- Зенику, можна зайти? – Микола заглядав у отвір незачинених дверей.
- Та заходи, я ж завжди радий бачити тебе, - махнув рукою і сусіда зайшов до літньої кухні.
Він встав при вході та нерішуче топтався на місці. І дивився благально на мене.
«Що за дивина? – промайнуло в голові. – Я його ще таким не бачив. Сам на себе не схожий. Або в нього щось трапилося незвичне, або хоче щось попрохати. Раніше він почувався в мене більш вільно та спокійно».
Микола продовжував тупцювати, нагадуючи незвичайний маятник, який збився з ритму, і не помічав цього.
- Колю, що сталося? На тобі лиці немає!
- Можна тебе щось попросити? – випалив він у відповідь.
«Точно щось сталося!»
- Проси, що ж ти так хвилюєшся? Чим зможу, тим допоможу.
Він зітхнув.
- Зайди до мене, глянь на Юрка, в нього нога почорніла, спухла і дуже болить. Температура піднялася. Олька вже побігла до дохтора у ФАП, але поки він прийде. Може ти глянеш?
«Почалося, - зітхнув я. – Лише нещодавно поміг Василеві, коли той на себе вилив окріп, не дав змоги зайнятися народним самолікуванням, яке могло призвести до проникнення інфекції, а використав поради, котрі є у кожному підручнику з основ безпеки та життєдіяльності, і вже мабуть отримав негласний титул «дохтора». Ну й дають односельці!»
- Пішли, - я піднявся з табуретки.
Ми вийшли з обійстя, минули кілька хат, звернули вліво і почимчикували вниз вузькою кривою вуличкою, вкритою товстим шаром пилюки та плямами кізяків – тут у багатьох господарках все ще тримали корів.
Ось і Миколин будинок. Минули подвір’я, вічно злий гаркітливий пес цього разу промовчав, певно відчуваючи гнітючу атмосферу, і зайшли всередину.
Юрко лежав у своїй кімнаті.
- Привіт, козаче!
- Доброго дня, вуйку Зенику!
- Що там у тебе з ногою, ану покажи най гляну?!
Малий висунув ліву ногу з-під ковдри. Одного погляду на неї, вистачило для того, щоб поставити діагноз, про який я здогадався ще раніше, коли батько все розказав мені.
Це гангрена.
- Його терміново потрібно везти до лікарні. Це не жарти, - і вже тихо, щоб хлопець не почув. – У нього здається гангрена, але дай Боже, щоб я помилявся.
- Але звідки вона у нього?
Я знову повернувся до малого.
- Юрку, скажи-но мені, ти свою ногу десь поранив?
- Ні, вуйку.
- Може десь подряпався, вдарився або підвернув?
- Ні, не було такого, - хлопець схлипнув. – Я боюся, дуже болить.
- Тримайся, козаче, усе буде добре. Підлікують тебе в лікарні, а незабаром знову всюди гасатимеш.
«Звідки ж у нього гангрена? - питання не давало мені спокою. – Не могла ж вона взятися з нізвідки!».
- Чуєш, Юрку, а коли тебе нога почала боліти, мо’ ходив десь?
- Та нині, пару годин тому. Ми з хлопцями біля річки гралися. Шукали може вода десь скарб з берега вимила. А потім мене нога почала боліти. Я відразу додому пішов.
- Зрозуміло. А скарб знайшли? – підморгнув я.
- Ні, там одне каміння.
- Ясно.
Я з Миколою вийшов надвір. Закурив, а потім глянув на зажуреного батька.
- Вези його в лікарню, може ескулапи чомусь і зарадять. Я вже нічим не допоможу. Я ж не доктор.
- Дякую, за поміч, але ти можеш і допомогти, ти людина вчена, он університет закінчив.
- Так ж я історик, а не медик.
- Нічого, щось та й навчили.
Я похитав головою.
- Ну, гаразд, я до себе.
- Добре.
- Молись Богу, аби все було добре.
Помаленьку я побрів до своєї дачі.
* * *
Я сидів на порозі та курив. З голови все не виходив несподіваний Юрковий недуг. Де він поранитися? Але ран все ж не видко. А може не хоче зізнатися, бо щось накоїв, а тепер боїться? Хлопчаки полюбляють побавитися у полонених підпільників, особливо якщо таки в чомусь винуваті. Але Юрко був переляканий тінню хвороби, що застелила його здоров’я і тому нічого такого не приховував. Але ж як тоді це почалося?
