(усі події та персонажі - вигадані, а будь-який збіг з реальними особами та подіями вважайте випадковим)
***
І так було кожної зими…
Бабуня на Різдво клали хліб та кутю перед образами, вносили до хати сніп жита, запалювали свічку, молились…
- Ану, давай, мала, і тебе навчу, а ходи-но сюди, доню…
Вона брала мою дитячу дрібну долоньку в свою - потріскану та суху - і вчила хреститись.
- Ось так, моя зіронько, ось так… Як я минусь, то ти пам‘ятатимеш оцей хліб, і цю кутю, і нас із дідом. І Різдво…
***
1
- Ну візьми мене, ну візьми мене з собою!.. – жалібно випрошувала я у старшої Оксани-сусідки.
- Ти ще геть мала! Там будуть дорослі дівки… А ти, ну що там будеш робити?.. З кошенятами бавитись?
- Ххоча б і з кошенятами, - скиглила я, - баба Югина казали, що можна й мені приходити…
- Ой, ну не знаю… Та ми ж гадати на хлопців будемо! А ти? – Оксанка не витримала і розсміялась, - ти ж геть малеча! Ляльками он граєшся.
- Мені так цікаво… Ну яке воно оте гадання?! Хоч краєчком ока побачити…
- Та візьми вже її, Оксанко, - зненацька озвалась моя бабуня, - вже так проситься… Оце хоч бери та з вами іди до Югини, аби мала побачила ваше гадання. А мене ж ноги болять і крутять… Та й що вже мені старій між вами робити? То візьми вже її, Ксеню.
Як бабуня вступились за мене, то куди вже було Оксані казати «ні»? Таки послухалась. Домовились, що зайде за мною о сьомій вечора. Ото було радості! Перекинула бабуні всю хату, збираючись на ті гадання. А вони з дідуньом не натішаться:
- От, Тетяна – «пироги сметана»! – жартував дідусь, підкидаючи полінець до грубки.
- Не кажіть так! Ну які я пироги-сметана?! - Трохи дратуючись, відповідала я.
Страх, як не любила отої приповідки, а дідуньо так і кольне тими «пирогами», так і нарече мене отою злісною Тетяною! Кажу-кажу, йому: «я - Тетянка! Так і мама, і бабуня, і татусь же називають…» А він візьме та бовтне: «От, Тетяна – пироги-сметана!»
- А що, Мала… бабуня казали, на гадання ідеш? – примружуючи очі, усміхався дідуньо.
- А іду! – задиркувато казала я.
- На рябого Ваську гадати будеш?.. – не вгавали дідуньо, - он аж стежку хлопець до нас втоптав, так сильно напитувався, коли ж це ти на канікули приїдеш…
- Та ви що?! На якого такого Ваську? Мені ніякий Васька не треба! – аж заходилась я від люті…
- Ет, старий, - вдаючи із себе сердиту, казали бабуня, - і чого до дитини вчепився?.. Ач, який! Не слухай, доню, його... Іди, моя ластівочка, іди… Он і Оксанка вже в дверима рипає. Ти ж того гадання у городі віками не побачиш. Ото буде тобі дива на все життя. На все життя…
Вийшовши аж ген за ворота та міцно взявши мене за руку, Оксана почала мене навчати: «Ну, дивись мені, мала, як тільки писнеш, що хочеш додому, чи налякаєшся… ой як пожене-пожене тебе Югина з хати! Та по морозі! А я ж за тобою не побіжу, так і знай!» І геть мені стало не по собі від тих її слів.
Що ж воно там таке мусило відбуватись, щоб так злякатись, аби додому бігти?.. Вже й назад би верталась, та від хати далеченько відійшли, мусила йти. А Оксана давай своєї продовжувати: «Он тієї зими так полякались, як вовк почав у вікна та у двері дертись! А Югина нам тихенько так: то не вовк, а чоловік, що замість одежі та вовчу шкуру носить. Так вже йому на роду написано».
