Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2599
Творів: 47331
Рецензій: 92090

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Бойовик

ЛИЦАРІ

© Віктор Ох, 10-03-2011



(кіноповість)


               книга перша



Моєму тестю,
потомственному козаку
Кияниці Василю Сергійовичу,
присвячую
                                  
Холми
1992 - 1995



                        Частина перша  

За часів гетьманування Вишневецького та Кішки Україна стала менше потерпати від татарських навал.
Та насунулось нове лихо. По Люблінській унії 1569 року Україну було відірвано від Литви і прилучено до Польщі. Польський уряд почав віддавати у власність панам землю, села і міста разом з населенням.
Під владою польських магнатів становище міщан, козаків, а особливо, селян значно погіршилось. Вони позбавлялись громадських і земельних прав та особистих свобод, зазнавали жорстокого утиску.
(Адріан Кащенко "Оповідання про славне Військо Запорізьке")



Літо 1573 року.
Правобережна Україна.
селище поблизу Черкас.

На околиці невеличкого селища по грунтовій дорозі, здіймаючи за собою кучерявий стовп куряви, стрімголов біг юнак років шістнадцяти-сімнадцяти. Босоніж, у благенькій одежині він мчав, не озираючись. За ним навздогін щодуху із пали¬цями в руках – троє старших і кремезніших парубків, зодягнутих трохи краще – в просту домоткану полотняну одежу. Юнак нісся дуже швидко, петляючи, мов заєць. Але і переслідувачі не від-ставали і вже декілька разів то один, то другий могли його  схопити.
Та кожен раз після чергового стрибка юнаку вдавалося відірватись від парубків. Так вони здолали добрячу відстань.
Попереду по цій же дорозі бадьоро, але не поспішаючи, милуючись мальовничим краєвидом, йшов невисокого зросту молодий козак, одягнутий парадно і стильно в яскраво-зелені шаровари, білий шовковий каптан, підперезаний шовковим, із золотими китицями поясом, на поясі висіли вичищена до блиску баклага і чингал. На ногах – червоні сап’янці, на голові – смушкова шапка.
Хто знає, що було б з хлопчиною, якби по волі долі козак не опинився саме в цей час саме в цьому місці. Ця випадкова зустріч визначила для юнака все його подальше життя.
Минувши козака, юнак і його переслідувачі промчали далі. Один із парубків, приловчившись, кинув свою палицю під ноги втікачу. Той перечепився і клубком покотився по пилюці обдираючи шкіру на руках і обличчі. Наскочивши, парубки тут же стали старанно гамселити його ногами й палицями. Хлопчина, лежачи на землі, прикривався, як міг, руками, та  все одно – перепало йому добряче.
Видно учасникам події не було про що балакати, бо все відбувалось мовчки, всі лише сопіли.
– Егей, хлопці, що це ви?! Чого втрьох б’єте одного, та ще й  лежачого? –наблизившись, порушив мовчанку козак.
– Він не послухав старосту... Не зробив того, що той загадав... Та ще й образив шляхтича – нашого нового пана... Пана Синяковського... – повідомив, відхекуючись, один із парубків.
– Як же він його образив?
– Перекрутив ім’я, назвавши "Свиняковським".
Козак засміявся. Хлопчина озвався з землі, виправдовуючись і витираючи закривавленого носа:
– Я ж не навмисне! Мені так почулося.
– Ну, і що ви думаєте з ним робити? Вбити за це чи що? – поцікавився козак.
– Пан наказав покарати його п’ятдесятьма киями.
Козак ураз спохмурнів:
– Він же зовсім молодий. П’ятдесят київ не витримає.
– То вже не наша справа, – відказали парубки, підводячи юнака на ноги і заламуючи йому руки за спину.
Юнак весь аж дрижав від болю й переляку.
– Слухайте, хлопці! А може ви відпустіть його, – запропонував козак, дістаючи з-за пояса золоту монету. – А панові і старості скажете, що не змогли його наздогнати.
Парубки в нерішучості переглянулись. Один з них, що стояв ближче, взяв золотого, попробував його на зуб і, заховавши до кишені, сказав на дві голови нижчому від себе подорожньому:
