- Що послужило для Вас поштовхом зайнятися живописом? Адже до певного часу Ви займалися математичними науками.
Чорнявий чоловік навпроти якось гірко глянув на мене і спробував посміхнутися. Якби не освіта психолога і вміння читати обличчя, то може б і повірила у цю його замріяність. Проте, зрозуміла – боляче. Зачепила щось, чого не варто було згадувати.
- Це знаєте, як Боже знамення. Одного разу просто почав малювати. Потім відточив техніку. Почитав книжки, поїздив світом…
- Всі свої гонорари та премії Ви віддаєте у фонди боротьби зі СНІДом. Виставки, зібрання, соціальна реклама – Ви встигаєте усе. Як до цього ставиться Ваша дружина?
- Вона… розуміє…
Чоловік закурив і заглибився в щось своє. Дивним було це інтерв’ю. спочатку місяць очікування його відповіді, потім дзвінок зі словами «Вже і зараз», і от вже три години п’ємо каву у його кабінеті, диктофон записує більше мовчання, ніж інформації.
- Ви часто буваєте на Батьківщині? Не плануєте знову оселитися в країні Вашого дитинства.
«От знову. Таке враження, що я ножем його ріжу. І начебто нічого не спитала. Ох, уже ці художники»
- Так, я буває в Україні, але це радше приватні справи, ніж ностальгія. Тут, у Франції, я вперше намалював картину, наче почав нове життя. А тому повертатися до старого нема потреби.
- Якщо був початок, то отже була і першопричина. Що послужило вам цим самим знаменням, орієнтиром? Ви ж могли обрати іншу країну, місто, час, врешті-решт…
***
Осінній вітер витягував з-під одягу найдорожчі краплинки тепла, пробираючись крижаними пальцями до шкіри, до кісток, до крові. На цьому горбочку здавалося безперестанно циркулює холодний нордвест, щоб поодинокі відвідувачі забиралися якнайшвидше, не перешкоджали свої теплом загальній мерзлоті.
Білі, рожеві квіти якісь іграшки і солодке – все для створення ілюзії хорошого життя. Ти вже чекаєш мене : маленьке янголя, темнооке із крихітними ручками. Ти схожий на батька, якого ніколи не побачиш, від мене у тебе тільки посмішка і постійне бажання рухатися.
***
Молодий чоловік у чорному костюмі підійшов до однієї із могил на цвинтарі прикордонного містечка. Червона, як сама кров, троянда важким каменем впала на чорну землю. З очей його скотилася сльоза: чи то від вітру, що несамовито гудів навколо, а чи від скорботи, що визирала з його зіниць. Могила біля огорожі, його єдина троянда і чиясь засохла і мертва – от чим повинна задовільнитися та, що так любила квіти.
Життя сповнене сюрпризів і випадкових збігів обставин. Наше завдання навчитися розрізняти де правильна дорога і на яку клавішу натиснути при виборі свого героя. Потрібен орієнтир, кожному у житті потрібен орієнтир. Таким, як була вона для нього. До того, як став втікачем.
Їхня спільна подруга з неприхованим осудом в очах передала листа. Останнього від неї. В конверті була їх із сином фотокартка і аркуші із текстом. Все в її стилі: лист без початку, просто набір ситуацій, спогадів і якихось слів, що дивним чином створюють одне ціле. те, що завжди неймовірно нервувало та водночас захоплювало його.
«Пізня осінь. Ми гуляємо вже вдвох із ним. Мені важко ходити, а живіт такий, наче ми чекаємо на маленьке слоненя. Він сміється з мене, каже, що потрібно буде розширювати двері, бо ж я не вміщаюся; він обсипає мене золотим листям і так ніжно-ніжно цілує…
Впустити щось нове у своє життя дуже важко. Начебто і молода, і здорова, але ж це така відповідальність. Страшно ставати мамою. Але і солодко. Коли ти вперше поглянув на мене своїми темними (як в батька) очима, я полюбила тебе всім серцем. Маленький і такий беззахисний. Рідний і безцінний. Синочок…
… Коли ти зайшов, я одразу прокинулася. Щось невловиме витало у повітрі. Ти був НЕ таким. Не усміхався. Не дивився в очі. Було страшно і дико не знати, це душило зсередини. А ти мовчав... легені наповнилися свинцем чи ртуттю, бо дихати стало важко. Ти врешті підійшов і заглянув мені в очі. Говорив чітко і різко. Дитина, наша дитина, хвора на СНІД. Ти здав кров на аналізі наполягаєш, щоб я зробила те саме. Лікарі дають нашому сину максимум півроку…»
… мій син прожив місяць, тиждень і три дні. Весь цей час я ні на хвилину не забувала про тебе. Ти ж любиш нас, правда? Ти далеко, але пам’ятаєш наш дім, парк, жовте листя… Ти не бачиш синіх від уколів рук нашого хлопчика, не знаєш як часто я плачу. Ти не знаєш як він любив мої колискові, як засинав на руках…»
Так він не знав всього цього. Він тікав від болю, від правди, від її вологого погляду, що так і не проливався сльозами. Він знав, що їй важко, що вона картає себе, що потребує підтримки, та чомусь робив все навпаки. Удар в спину, покинув напризволяще, щоночі прокидаючись від її очей уві сні… Він навіть не знав коли і як все закінчилось, тільки одного світанку завмер на ліжку з відкритими очима і зрозумів раптом: щось сталося. Відігнав ту думку, але заснути однаково не міг.