Геть лячно мені стало…
Прийшли. Хата баби Югини стояла майже на полі. Наче й у селі, але окремо від усіх. Та й була вона якоюсь несхожою на інші – таких у селі більше не лишилось: маленька, біленька глиняна хатина під стріхою. Зовсім крихітне подвір‘я (але як казали моя бабуня «обійстя») садок і невеличкий клапоть землі під городину. Ось так і жила Югина: господарства не мала, а годувалась із того, що люди носили.
Стоїмо під дверима. А Оксана все не наважується стукати: «Ой, мала, давай ти стукай. Сама ж казала, що Югина тебе запрошувала на гадання…»
Тільки я підняла руку, щоб постукати, як двері рип – і відчинились! Ми як закричимо, а з сіней чуємо: «Та чого це ви полякалися, діти?! Заходьте-но швидше, бо мороз такий бере, що ну… Я оце собі пораюсь у сінях, житечка у полумисок насипаю, аж чую – дівчатонька мої йдуть… Ото, думаю, хутенько двері їм треба відчинити, бо ж померзли, бідолашні, доки до мене на поле дійшли… Заходьте, пташенята, заходьте».
У хаті було тепло та затишно. Пахло сухим сіном, гасовою лампою та хлібом… По стінах звисали товстими розкішними гадюками вінки цибулі та часнику, під стелею яскравіли різні пучечки трав, з яких я впізнала тільки деревій та чорнобривці. А на столі – парували пиріжки (тільки-но з печі). Ледь встигли ми з Оксанкою роздяглися та поскидали чобітки, вже й інші дівчата посходились.
Я знала майже всіх дівчат із нашого кутка, але були такі, що й з інших вулиць поприходили. А одна, товстуха Олеся, побачивши мене, так і зайшлась сміхом: «А оце городське дитинча, що воно тут робить?! Тобі букваря читати, а не на гадання ходити тре!» У мене на очі аж сльози набігли від тих слів, так мені стало боляче… Оксанка хотіла вже було вступитись за мене, аж тут озвалась Югина:
- А скажіть-но, дівоньки, чи казала я комусь із вас: що ти і ти приходь, - вказуючи пучкою на кількох з дівчат, мовила стара жінка, - Га, Олесю, мо‘ й тобі казала?
- Ні… не казали, - ледь чутно промовила дівчина.
- Кожної зими, на Різдво, ви самі йдете до мене… А воно і добре, бо так уже повелося, що ви, як ті козенята, сходитесь. Ото я вас і жду…То ж питаю - чи припрошувала я кого цієї зими до себе? – І як глянула на мене після тих слів, мов кропом ошпарила!
- Мене… Мені казали приходити, - майже прошепотіла я.
- Ото, доню, тобі казала, - спокійно мовила Югина, - Спасибі, Ксеню, що привела малу…
Сказала, як відрізала. А потому скомандувала ставити лавки під стіни та вносити півня до хати. Дарина побігла по того півня, що в сінях сидів у мішку. Коли його, бідолаху, розв‘язали, то він з переляку навіть не тікав, а так собі спокійно сів на долівці й сокотів, як курка. Ото було сміху та потіхи!
Югина, підійшовши до печі, хотіла щось дістати із челюстей, а потім раптом повернулась до нас та сказала:
- А слухайте-но, пташата, а хочете, я сни ваші порозгадую?! Зараз ночі незвичайні ідуть, то й сни неабиякі сняться. Ану!.. Розказуйте, що кому цікаве наснилось…
Ой, що тут почалось! Дівчата навперейми почали свої сни оповідати та сміятись, та червоніти, в долоні плескати… Ото було весело! І Оксанці моїй Югина щось таке гарне сказала, що дівчина аж до стелі підстрибувала. Ну, то як усі вже все порозказували, дійшла черга і до мене:
- А тобі, мала, що снилось сеї ночі? - Лагідно запитала у мене Югина.
- Та… сеї – нічого. А тої – то снилось… але геть не цікаве, - червоніючи, мовила я.
- А ти розкажи нам, дитинко, то ми і послухаємо…
Всі аж принишкли на слова старої жінки. А мені – хоч плач! Такі у дівчат сни були гарні й незвичайні (може трохи й поприбріхували, хто їх зна‘…), а мені, малій, зовсім негарне наснилось. Помовчавши трохи, почала розповідь:
- Снилось мені, що гралась я з бабуніними глечиками. А один, надбитий, геть якийсь у сажі та замурзаний на підлозі, далеченько від мене стояв. Захотілось мені зазирнути всередину, аби побачити – що ж у ньому? Дивлюся я… А там – ящірка: сидить і не ворушиться. Я похитала легенько глечика, а вона, як мертва. Тоді я сильніше штовхнула глечик. А вона – раз! І на руку мені сіла. А я як закричу уві сні… Та й прокинулась.
Бачила по обличчях дівчат, що ніякого враження на них мій сон не справив. Зате стара Югина наче аж побіліла, та й сіла в задумі на ослін.
- А знаєте, що, голубоньки… Розкажу я вам одну бувальщину. То вже час мабуть прийшов, аби люди дізнались про ту історію, - промовила стара жінка.
Дівчата хутенько посідали на лавки… Всі на селі знали, що була стара Югина не тільки знахаркою та ворожкою, та ще й майстерною оповідницею. Стільки казок та різних бувальщин знала!
- Мої мама розказували колись мені, а матері – її бабуня, а її бабуні – та її пра-прабаба… З роду в рід передавали ми ту оповідку, не розказуючи жодній чужій душі, оце аж до теперечки – то ж слухайте… Неподалік Вороного, на хуторі, що мав назвисько Побійнець, жив один козак. Богатир був, заможний: хату поставив із каменю, худоби і птиці мав багацько та всякої всячини, наймити на нього працювали. І звали того чоловіка Сергійом. Жінка померла ще замолоду, лишивши йому маленьку донечку. Та так же він сильно любив дружину свою, та так побивався за нею, що й не схотів ніякої другої. Ото й жив собі сам вкупі з дитинкою. А дівча виросло, набралося сили та вроди – на всю округу була красуня з красунь! Нарадітись не міг батько квіткою своєю чорнобровою…
2
Козак Сергій прокинувся не в гуморі. Всю ніч снилась якась чортівня, та ще й настанови отця Мефодія ніяк не виходили з голови. Вчепився піп до його душі, що начебто донька його, Тетяна, та без хустини у церкву посміла приходити! «Геть дурість, - думав про себе чоловік, - та щоб моя дитина, отаке вчудила? Та ніколи! Мабуть хоче анцихрист, щоб пожертви на церкву більші робив…» А спитати в дочки про те не посмів, бо така вже була дівка вразлива, що могла і сльозу пустити на його дорікання. Отож і не знав – так воно чи ні, але випитати правду мусив, бо не хотів, щоб по селі які плітки пішли про його дитину. Доки вдягався, доки снідав, усе то обдумував, з якого б це боку усе в неї розпитати. І надумав…
Угледівши у світлиці на лаві патерика (то один сильно грамотний спудей-семінарист, Омелько Бережений, доньці його книжки носив), вирішив начебто про ту святу книжку і поговорити. А там потихеньку і на інше всю ту балаканину перевести:
- І що, доню, у тих книжках пишеться?
- Та про житія святих, - лагідно озвалась Тетяна, прибираючи посуд зі столу.
- А що – розумні люди були ті святі?..
- Та наче й розумні, але якісь нещасні, - зітхнула Тетяна, - одного – замордували за віру, інший – сам себе в келії голодом та холодом заморив… Хіба так людина має Богу служити?..
- А хто його знає, доню, хіба що сам пан-Бог. А нам, смертним, свій закон: до церкви ходи та Богу молись… Так і отець Мефодій казав.
- Отець Мефодій? – перепитала Тетяна.
- Так, доню… А ще казав, що мусять жінки до церкви по-закону ходити…
- По якому такому закону? – змахнувши чорну косу з плеча, озвалась дівчина.
- Та… оце казав мені Мефодій, що наче ти, доню, та без хустки на службу божу у святу неділеньку приходила, - запинаючись, насилу вимовив чоловік.
- Ой, тату, та не правдоньку сказав піп! Як свічечку ставила за здравіє твоє, татоньку, то так та хустка шовкова і сповзла на плечі… А я молитву прочитала, перехрестилась, та й то потім тільки ту хустку й напнула на коси… То ж казала нянька моя: «перш молитву читай, а потім і про себе дбай».
Розчулений батько пригорнув дочку до серця та й подався з хати, щось мугикаючи задоволено собі під ніс. День видавався жарким, то ж хотів із самого рання по холодочку до млина навідатись: і пшениці змолоти, і з мельником, Климком Черкаським по чарчині-другій хильнути. «От дав Бог добру дитину, - думав козак Сергій, запрягаючи коней, - така вже набожна та слухняна!..»
Залишившись у хаті одна, Тетяна відкрила того патерика, що Омелько приніс, та й по тому закрила… У світлиці у батька було багацько книжок різних, а на горищі – то тьма! Чула вона, що батько її зі шляхетного роду походив та різних грамот був навчений (то тільки вдавав із себе простяка невченого). Отож і тягала вона із батькової світлиці і патерики, і «поучення», і все-все, що цікавість її розпалювало.
Знала Тетяна, чого ж то Омелько ходить та житія святих їй носить… Закохався у неї спудей. А вона геть і виду не подавала – все за ті патерики та «житія» у неї мова була, неначе й нічого іншого не навчена. Та й Омелько хлоп не дурний був: вдавав наче й справді так йому любо її щебетання про святих слухати. Вже і про первогріх та про ізгнаніє Єви із раю мову заводив, а вона – як теля! (їй богу) складе руки на грудях та за мучениками побивається...
Ніхто не знав, що в тої дівки на серці було…
Здогадувалась Тетяна, чого отець Мефодій надумав батькові про ту хустку казати: «Еге… пане отче, то це ревнощі вас взяли, - думала про себе Тетяна, - бачили ж, як Олекса Тимошанський на мене всю службу заглядався та ще й до самої хати за мною йшов. А він же і справді красень, той Олекса!» Отак міркуючи собі про ту пригоду, навіть не помітила, як хтось до хати зайшов:«Здоров була, дівонько!» Наче зміїне сичання пронизало її аж до кісток від тих слів – мороз пішов по спині. Огляділась вона та й аж заклякла – аж то сам отець Мефодій…
(Частенько він приходив до її батечка. Ніколи не знала вона про що були їхні бесіди, бо як угледить, що отець до господи їхньої іде, то так і тікає з хати, аби на очі йому не траплятися. А було раз: схопив її за руку в сінях та аж до болю глухого долоню стиснув, і на саме вухо просичав: «А чого тікаєшшш, однак моєю будеш…» )
- Та й ви будьте здорові, отче, - ледь оговтавшись, насилу вимовила Тетяна.
- А чи батько вдома? – підійшовши ближче до неї, мовив Мефодій.
- До млина поїхали. Будуть тільки по обіді. Приходьте надвечір – то вже точно будуть тато вдома, - швидко випалила дівчина. А сама так і глядить, якби до дверей юрнути.
- Наче гониш мене, красуне?
- Та що ви… самі про таточка питалися…
- Та то я спитав чи вдома він, а прийшов до тебе. Маю розмову одну, - підступаючи геть близько до дівчини, прошепотів Мефодій.
Як глянув на неї отець, так і скам‘яніла вона на місці. Ані поворухнутися, ані словом обмовитись, бідолашна не могла. Тільки й бачила: як танцювали в очах його чорних два змії, як вигинались та кублились. Холод крижаним лезом пішов по всенькому тілу, коли наблизився він до неї так близько, що навіть найтоншу жилочку могла роздивитись на його обличчі. Був він якийсь дивний на вроду: і не гарний, і не поганий, так собі… Але очі його затягували кудись досередини, в прірву, з якої не мала ані сили, ані бажання випірнути. Так і стояла каменем… Аж коли це з двору почувся гавкіт собак та тупіт коней, хтось із силою гримнув дверима – отець Мефодій аж відсахнувся від дівки та миттю подався до дверей, а потім додав уже з порога: «Маю розмову до тебе, чуєш мене, Тетяно!»
«Чую…» наче сама до себе промовила дівчина, «чую…»
- Агов! Тетянко, та що це з тобою? На дворі спека стоїть як у петрівку, а вона холодна, мов ящірка, - термосуючи її за руку сміявся Юрко.
- Чи не рада нас бачити, чорноброва?! – озвався Антін.
Двоє здорованів, що мов татари увірвались до світлиці, були її найліпшими друзяками ще з дитинства. То було двоє братів: Антін та Юрко Сенченки. Жили вони на сусідньому хуторі, Камаєві. Переказували, наче поблизу того хутора, був похований сліпий кобзар Камай (якийсь далекий пращур Сенченків) то так і прозвали ту місцину - Камаєве.
- То це ви отця Мефодія налякали? – нарешті озвалась Тетяна.
- Налякали?! – Юрко голосно засміявся, - Та нікого ми не лякали, а отця Мефодія то тим паче: з минулої неділі його не бачив.
- Як, не бачив?! То ж тільки-но був у цій світлиці, до батька приходив… Він із хати ще й не вийшов, як ви дверима гупали, - розгублено промовила дівчина.
- Та не було нікого: ані в сінях, ані на подвір‘ї… Біля хлівів наймити поралися, а біля хати – ні душі! – Озвався Антін.
- Мусив би той Мефодій, як чортяка, комином надвір лізти, аби ми його та не вгледіли, - на всю хату реготав Юрко.
- Та тю на тебе! Таке кажеш… - ледь стримуючи сміх, озвалась дівчина, - отець Мефодій – людина духовна, а ти чортів згадуєш.
- Еге ж, духовна… Люди кажуть, що церква у Вороному на нечистому місці збудована. Скільки вже тих священників прихід кидали та з села навтьоки городами бігли. А цей – дивись-но – другий рік у церкві править, і ніяка холєра його не вхопить! – роздивляючись патерика, що лежав на лаві, мовив Антін.
- О! А це мабуть спудей Омелько цього патерика притягнув, - вихоплюючи в Антона книгу, вигукнув Юрко.
- Казав я, що в‘язи йому скручу, як біля Тетяни побачу! – сердито випалив Антін.
- А я ще й поможу, - додав його брат.
- І не соромно оце вам, здорованям, та казати таке?! Як сила є в руках, то й голови не треба… Ви ж мені, як брати. Он і таточко мій - батько хрещений вам обом…
Тетяна сердито подивилась на хлопців. Старший, Антін, мав дуже гарячу вдачу. Ще з дитинства називав її своєю невістою та й ліз у бійку до кожного, хто тільки смів із нею заговорити. Але ж то було в дитинстві… А на Різдво обіцяв зі сватами до неї іти. То вона й сказала, що гарбузи цього року гарно посходили. Потім, бідака, місяць не з‘являвся до неї – образився. А Юрко – той був зовсім інший: добрий та лагідний. Любила його, як брата рідного. Було, малими (як батько їздив до них на хутір та її брав з собою) вдень набігаються, а ввечері свої таємниці дитячі одне одному розповідали. А як виросли, то приїздив до неї Юрко так, погомоніти, ради якої напитати у справах сердечних. Частенько й за брата йому доводилось просити, аби зглянулась вона та й погодилась сватів рушниками пов‘язати. Але дівка вперта була – віднєкувалась, як ножем різала!
- Та добре, не сердись, Тетянко, ми оце приїхали тебе на Івана Купала звати, що на воронянських ставках, - промовив Юрко.