– Е, ні, козаче! По-твоєму не буде. Краще не у своє не встрявай. Іди, куди йшов.
Очі в запорожця загорілись:
– За такі погані речі треба бити в плечі,–  і він рішуче ступив до парубків.
      Той, що забрав гроші, погрожуючи палицею, замахнувся. Та козак спочатку блискавично вдарив ногою парубка по кишені так, що золотий із неї кулею вилетів у небо, а потім, високо підстрибнувши, вдарив ще і вдруге. Парубок, випустивши палицю з рук, відлетів кроків на п’ять і розтягнувся на траві. Тієї ж миті козак упіймав свою монету і став на ноги.
Ті двоє парубків, що тримали юнака, штовхнули його і кинулися з палицями на запорожця.
Хлопчина сидів у пилюці і широко розплющеними очима ловив кожен рух молодого козака. Він вперше бачив в дії неперевершене козацьке бойове мистецтво, про яке раніше тільки доводилось чути.Навіть перестав дрижати, з захватом передчуваючи, що йому ще не таке доведеться побачити.
      Парубки розмахували палицями з усієї сили, намагаючись попасти козаку  по ногах, по шиї чи тицьнути в живіт. Та це їм ніяк не вдавалося зробити, а січовик, посміхаючись і наспівуючи щось веселеньке, почав з ними гру. Ніби бажаючи розім’яти кінцівки, він то пускався навприсядки, припадаючи по черзі на ліву й праву ногу, то сідав у шпагат-розніжку, то прямо з нього злітав угору вище свого зросту, то крутився, як дзиґа, блокуючись від ударів різними хитромудрими способами.
Піднявся з землі, оклигавши трохи, і перший парубок, і вже всі втрьох вони знову і знову кидались на козака, розпаляючись усе більше. А козак, наче жартуючи, кружляв навкруг них у якомусь трохи чудернацькому, трохи кумедному танці. Старостові челядники ледве не плакали від свого безсилля, але засліплені злістю продовжували, як навіжені, розмахувати палицями. Заплутавши їх вкрай, козак вибрав мить і став між двома нападниками. Один із них, вкладаючи всі сили в удар, нарешті вцілив по голові, та не запорожця (бо той вчасно пірнув), а свого ж товариша. А через секунду таким же чином сам отримав палицею по шиї від "колеги", та так, що й палиця переломилася навпіл. Останній челядник відкинув убік уламок, що залишився в руках, показуючи цим, що намірів продовжувати бійку в нього немає.
– Ну, досить з вас! Будете знати, як до січового лицаря задиратися і що на кулак завжди знайдеться більший кулак, – промовив до нього козак, взявшись за рукоятку свого чингала. – Спочивай, друже. Цього разу обійшовся без тебе, – тихо мовив він, поглажуючи чингал.
Парубок допоміг піднятися своїм друзям і, підтримуючи їх попід руки, повів у бік селища, раз-по-раз озираючись на козака.
– х – х – х –
– Як хлопче, ребра цілі? – запитав лицар, наблизившись до юнака.
– Та наче нічого... Якби не ви – тоді старостові челядники "полічили" б їх геть усі.
Козак змочив шмат матерії горілкою з баклаги і протер юнаку криваві садна на обличчі.
– Як тебе звати?
– Микитка Ірклієнко, – відповів хлопець.
– Хотів втекти?
– Хотів…
– Ти вірно вчинив. Хто в дорозі буває, той розуму набуває! А все ж таки, ну, втік би ти з села, що тоді? – запитав козак, знявши шапку і поправляючи чуба-оселедця за вухом.
– Спробував би перебратись через Дніпро на Лівобережжя. У нас остан¬нім часом багато хто туди переправився.
– Хм, – хмикнув козак. – Ти думаєш довго пожив би там спокійно? Пани і там знайдуть. Ні, хлопче, якщо хочеш бути вільним, рушай разом зі мною і моїми побратимами на Запорожжя. А там степ та воля – козацька доля.
Хлопчина задумався:
– Жаль мені матір залишати саму з меншими братами. Але повертатись не можна, панські посіпаки мене приб’ють…
Козак крокував собі дорогою. Поруч шкандибав Микитка.
– Я згоден йти на Запоріжжя. Іншого виходу в мене немає, – промовив після роздумів хлопець.