Докуривши, я викинув недопалок і зайшов всередину хати. Трохи покрутився в кімнатах, але так і не знайшовши заняття, вирулив на подвір’я.
«А якщо він підхопив її десь на ріці? Може купався без дозволу, десь вколовся і пішло зараження? Але якось воно швидко розвинулося. Може якийсь вірус, якась хвороба? Навряд.»
Я поглянув на сонце. Воно неквапом котилося додолу, але до темряви було ще далеко. Все ж літо надворі.
Кінець-кінцем у мене дозріло рішення пройтися берегом річки та оглянути місця пригод юних шукачів скарбів.
Незабаром я дивився на швидку течію Дністра, на мальовничі кручі Дністровського каньйону. Далеко у височині малою цяткою висів дельтапланерист, який забрався далеченько від місця старту в Одаєві.
Береги річки все ще зберігали на собі сліди стрімкого бігу повені, котра нещодавно завдала багато лиха. На щастя його село майже не постраждало, вода затопила лише кілька городів і на цьому вгомонилася. Забракло сил ненаситній дістатися вище. А от іншим селам пощастило значно менше – стихія там погуляла на славу.
Уздовж берега, покритого шаром мулу та грязюки, лежали мертві тіла дерев, кущів, поламане паліччя, каміння, а особливо сміття. А серед нього найбільше переважали пластикові пляшки та поліетиленові упаковки.
«Таке враження, що від них у нас вже ніде подітись. Так і лізуть у кожну шпаринку. Якщо в місті це ще так-сяк не видно, то на природі дуже вже ріже око», - я скривився.
Побрів вниз річкою, оглядаючи все довкола. Нічого незвичайного. Втім на таких засмічених берегах поранитися – раз плюнути. Особливо пацанам, які будь-де запхають свого цікавого носа. Для них будь-яка дрібничка може виявитися скарбом.
Хоча може вони й мали рацію. Я чув, що нерідко після повені, річка могла винести на берег щось цікавеньке. Або берег розмити, а там потім люди знаходили цікавинку. Але таке нечасто бувало.
Я ще трохи пройшовся, міркуючи над цим питанням, коли мене осяйнула інша думка.
«А може це й справді якась зараза! Від самого початку повені в нас ходили чутки, що десь вище за течією в якомусь селі вода затопила і розмила кладовище, дехто навіть стверджував, що бачив як по Дністру пливуть труни, - мене аж дернуло від цієї думки. – А якщо це трупна отрута? Або щось інше? Так часу пройшло чимало, вода мала все віднести десь у Чорне море, але все ж?»
Я обернувся і попрямував назад до села. Треба поділитися з кимось цією думкою. Вона дурна, дуже вже притягнута за вуха, але раптом в ній міститься маленьке зерно істини!
Зашпортався.
Але і дурнем себе можна виставити. Хіба вичекати потрібного моменту, а тоді вже розповісти всім. Навіщо завчасу сіяти паніку, може й справді тут немає нічого серйозного.
Я оглянувся, щоб поглянути за що перечепився і… зупинився.
Обдивився ногу. Жодної подряпини, тоді знову поглянув на несподівану знахідку.
Я перечепився за пристойних розмірів каменюку, яку вочевидь залишила по собі недавня велика вода. Але не його розміри, колір, чи форма привернули мою увагу, а дивне заглиблення, котре нагадувало людський слід.
Я чув про такі знахідки. Вони трапляються повсюди у світі – від Австралії до Аляски. Походження таких слідів не зовсім зрозуміле – одні дослідники вважають, що це витвір природи, інші, що це – справа рук наших предків, треті, що це – відбитки ніг Бога, інших божеств, міфічних героїв або історичних персонажів. Інколи вважають, що вони мають сакральне значення і чудодійну силу.
Цікаво! Я підійшов. Оглянув камінь. Але оскільки не був спеціалістом в цій галузі, то не міг нічого певного про нього сказати. В любому випадку знахідка була незвичайна.
Камінь мав десь до півметра в діаметрі, був майже прямокутний, здається гранітний. Слід мав до тридцяти сантиметрів довжини, був схожий на людський, навіть п’ять маленьких заглибин було видно – певно пальці.
Буде, що в селі розказати. Може і в районці про це напишуть, а може й університетська доцентура і професура зацікавиться.
І тут я згадав, що деколи люди ставали босою ногою на ці сліди – і це мало сприяти удачі.
Я так і зробив. Скинув тапочки і поклав ступню на камінь, з дивом помітивши, що це таки відбиток правої ноги. Постояв так, вбираючи шкірою тепло нагрітого на сонці каменю, а тоді поміняв ногу і ще трохи постояв. Потім знову взувся.
Двічі обійшов довкола каменю, зробив мобільником кілька світлин та почимчикував додому.
* * *
Ліва нога почала боліти десь через годину після дивної знахідки.
Я був вже вдома і дивився вечірні новини, які не пропустить кожен справжній українець, коли хоче бути в курсі справ того, що коїться на теренах рідної неньки і в цілому світі. Адже це так цікаво дивитися, як телеведучі натхненно розповідають хто кого обікрав, надурив, побив чи обізвав, скільки є жертв після чергової катастрофи, яка країна потерпає від того чи іншого стихійного лиха або які важливі події сталися у житті ґламурної зірки-одноденки. Повноводне море позитиву так і пре з блакитних екранів, годуючи нашу свідомість.
От і я споживав телевізійні делікатеси, коли відчув, що почала нити нога. Спершу, здалося, що вона просто хоче дати копняка зомбовізору, але потім усвідомив, що справи кепські.
Ниття переросло у спершу легкий біль, який почав полегеньку набирати швидкості до одного лише йому відомого фінішу. Я висунув ногу з-під пледу і оглянув її. Вона трохи припухла і почала набирати сіруватого відтінку. Я оглянув її праву сестру і з подивом відзначив, що на гомілці нема синяка, котрий я випадково набив собі вчора, коли злазив з горища. Обідом ще був і лише набирав фіолетових барв, котрі мали згодом змінитися іншими кольорами веселки, а ввечері вже розсмоктався, щез, як кола потопельника на плесі озера.
На екрані показували наслідки чергового тайфуну в карибському басейні, але мене вже значно більше хвилювала власна несподівана хвороба. І всі симптоми співпадали із тими, що вдень я спостерігав у Юрка.
Я набрав Миколу. Той коротко проінформував мене про стан сина, котрий вже лежав у палаті районної лікарні. Мій діагноз підтвердився – у малого була гангрена і прогресувала з неймовірною швидкістю. Медики накачали його антибіотиками, але прогресу не було. Вирішили чекати ранку, якщо прогресу не буде, то доведеться… Далі він замовк, але я прекрасно зрозумів його мовчанку. Я побажав швидкого одужання малому і відключив телефон.
Мда… Ото справи тут почалися!
Я підхопив ту ж заразу, що й хлопчина. Але де? Я знав, коли стане ще гірше, то викличу швидку, але більш цікавою була причина захворювання, хоча почувши таку невтішну новину про Юрка, мене, крім здоров’я малого ще більше почало хвилювати моє. Ампутація – це не жарти.
Отже, симптоми у нас однакові, значить я підхопив цю дивну гангрену там же, де й хлопчина. Але оскільки ми обоє ходили нині на берег Дністра, значить це трапилося саме там. В інших дітей цих симптомів немає, значить ми обоє були в одному і тому ж місці. Якби там були інші юні авантюристи, то в селі б не було зараз так спокійно.
Де саме ми могли інфікуватися?
Перша моя думка була про камінь зі слідом, але її відразу відкинув. Якщо б я там десь подряпався, чи легенько вдарився, то обов’язково б зауважив, бо я тоді уважно слідкував за ногами. Та й чи знайшов Юрко той камінь? Він про нього нічого не згадував. Та й спитати його нема можливості – йому та батькам зараз далебі не до цього.
А може моя ідея про трупну отруту принесену водою і не така вже й божевільна, не повна нісенітниця?
Я ще трохи полежав, намагаючись знайти джерело бід, коли погляд впав на стару чорно-білу фотографію, на якій мати тримала на руках трирічного Зеника. Тобто мене.
Подумки я полинув у минуле.
Був ранок. Мати збирала мене у садочок. Я не міг всидіти на місці і крутився мов дзиґа. Добровільно-примусово мене було одягнуто у комбінезон, а потім мати почала взувати мене у яскраві червоні черевики.
- Не хочу в садочок, – вередував я.
Протестуючи, я спробував натягнути лівий черевик на праву ногу.
Мати розізлилася.
- Перестань! Не можна так робити! Кривим станеш!
Я почав плакати і… прокинувся.
Задрімав.
Але сон цей приснився мабуть не просто так.
Я торкнувся лоба. Він був гарячим. Та й сам я відчував, що мене почало морозити. Нога виглядала ще гірше, ніж перше. Гангрена прогресувала.
«Ось і я можу стати кривим, бо запхав ногу туди, куди не треба», - приречено подумав.
І раптово зрозумів, як підхопив недугу.
Мабуть слід на камені таки містить у собі якусь силу. І може її використовувати як на добро, так і на зло. Невідомо хто його залишив, або виготовив, але він діяв. Праву ногу, яка ідеально лягла на слід він підлікував, а ліву, котра не підходила за своїми параметрами – він покарав. Як і її власника. Це немов древня медична апаратура – лише треба вміти з нею працювати. Можливо вона акумулює якусь певну енергію, а потім оздоровлює. Але не треба підпускати до неї неука, бо сам собі нашкодить. Це так, як пустити неандертальця до управління космічним зорельотом. Тільки цього разу навпаки.
Я посміхнувся.
«Якщо там була «апаратура» для правої ноги, то може є й для лівої – просто ми її не побачили. Може вона порятує мене та Юрка! Треба йти до ріки», - вирішив я та відкинув плед вбік.
* * *
Чи варто розповідати, чого мені вартувало дістатися до чудного каменю? Думаю кожному це буде зрозуміло, коли лише він уявить, як це шкандибати кам’янистим берегом, практично на одній нозі – на другу вже стати було неможливо, бо вона перетворилася на великий згусток болі, і відчувати, як організм слабне з хвилини на хвилину, здаючи позиції хворобливому жару.
Двічі я присідав на валуни, щоб перепочити, але вставати з них знову ставало дедалі важче, тож втретє я не присідав, бо відчував, що вже не піднімуся.
Ось і камінь з оком чиєїсь ступні на своєму тілі.
Я почав шкутильгати навколо знахідки намагаючись робити все більші і більші кола. Промінь налобного ліхтарика справно висвітлював лупу Землі, але потрібного каменя я так і не міг знайти.
Доволі швидко я остаточно знесилився, добрів до «апаратури» і сів біля неї.
Мабуть її дзеркальної копії таки не існує, а якщо й існує, то певно, що не в цьому місці.
Але можна спробувати її виготовити.
Я витягнув з наплічника молоток, долото, напилок, підійшов до сусіднього валуна і спробував реалізувати свою ідею.
З цього нічого не вийшло. Камінь розколовся. Потім ще один, і ще. Спробував працювати напилком, але швидко зрозумів, що пилятиму слід до старості, хоча до неї я не доживу, це точно.
Зорі жартівливо переморгувалися між собою, сміючись з марних потуг людини-комашки.
Біль все сильнішав.
Сил залишалося все менше і менше.
Я зрозумів, що це сізіфова праця.
Мої намагання виглядали як борсання риби, яку викинули далеко на берег і її спроби добратися до рятівної води – не мають жодного шансу.
Пізно.
Але найбільше я шкодував Юрка. Хоча ні, чого брехати. Себе я шкодував не менше.
І я вирішив, що потрібно убезпечити інших від тієї небезпеки, яка спіймала у свої обійми мене і хлопця.
Я перепочив кілька хвилин, тоді підійшов до каменя. Його треба відтягнути у воду, нехай Дністер віднесе його далеко, особливо від людей, від дітвори. Але чи не забракне мені сил, та й Дністру, який вже вертався на звичну стезю бігу?
Я натужився, щоб перевернути камінь, зібрав сили і перекинув його. Біль важким обухом пронизала ногу і все моє єство. Я стиснув зуби, бо знав, що води ще далеко. Знадобляться всі сили.
Погляд знову впав на дивний камінь і…
Я зрозумів, що врятований, як і Юрко. З іншого боку теж був слід, тільки цього разу лівої ноги. Перший відбиток з одного боку, другий – з іншого. Все просто і не потрібно двох каменів. Не потрібно багато апаратури. Камінь виявився багатофункціональним.
Я почав швиденько стягати тапочок з лівої ноги і шукати в кишені мобільник, щоб зателефонувати Миколі.