За три години був на роботі.
За місяць дізнався, що вона викинулася з вікна їхньої квартири. Зібрав речі і поїхав назад, до місця, що колись було домом, до схилу де починався міський цвинтар. Не зважився зайти до її батьків, прийшов до їхньої квартири, що стала пустою і готувалася до продажу, зустрівся із спільною подругою. Вона плакала,віддаючи папірці списані таким знайомим почерком. Привезла на цвинтар…
***
«Колись я любила осінь. Шукала нових кольорів в її різнобарв’ї. Захоплювалася частими змінами погоди. Коли ти з’явився в моєму житті, осінь стала ще й асоціацією з депресією, яка постійно переслідувала нас. Ми кохалися, любили, сварилися, не розуміли чогось, але розуміли одне одного. Я не можу ненавидіти тебе, бо знаю чому ти пішов. З нас двох ти завдавав болю, а я ним насолоджувалася. Я була готова помирати незліченну кількість разів, але з тобою, то ж залишившись без тебе померла назавжди»
Малеча заснула. Я співаю йому колискову, яку він любить, вітер обгортає тепер вже ніжним свистом і гулом, наче підіграє мені на сопілці. Ми востаннє разом сьогодні, скоро його енергія увіллється в нове життя, а я ще блукатиму світом у пошуках відпущення гріхів. Сороковий день з дня його смерті. Я споглядала моїх та твоїх батьків, що проливали сльози на його могилці. Наші близькі та друзі з’явилися сьогодні з квітами та солодощами. Маленька могилка застелена білими вінками, іграшками «погремушками», твоя мама постійно плаче. . До мене не зайшов ніхто. Крадькома приходять подруга і мама, вони постійно плачуть.
Довкола багато малесеньких клаптиків землі з іграшками та квіточками, і занадто короткими датами на надгробках. Тобі є з ким побавитися, поагукати. «Прощавай мій милий синочку, завжди любитиму тебе». Ти раптом відкрив оченята і дивлячись кудись вдалечінь засміявся. Я подивилася і завмерла.
До могили підійшов молодий чоловік у чорному костюмі. Гірко посміхнувся. У нього не було ні вінка, ні квітів, пакета з іграшками. З очей як і в мене котилися сльози. Він впав на коліна, заридав, як я, тоді востаннє, коли помер наш син, коли залишилася зовсім сама. Милий, я тебе розумію. Я поруч. Я вбережу.
Якби у мене було серце – воно би стислося від болю. Якби я могла закричати, то зірвала би зараз голос , перекрикуючи вітер. Якби я мала тіло – притисла би тебе до себе і не відпускала.
Молодий чоловік плакав над маленькою могилою в 23 секторі міського кладовища. Молода жінка із дитиною на руках ридала поруч, пронизливим осіннім вітром, раптовим холодним дощем, стиснутим у сталевих хмарах неба, залишаючись на щоках, волоссі чоловіка, прощаючи і прощаючись. Він підвів свій погляд і на мить, на єдину тільки мить, побачив її, з сином на руках, заплакану, неймовірно світлу та ніжну серед сірості осіннього цвинтаря. Орієнтир, зірка його життя. Куди ж тепер без неї?
***
--Вибачте, я задумався. Ви хороший журналіст – ваші питання примушують замислитися. У мене був орієнтир. Найяскравіша зірка у небі мого життя. Вона мріяла про Париж. Про Монмартр, а я закохався у це місто замість неї. А вона завжди поруч, підтримує та допомагає.
--Це ваша дружина?
Чоловік глянув на дівчину навпроти. Миловидна, типова французька кокетка, проте, він відчував, в ній є потенціал, розум. Саме тому обрав її з-поміж тих, хто прагнув взяти інтерв’ю, покопатися в його душі, витягнути якісь факти з минулого. Цікавий хід: ставити питання, якщо наперед знаєш – очевидна відповідь є неправильною.
Він видихнув. Знову посміхнувся. Глянув на картину над каміном: жінка з немовлям, його божественна іскра, ікона для всіх святинь і вірувань, його душевний портрет, шедевр всього життя. З картини посміхалася Вона, така справжня і близька, наче стоїть десь тут поруч, ворушить рукою волосся на потилиці, притулиться ніжними губами до його скроні…
- Моя дружина є для мене найбільшим в світі другом. Проте, не вона моя муза, так часто буває. Ми вже давно це узгодили. Життя сповнене випадкових днів і слів, але дуже часто з цього складається цілісна картина, що по суті і наповнює наші дні. Ми самі робимо свій вибір і треба мати силу волі, щоб визнавати: колись я зробив помилку і винен в цьому сам. Зараз у мене є всі складові людського щастя: сім’я, визнання, гроші, але ж все могло бути інакше. І це зовсім не означає, що тоді я був би нещасливим. Просто, пішов би інакшим шляхом. А орієнтир – він все одно один і персональний для кожного. Знаєте, як в dépêche mode – personal jesus.