– От і добре, – мовив козак. – А матері пізніше можна буде передати звістку про себе, щоб не хвилювалась. До речі, хто в тебе ще є з рідних крім матері?
– Є ще двоє молодших братів. Був в мене старший на два роки брат. У віці шести років його викрала татарва – мисливці за ясиром. Батько погнався за тими злодіями і викрадачами людей, та й сам пропав безві¬сти. Більше ми його не бачили. Одній матері важко доводилось. Спасибі, добрі люди допомагали. Вона покладала на мене надію, що буду за хазяїна. Та видно не судилося…
– Не журись! – підбадьорив козак. – Якось воно буде.
– Куди ми зараз?
– Мої товариші Іван та Михайло теж, як і я ходили на рідні села. Десь в Іванівці зустрінуться і чекатимуть  на мене в Шауловому шинку.
– А вони не будуть проти того, щоб я з вами на Січ йшов?
– Ні, що ти! Вони хоч і завзяті розбишаки, та вдачею щирі і зустрі-нуть тебе добре. Сам ось побачиш, вони тобі сподобаються. Іван з Михай-лом – побратими, нерозлучні друзі, і завжди скрізь тільки удвох.
– Мені дуже пощастило, що я вас зустрів, – з вдячністю промовив Микитка. – А як вас звати, і чи давно ви на Запоріжжі?
– Звати мене Петро. На Січі вже вісімнадцять років, а потрапив туди семирічним хлопчаком.
– Ви так просто упорались зі старостовими челядниками, не давши себе ні разу зачепити. Я чув про таке, але побачив на власні очі вперше. Як ви це робите? Такої штуки в Запорожжі вчать? – запитав хлопець.
– О, так! Краще один раз побачити ніж тричі почути. Це був гопак. Ми ще джурами опанували його під час ігор та герців. Як кажуть, у нас над усе честь і слава, військова справа, щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати.  
– І всі козаки такі вправні, як ви?
– Ну, хто трохи гірше, а хто й краще. Те, що ти бачив – це далеко не все.
– А я зміг би такому навчитися?
– Звичайно. Треба тільки довго і наполегливо займатися. З часом
багато козацьких таємниць тобі відкриється.
– Навчіть і мене, щоб і я щось таке вмів, – попросив Микитка.
– Що ж, спробуй, давай, для печатку  п о в з у н ц я, – сказав Безрідний і, сівши навприсядки, швидко-швидко пішов, майже не торкаю-чись підошвами землі.
Хлопець і собі присів, та зробивши кроків десять, впав і скривився:
– Важко!
– А ще так, і отак! – промовляв козак, демонструючи ще складніші різновиди "повзунця".
– Ой, я так не зможу, – сказав в розпачі Микитка.
– Нічого, спочатку буде важко, а потім все вийде. Ось поглянь, вправ-ність можна набути ловлячи в траві коників чи метеликів.
Зайшовши в придорожню траву, Петро двічі стрибнув, зробив декілька швидких рухів руками і впіймав при цьому трьох метеликів.
– Дивись, які гарні! – мовив він, роздивляючись візерунки крил. Микитка й собі погнався за метеликами, але марно. Вони порхали по¬руч з ним, ніби дратуючи, сідали перед самим носом на польові квіти, але в руки не давалися.
Козак засміявся, а хлопець ледве не впав у розпач із-за своєї незграбності.
– Не сердься, – заспокоював Микитку Петро. – Згодом і цьому нав-чишся. А от іще одна вправа, щоб добре вміти підсікати супротивника.
Безрідний продемонстрував  п і д с і ч к у,  зрізаючи чобітком тонесенький шар дорожньої пилюки. Микитка махонув ногою на такий же манер, та перший раз його ступня зовсім не торкнулась землі, а вдруге  зачепила і підняла в повітря хмару піску.
– Спробуй ще! – підбадьорив хлопчину Петро. На цей раз вийшло краще.
– Ну от, молодець!
Микитка був вдоволений, що козак його похвалив.
Пішли далі. Сонце піднялося високо, від чого все розмаїття фарб навколишньої природи набуло особливої яскравості. В блакитному небі радів жайворонок. Оксамитова зелень садків радувала око. На полях на-ливався силою колос, що місцями вже почав золотіти.
Показуючи на поле, Безрідний мовив:
– Яка багата у нас земля! Як гарно можна було б на ній жити, якби не зазіхали на неї весь час всяка чужа наволоч і свої песиголовці.
– х – х – х –

