно й на добре вийшло, бо я не люблю їхати і розмовляти. Мені так багато треба про тебе дізнатися! Ти ж не поспішаєш, мила? – Любко жебонить і жебонить, його, як і колись, неможливо переговорити. У школі я була переконана: його, природженого оратора, чекає кар’єра юриста, політика або шоумена. Досить заможні батьки нічого не шкодували для свого одинака, вони б і в престижний вуз його влаштували, і роботу б відповідну йому знайшли. Як так вийшло, що майже відразу після закінчення школи він пішов працювати таксистом? Агов, дівчино, стримую біг своїх думок, чи тобі не байдуже? І сумно констатую: таки не байдуже.
   -- Добре, Любомире, що ми зустрілися саме сьогодні. Бо знаєш,  я так рідко можу собі дозволити розкіш узяти вихідний… Наша турфірма розширюється, треба гарувати, як віл, --  посада заступника директора цього вимагає. Так добре  відпочити від цієї шаленої круговерті на роботі!
    Столиця розгортала перед нами тисячобарвне віяло свого недільного життя. Щебетали зграйки підлітків, здіймалися в небо повітряні кульки з рук закоханих, сумно й безборонно усміхався старий бандурист біля стіни Головпоштамту… А ми собі просто йшли.  
Понеділок, 2 серпня.
  Зазвичай після роботи -- бігом в душ, легка вечеря, молитва. Все. Світе, на добраніч, я пішла спати. Сьогодні чомусь довго лежу з розплющеними очима і слухаю, як темрява гладить мене своїми м'якими лапами – «та спи вже нарешті». Не слухаюся, запалюю сигарету, встромляю навушники. «Твої зелені очі так дивляться на мене...» -- схоже, у нас зі Славком Вакарчуком однакова проблема. І що за напасть ті зеленоокі крутиголови? Спробуй не піддайся на їхні чари. Цей клятий  Любко вже другий день нахабно займає чільне місце в моїх думках і не думає звідти вступатися. Хоч би есемеску яку надіслав, чи що... Вчора увечері мені думалося, що наша випадкова зустріч із тих, які мусять мати продовження. Ми чотири години вешталися містом навмання, їли морозиво, згадували шкільні роки й лякали вибухами реготу добропорядних громадян.
   Не знати, якими дорогами йшов мій колишній однокласник, але змінили вони його добряче. Юний  пустобріх і веселун став рішучим і наполегливим чоловіком,  а з його очей крадькома визирала втома. Любко трохи розповів про себе.
    -- Батьки наполягли, щоб після школи я вступав на факультет міжнародних відносин. Підшукали репетиторів, я вдавав, що «лупаю скалу» науки. Звичайно ж, мене зарахували. Бути студентом мені дуже сподобалося. Ти ж сама розумієш – нові знайомства, дискотеки, вечірки з однокурсниками – all inclusive! Першу сесію я ще так-сяк здав, а другу безславно «завалив». Як результат – мене відрахували. І батьки не змогли нічим зарадити. Вони на той час так втомилися від моєї поведінки хлопчика-мажора, що воліли, аби я сам давав собі раду. Влаштувався водієм таксі. Працював багато, але й заробляв непогано. Встиг тричі одружитися й розлучитися.  А років з десять тому відчув, що втомився від такого життя – без мети, без ідеї. Зібрав волю в жменю – і  вивчився на юриста. Мені пощастило знайти роботу в банку. А два роки тому мені запропонували стати начальником юридичного відділу в головному офісі банку. З того часу я в Києві.
Спогади про його голос так гарно заколисують... Засинаю...  
Субота, 7 серпня
Сьогодні після роботи маємо зустрітися з Любком у кафе. Спекотний серпневий день загуснув, як жовта галяретка. Поволі, страшенно поволі рухаються стрілки мого годинника. Діймають мухи, спека і сморід. Як це все обридло! Теперішнє моє життя нагадує мені кадри з фільму «Хроніки лузерів». Півроку тому, втомившись від вигляду свого сухореброго гаманця, я покинула свою вчительську роботу й поїхала на заробітки до Києва. А чого – всі їдуть, а я не можу? Дивно, та у столиці я не побачила сподіваних мощених золотом тротуарів і встелених діамантами доріг. І зарплати були зовсім не такі, як уявлялося, і хамів на вулиці вистачало. Та все одно кляте місто намертво всотувалося в серце, відсувало старенький рідний Львів на задній план, і я вирішила залишитися тут будь-що. Секретар, офіціантка, покоївка, продавець, прибиральниця – ким я лише не перебула за тих шість місяців! Чи то в моїх очах поселився сумний вираз телиці, яку ведуть на заклання, чи янгол невдач сидів на моєму плечі, але пропонована зарплатня була все меншою, а робота – все огиднішою. Вернутися ж додому на щиті мені заважала гордість.
   Сморід, мухи і гори сміття – ось декорації мого теперішнього «офісу». Ось уже два тижні я працюю на міському звалищі – відбираю з куп непотребу сировину для переробки. Моя «посада» називається сортувальник вторинної сировини. Мої колеги  -- такі самі лузери, як я, переважно тихі алкоголіки й колишні повії. Є й фірма-конкурент – поселення бомжів, які також посилено порпаються у відходах. Серед цих бомжів чимало цікавих екземплярів, та найбільшу увагу привертає маленька сива бабуська Ольга Митрофанівна, хвора на якусь складну форму шизофренії. Вона називає себе «донькою Залізного Фелікса» і щоразу шукає собі мішень для дивних звинувачень. Іноді вона своїми фантазіями доводить людей до сказу. От сьогодні Ольга Митрофанівна переконана в тому, що я – бандитська підстилка і ворог революції. «Таких, як ти, треба розстрілювати! Завтра сюди приїдуть чекісти і покарають за все зло, яке ти чиниш мирним радянським людям!» -- люто кричить вона і плює мені в обличчя. Такого я нікому не можу подарувати, і щосили штовхаю стару шизофренічку на землю, скубу за волосся… Бабуся тоненько верещить і затуляється руками. Опам'ятавшись, я підводжуся і відходжу вбік. Серце стукає гучно, як шаманський бубон, руки трусяться. Закурюю сигарету, щоб трохи заспокоїтися. Боже, на що я перетворилася! Роззираюся довкола, і зауважую, що ту купу паперу, яку я назбирала від ранку, наче корова язиком злизала. Що ж, так мені й треба, аби не провадила баталій на робочому місці. До мене повертається звична самоіронія. Працюй, рибко Орисю, рухай плавниками в цьому морі гламуру, якщо хочеш заробити хоч кілька гривень.
  До звалища під’їжджає сміттєвоз. Поспішаю туди, може, мені пощастить знайти в купі ганчір’я та недоїдків трохи паперу або дерев’яні цурпалки. Не добігши до вантажівки кілька метрів, зашпортуюся об купу сміття і з розгону падаю на нього. Доки я роблю спроби піднятися, з кабіни сміттєвоза вистрибує водій і поспішає мені на допомогу. «Ти ба, який галантний сміттяр!» -- сміюся подумки. Смаглява рука допомоги наближається, я хапаюся за неї, спинаюся на ноги і… бачу перед собою Любка. «Ти?!»  одночасно зривається з наших уст, і ми вражено  витріщаємося один на одного. «Ти водій цього сміттєвоза?» -- розгублено питаю я, і він лиш ствердно хитає головою. Затуливши обличчя брудними долонями, я оплакую нашу солодку брехню і наші безглузді, змарновані життя. А зі самоскида з неголосним елегантним шелестом падають на землю речові докази чийогось розкішного існування.
  
                                                                Олена Юкіш

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 7

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Lilija Lila, 16-12-2011

цікаво

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Рустан, 02-04-2011

Про гонор кобіт

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Домаха, 16-03-2011

Добре там, де нас нема.

На цю рецензію користувачі залишили 9 відгуків
© Залєвський Петро, 13-03-2011

Класне оповідання!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 12-03-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 12-03-2011

Гарна проза,

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Юрій Кирик, 11-03-2011

попелюшка

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина І, 10-03-2011

Щаслива зустріч на смітнику...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 10-03-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Ірина Cнядецька, 10-03-2011

темрява гладить мене своїми м'якими лапами

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Воля, 10-03-2011

Cool.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Богдан, 10-03-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70126795768738 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …