Вдосвіта, не встигаємо ми ще й поснідати, налітають ВАІшники. В розташуванні крикнява, метушня, всі штурмують Баума-Маланця, аби пошвидше вхопити путівку й злиняти, але Маланець незворушно розводить руками:
– Не велено!
Поквапно шикується особовий склад, мене викликають на те самісіньке місце, на якому ось зовсім нещодавно топтався злісний розтринькувач соціалістичного майна – Маланець. Стаю в витоптану ним ямку й капітан Воровський починає промову: В той час, коли вірні нащадки славних ідеалів... напружуючи сили... величні плани й грандіозні звершення... плече до плеча... усвідомлюючи та схвалюючи... попри ускладнення міжнародної ситуації...
Моє водійське посвідчення в його міцній долоні то злітає раз-по-раз догори, то опускається, мовби чудернацький передзимовий метелик. Жевжикуватий ВАІшник топче мочар поряд із прапорщиком Писанком, на його рум’яному обличчі деякий подив: здається, лейтенантик ніяк не впливе в глибоко схований сенс просторікувань нашого капітана. По закінченні казання метелик-посвідчення (минаючи розчарованого ВАІшника) перепурхує до пухкої долоні „сундука” й, посвідченням таки махнувши, Писанко запрошує мене йти за собою. Так і знав – у кінобудку!
– На, сопляк! – в кінобудці прапорщик шпурить мені в обличчя права. – І кланяйся кепові, що відвалав тебе в тих собак, а то рубав би ти вже досі в Доника дрова! Та гляди – це востаннє! А щоб краще дійшло... – взводний дивиться сонним оком убік і зненацька його об’ємний кулачисько по самісіньке зап’ястя вгрузає мені в пузо. Я хухкаю, безгучно хапаю ротом повітря й тихо осовуюсь на підлогу, якраз між ящиком привезених мною нещодавно яблук і сулією з олією.
– Вставай, вставай! – не дозволяє мені розслабитись командир. – Паняй на роботу, розсівся!
Здебільшого буряки нам завантажують вручну. Буває, приїздить яскраво-жовтий навантажувач (чи не єдиний на весь район), але бачимо ми його нечасто. Всі поля розділено тут між колгоспниками, кожна родина доглядає свої гектари й кожна завантажує солодкі корені власними силами. І за те, щоби ми зглянулись та під’їхали саме до того, а не до іншого господаря, сіромахи-мужички ще й пхають нам по кілька карбованців за ходку. Але сьогодні я сам ладен заплатити (було б що!) неквапним рязанцям гроші, аби вони накидали в кузов моєї автівки буряків якнайшвидше.
Нахабно порушуючи всі до одного пункти й розділи правил дорожнього руху, мчу на Михайлов, відтарабанюю дві обов’язкові ходки й, не закермовуючи навіть на обід, пливу багнюкою до знайомої вчорашньої хатки. Чорт, чи запам’ятав, чи не наплутав? Ні, ось вона: й колодязь під дощатим дашком біля сусіднього обійстя, і химерний дерев’яний півник на гребені.
Сьогодні Лариса інша, не така як учора. Я відчуваю це, ще тільки вгледівши її на ґанку. І справа навіть не в одязі – на ній квітчаста, з численними оборками, трохи старомодна, сукня – інша сама Лариса. І постава в неї інша, й погляд інший, і нахил голови. Мене вабить, до сказу вабить ця нова, таємничніша й жіночніша, ніж учора, жінка й водночас... я її таку... боюсь... Невже ця барвиста сукня для мене? Ти, Льохо, зсунувся!
– Доброго вечора, гм...
– Добрий вечір... – І усмішка, усмішка інша, не вчорашня! Але яка ваблива (ні – зваблива!) – То проходьте, Леоніде. Чого на порозі...
Всадовлює мене на вчорашнє місце, на столі смажена, з кірочкою, бараболя, квашена капуста й неабияка розкіш – порізана дрібненькими кубиками варена ковбаса. Вкотре усміхнувшись своєю, потайною сьогодні, усмішкою хазяйка дістає звідкілясь невеличкий бокастенький поставець.
– Сама робила, для особливих випадків! – і наливає мені в чарку якогось темного трунку.
Отже сьогодні особливий випадок? Не розсмакувавши, ковтаю гіркувате зілля, вона миттю наливає ще… Жую, щось відказую на її слова, кілька разів ціляю ложкою повз тарілку, знов п’ю і усвідомлюю, що не боюся вже нічого...
Ні, це не я підводжуся з лави, не я пересідаю на інший бік столу, до неї, не я кладу долоню на її плече, тихо, але настійливо, повертаю до себе її обличчя. Це не до мене вона так близько, це не я торкаюсь пальцями її чола, не я – хіба б я посмів! Але я зовсім не п’яний... Лише трохи, легенько, приємно паморочиться в голові. І ось шелестить (ні, не під моїми пальцями!) її сукня, й чується крізь сукню тепло її тіла, і його запах, і його магнетизм... І губи її виявляються несподівано гарячими, і долоні її несподівано сильними, й обійми дивовижно пожадливими.
А це що? А це її плече. А це? Це її груди. А це?.. Де я? Що я дію? Невже це мені? Чому мені, за що мені така винагорода, чим заслужив? І чим віддячуватиму? Й кому?.. Ось таке от воно на вигляд, її тіло, ось така на дотик її шкіра. Ще хвилину тому я цього не знав, а тепер знаю. Щось жарке шепочуть її вуста: „Ну, чого ти?..” А, так!.. Розстібаю паска, стягую „хебе”, жбурляю в кут чоботи... Мені зовсім не ніяково, й не соромно. Це наче перед лікарем, ні, перед мамою в дитинстві... Ні, не так, не так... Наче на межі паралельного світу, ось як! Ти давно знав, що він існує, і давно підозрював, що він пречудовий, й ось ти на його порозі, нарешті! Залишається заплющити очі й пірнути...
Що це вона робить... Що вона робить зі мною... Господи, що вона зі мною робить!..
Наче біжу, ні – лечу над сліпучою ранковою лукою, й ноги мої босі холодить світанкова волога, і обличчя мого торкається щойнолагідновмите сонце, й легені мої наповнює шепітливий ранковий легіт, і серце моє наповнює захват, і душу мою порожню наповнює щось незнане, чудесне та водночас гірке усвідомленням своєї скорої минущості. Але палає ще сонце, й вилискує ще на малахітових травах срібляна роса, і луці не знати ще краю, й виринати з неї на чужу, вітрову та непривітну поверхню ще не час...
Невеличке, повне алкоголіків, село й довкола такі ж невеличкі, потворні, повні алкоголіків, села. Як велося тобі, нещасливій самотній душі? І що завадило стати такою, як решта, що стримувало? Вільна, „розвідна”. Либонь не один із молодих проспиртованих тутешніх старичків підкочувався в рідкісні хвилини між похміллям та черговим вирубоном. Воліла бути сама? Але ж ти жінка, а жінка не може бути сама, природа такого не передбачила. Жінка сама не витримає. От ти й не витримала. І сказала: „можна”. Стоячи на порозі порожньої хати й дивлячись, як залишає тебе цей сором’язливий солдатик. Навіть не ти сказала, а одинокість твоя, холодна постіль твоя, пустка твоя, де ти щовечора залишалася наодинці з остогидлими зошитами тупих місцевих двієчників! Чому ти плакала, чому ридма ридала, відвернувшись тоді від мене, а я невміло, зніяковіло голубив пальцями твою білу спину? Бо відчувала минущість? Солдатик поїде, а пустка залишиться, і осудливі погляди сусідів залишаться, й холодна постіль... Жінка не повинна лягати в холодну постіль...
Це я усвідомив пізніше, а тоді знав лише одне пояснення, лише одну спонуку, котра вкладає двох у ліжко. І вірив, щоєсили прагнув вірити, що оте „можна”, то було саме воно, славнозвісне, те, що з першого погляду. І блаженствував. Не хотів лише, щоб ти плакала. Я від того губився...
– Я тобі люба? – Вона вже не плаче – пестить мій солдатський чубчик і грайливо лоскоче мізинчиком за вухом.
– Ні, має бути якесь інше слово, чорт зна яке. І не люба й не любов. Ну, тобто... я тебе, ясно, люблю, але... Навіть не знаю. Ти мені трішки... як мати...
– Маленький! Це тому, що я старша.
– Не знаю. Досі я ніколи... ні з...
– То ти незайманець? А я здогадалась!
– Правда? – відчуваю, як пашіють мої вуха. Добре, що в напівтемряві вона цього не бачить.
– Маленький мій захиснику Вітчизни, я зробила тебе мужчиною!
– Я розчарував? Либонь ти сподівалася...
Вона сміється. Але зовсім необразливо. І пригортає мене до себе. Справді, як мама:
– Еге ж, розчарував. Знаєш, як давно мене ніхто не розчаровував!
– Але чому, чому я? – Мені до сказу, до щему кортить почути зараз оті найзаповітніші в світі слова про перший погляд, про стрімкість почуттів... але вона мовчить і я продовжую вже знічено, майже скривджено. – Що, тобі просто набридла самотність? – Вона далі мовчить і я розумію, що не варто було, адже все так чудово... – Я тебе образив? Вибач ідіотові, я такий незугара!
– Ти ще надто молодий. Молоденький, а це не вада. А чому ти? Ну, може тому, що ти ніколи не бив свою сестричку, хоч іноді вона цього й заслуговувала.
– Я збрехав. Раз я її вдарив. Вудлищем...
– Будемо вважати, що ти мені цього не казав.
– Про сестричку, це ж... не по серйозному?
– А тобі направду треба по серйозному? Нащо? Ось я біля тебе – розкішна, соковита російська баба, чого тобі ще?
– Ні, ні, ти не баба, ти...
– Що?
– Море!
– Хочеш пірнути в нього ще?
– Хочу...
Ніч. День. Довга, тягуча, мов неоглядна тутешня грязюка, стума й знов темінь. „Белый цвет, черемухи цвет!..” – натхненно виспівує з задряпаної платівки Анна Герман, густо тхнуть намотані довкруж халяв, давно не міняні, онучі, опираються вогню, сичать, у грубці дрова... Ніч і день. Лариса і багнюка, багнюка й вона. Решта – тло. Кузя: „Слухай, Льо, в Чебурашки був? – Був. – І як? – Що як? – Ну... нормально? – Нормально. – А в мене... знаєш, не пройшло... Ти тільки нашим не проколись. Я ще ніколи... ну, ти поняв... – А ти спробуй, наче в море... – Як це? – Шубовснути. Уяви, що перед тобою море. Літнє, злагідне. І – в нього! – Не знаю... В море... Я й не бачив його, моря, тільки Каму. – А ти уяви! – Море... – це вже вона. – Ти хоч бачив його? – Ні. – Я лишень Балтику бачила. І Ладогу – холодина! Возили колись у Ленінград на екскурсію. На концерті були симфонічному. – А ти яку музику любиш? – Класичну. Без ума від Чайковського. А сучасна якось мене не торкає... – Чому, є й сучасна непогана, АББА приміром, або Анна Герман. „Белая черемуха душистая” – улюблена пісня нашого підрозділу. – То неспівмірні речі – глибина... – Правда, є одна мелодія, вальс Хачатуряна називається, знаєш? Я, як почую... наче в космос злітаю, і такий великий роблюся, мов дирижабль! А прапорщик Писанко тріо бандуристок любить, зізнався якось, перед тим, як заснути... – Вчащав я до однієї, якраз перед армією, – Калина, – заміжньої. Благовірний на зміну, а я – до неї. А якось той повернувся, а ми саме... ну, як у анекдоті тому. То вгадай, Сочка, який предмет гардеробу вдягати наймарудніше, га? Нізащо не здогадаєшся – шкарпетки! Так я їх, триклятущі, й не натягнув! Й от він завалює, вона: – Це товариш мій шкільний, зайшов про зустріч домовитись, однокласників! – Я стою перед ним босоніж, розшаркуюсь, а з кишені шкарпетки стирчать – умора! – Чуєш, Льо, – знов Кузя, – вийшло! Як ти казав! Тільки уявив, що вона – море, то... як шубовснув! – Ну молодець, молодець!..”
Ніч і день з нею. Вдень подумки, помрійки, а вночі... Наче вальс Хачатуряна, наче на дирижаблі, наче в космос... Скільки людина може витримати без сну?
Тисяча червонопогонних чортів – знов Кузя: „Чув, Льо, добалакався з Босом: він поступається мені своєю чергою... ну, в Чебурашки. За дві бляшанки „завтрака...” Як гадаєш: двічі на день... нічого? – Потягнеш...”