- А чого ж на ставках, завжди з дівчатами на Тікач ходили, а це що за мода така?.. – Здивувалась Тетяна.
- Та батько казали, що наче так піп воронянський скомандував, Мефодій. А чого воно так – ніхто не добере, - відповів Антін.
- Ну добре. Як на ставках, то на ставках, - усміхнулась дівчина.
- А з Оксаною будеш? – примружуючи очі, перепитав Юрко.
- З Оксаною, з Оксаною…
- Обіцяєш мені перший танець?! – беручи її за руку, випалив Антін.
- Обіцяю, як до Омелька чіплятись не будеш, - намагаючись звільнити свою долоню від чіпкої руки хлопця, спокійно промовила Тетяна.
- Та не буду вже… - з досадою мовив парубок, - тільки приходь, чуєш?
- Прийду. З Ксенькою прийду, - дивлячись на Юрка, відповіла дівчина.
Як домовились про Купала, то брати й додому почали збиратись, бо роботи багацько було: мусили з батьком ще клуню лагодити на скотину з поля пригнати.
Провівши їх аж до воріт, Тетяна вирішила попитати у наймитів, чи не приходив хто сьогодні зранку чужий на їхнє подвір‘я?.. Але в кого не питала, робітники відповідали, що окрім Юрка та Антіна нікого й не бачили. Дивно було все це Тетяні чути, але про отця Мефодія вирішила нікому не говорити. Хоча й була переконана, що та зустріч їй не привиділась, а таки все відбувалася насправді.
Батько повернувся аж надвечір. Був дуже веселий (таки не по одній чарчині вони з мельником хильнули). Кухарка Дарина заметушилась вечерю ставити, а Тетяна пішла батькові чистий одяг ладнати, аби переодягнувся з дороги.
За вечерею козак Сергій все на доньку поглядав та усміхався у сиві вуса. Знала дівка, про що вони там з мельником балакали, але й собі мовчала, очікуючи, коли ж то батько розмову почне.
- А що доню, чи приходив хто сьогодні? - Почав козак Сергій здалеку.
- Та Антін з Юрком були: звали на Івана Купала. Казали, ніби на воронянських ставках свято буде, - усміхаючись, мовила Тетяна.
- От здоровані! Тільки я за поріг – а вони вже й до дівки в хату… А гарна ти в мене – що вже й казати, - задоволено потираючи вуса, мовив батько, а далі продовжив, - оце був я в млині, та трохи з мельником, Климком Черкаським, того… погомоніли. А добрий він чоловік… той Климко.
- Та мабуть же, добрий, - з помітною байдужістю в голосі озвалась Тетяна.
- Оце я собі надумав, що мо‘ тобі вже й про заміжжя тре‘ думати, - поглядаючи на доньку, промовив батько.
- На Великдень казали, що ніби рано, як Антін Сенченків з Юрком приїздили, - здивовано насупивши бровенята, відказала Тетяна.
- На Великдень воно наче й так було… а це вже до осені збирається, то якраз впору… Та й цей, як його, Климко… таки добрий чоловік, - продовжував своєї батько.
- Добрий. Але ж роками не молодший за вас, батьку. То ж воно наче дивно буде, як я його таточком величатиму, - відрізала Тетяна.
Почувши таку відповідь, батько аж зайшовся від сміху. Знав він наперед, на що та розмова зійде: «Таки правду люди кажуть: «народися – та й удайся», - думав козак Сергій, - то й мати твоя на язик гостра була…» Як пообіцяв за чаркою Омельку, що з дочкою погомонить про те заміжжя, то що вже мусив робити?..
Але по правді, досада гірка брала батьківське серце від думки однієї, що покине його дитя, долю свою знайшовши. Та й не був він катом дочці своїй: хотів, аби по любові та по злагоді до шлюбу ішла. А що вже у дівки тої на серці було - про те не знав навіть батько…
(Хіба що – один пан-Бог чи… Той, хто супроти Отця небесного… могли здогадатись укупі – яка таємниця була на серці у дівки тієї…)