Перемовляючись між собою козак з хлопчиною пройшли чималенько. Безрідний розповідав Микитці про Січ, про існуючі там порядки, про по-ходи на татар і турок.
Аж раптом почулись і все більше гучнішали звуки тупотіння десяти пар копит і викрики вершників. Озирнувшись, Микитка зблід:
– Ну, все! Не, судилось, видно, мені стати запорожцем. Це староста по¬слав за мною своїх помічників. Вони озброєні тут вже нічого не вдієш. Мені все одно погибати. Жаль тільки, що із-за мене і вам може статись неприємність.
Петро озирнувся і собі, а оцінивши нові обставини, сказав:
– А це ми ще побачимо кому буде неприємність.
– Ей, Микитко! – крикнув один з п’яти вершників, під’їзджаючи бли-жче. – Далеко надумав тікати? Ану повертай голоблі!
Вершники оточили подорожніх півколом. У трьох з них на поясах висіли шаблі  у дерев’яних піхвах. Двоє інших мали списи.
– Хлопці, відпустіть цього парубка зі мною на Запоріжжя, – спокій¬но, без страху звернувся до них Петро, виступивши на два кроки вперед. – Там, на волі, з нього вийде добрий козак, а тут чекає безслав’я, а то і погибель. Збережіть молоду православну душу...
– Так це ти надавав стусанів старостовим челядникам? – перебив один Петра.
– Я гадав, там дійсно козарлюга їх потовк. А з цим я і сам справ¬люсь, – сказав інший, самий дебелий, зістрибуючи з коня.
Вій підійшов до Безрідного, прагнучи штовхнути його в груди, та козак ухилився і, гукнувши до Микитки:"Дивись, як підсічку треба роби¬ти! ", єдиним швидким рухом звалив противника з ніг.
– Поки-що спи, спи, друже, – промовив тихенько Петро, погладжуючи прикрашені срібною чеканкою піхви свого чингала.
В руках одного з вершників блиснула шабля, та козак присів і ша¬бля просвистіла не торкнувши його. Безрідний зразу ж пірнув під коня. Вершник ще не встиг зрозуміти куди той подівся, а вже падав, мов сніп, висмикнутий запорожцем з сідла. Ще не оговтались після падіння ці два нападники, а Петро вже звалив третього. Розігнавшись, він підстрибнув вгору і, пролітаючи птахом над конем, стягнув того за собою. Приземлились вони одночасно, тільки вершник на голову, а Безрідний  на ноги. Та коли козак випростався, побачив націлений в груди спис, що стрімко наближа¬вся. Петро, мов пружина, відскочив убік, взявся за спис руками, нахилив його, встромив  вістрям в землю і по ратищу, наче по стежці, забіг наверх прямо до розгубленого вершника, що безпорадно тримав спис. Ударом ноги Петро збив вершника з сідла і зайняв його місце. Останній зі старостових людей, що ще був на коні, теж озброєний списом, хотів на всьому скаку проткнути ним козака, та проткнув лише повітря, бо Петро, невідомо за що тримаючись завис  догори ногами під животом свого коня. Наступної миті він вже знову був у сідлі, а ще за якусь хвилю на весь зріст став на ньому, впевнено, наче на землі. Ухилившись в такому положенні від спи¬са ще раз, він плигонув зі свого коня на іншого, збиваючи вниз п’ятого вершника.
– Побережись! – крикнув, наче зойкнув, наляканий всмерть Микитка, вгледівши, що нападник, на якому було показано підсічку, підбіг до Безрідного ззаду з оголеною шаблею.
Та Петро вже був на ногах  і, підкрутивши вус, хвацько взявся рука¬ми в боки, дратуючи противника. А той рубанув шаблею зверху-вниз раз, вдруге, а потім, шаленіючи, ще і ще. Та козак був хазяїном положення, за-лишаючись цілим і неушкодженим, він витанцьовував гопака і кожен раз уникав шаблі, пускаючись перед суперником навприсядки.
Підвелися, тримаючись за забиті місця іще двоє – один з шаблею, другий зі списом, і кинулись, на підмогу своєму товаришу. А козак тан-цював і танцював, виробляючи ногами складні колінця, то припадаючи до самої землі, то високо підстрибуючи. Він перекидався через голову, кру-жляв вихором між противниками, при цьому, по-молодецьки покрикуючи та кидаючи їм дошкульні слова. Увернувшись в черговий  раз від удару шаблею, Петро перехопив озброєну руку одного з нападників і так крутнув нею, що той покотився мов м’яч, прямо під ноги Микитці, а коли почав підводитись з землі, Микитка тут же збив його з ніг щойно розученою підсічкою, окрилений неперевершеною бойовою майстерністю свого захисника.
– Добре, Микитко, добре! – схвально вигукнув Безрідний, уміло пере¬хоплюючи у нападників списа.
Тупим його кінцем і древком він став частувати тих, хто ще мав бажання битися. Та через декілька хвилин цього бажання не мав ніхто.
Всі п’ятеро сиділи чи лежали на землі, стогнучи і потираючи боки.
– Обставини складаються так, – мовив Петро, звертаючись до Микитки, – що далі ми вже не підем... – хлопець напружився, намагаючись не пропустити жодного слова, –... а поїдемо верхи.
Посмішка щастя спалахнула на обличчі хлопчини, очі горіли.  
На двох коней вони з Безрідним сіли, ще двох взяли з собою і по-скакали по дорозі  на південний схід.

– Х –X – Х –

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ірина Cнядецька, 10-03-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87805700302124 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …