ТІНІ (початок)
Я, моя мама, менший брат і сестра вийшли з поїзда і опинились на якійсь дивній платформі. Я оглянувся на маму. Здається вона розгублена. Ми приїхали в те село, в якому вона народилася сорок років тому, але після смерті батьків там не була. Родичів у селі не залишилось, їхати з маленькими дітьми до чужих людей було незручно. А це таки зібралася, тому що приснився дід. У сні він був живим, казав, що йому погано, що скучив, просив приїхати. За декілька днів мама все підготувала до поїздки – на роботі взяла відгули, переконала батька, що їй треба їхати. Він не міг, бо на заводі, на якому працював заступником головного інженера, мали встановлювати нове обладнання. Батько просив трохи зачекати, казав, що згодом всі разом поїдемо машиною, але мама чекати не захотіла, навіть не захотіла залишати менших дома із бабусею, батьковою матір’ю, а вирішила, що вона повинна з усіма дітьми сходити на могилки своїх батьків.
В центрі платформи була маленька будівля, в якій мав би бути, напевно, касир. Але в ній нікого не було, до того ж скло у віконці було вибите. Крізь бетонні плити, з яких була зроблена платформа, кущиками то там, то тут пробивалася трава. Було таке враження, що по цій платформі вже давно ніхто не ходив. Пробіг чорний пес із скуйовдженою шерстю, до якої причепилися реп’яхи. Пробігаючи мимо нас, повернув голову в наш бік і подивився так ніби був дуже здивований.
- Мамо, що це таке? Може ми помилились і не там вийшли? – питаю у збентеженої мами.
- Та ні, все правильно. Он вивіска, бачиш, „Лісова”. Я сама не розумію.
Брат починає хникати, йому всього три роки і ця подорож його втомила. В поїзді було дуже жарко. Сестра трохи старша, їй шість, і вона більш витривала. Можливо і вона втомилась, скоріше за все, але не скаржиться.
- Ми не можемо тут залишатись. Підемо он до тих будинків, подивимось чи живе там хтось. Якщо нікого немає ні в тих будинках ні в інших, тих, що далі по вулиці, то тоді повернемось і будемо чекати поїзда. Прийдеться, напевно, повертатись назад – каже мама, - за селом ліс, якщо тут ніхто не живе, ще чого доброго на вовків нарвемося або на здичавілих собак.
Рушаємо до найближчих будівель. Йдемо дорогою, яка колись була асфальтованою. Треба дивитись під ноги, обходити вибоїни, а то можна і впасти. Мама взяла меншого брата на руки, а мені передала сумку. Сумка, хоч і не важка, в ній тільки одяг, пляшка води і трохи продуктів, але дуже незручна. Велика, з довгими ручками, мало не по землі тягнеться.
Найближчий будинок справляє враження нежилого. Шибки у вікнах не вибиті, але дуже брудні, крізь них нічого не побачиш. Подвір’я заросло травою і якимись квітами, здається вони називаються мальвами.
Ми зупиняємось. Мама ставить на землю Сашка. Каже щоб ми нікуди не йшли, а вона піде подивиться на ті будинки, що далі по цій вулиці.
Ми дивимося вслід мамі. Вона час від часу оглядається на нас. Зупинилась і показує рукою, що зайде у двір якоїсь хати. Пропадає з поля зору. Стоїмо вже хвилин десять. Мами не видно. Мені якось тривожно. Хочеться побігти подивитись, де вона. Але залишати брата і сестру самих не можу.
Нарешті вона виходить на вулицю і показує нам рукою, щоб ми йшли до неї. Малий Сашко намагається бігти, я його зупиняю, беру за руку – впаде, а я буду винний. Даша випередила нас і вже майже біля мами.
Раптом щось трапляється. Щось таке, чого я зрозуміти і пояснити не можу. Яскраве світло на мить засліплює мені очі, я перестаю бачити. Мені здається, що я втрачаю розум, від жаху пітнію. Не можу поворухнутись. Відчуваю як в моїй руці пручається рука мого братика - я її дуже стиснув. Це триває якусь мить. Знову можу бачити. Зір повернувся так же раптово. За той час, що я нічого не бачив, світ ніби завмер. Сестра на тій же відстані від мами, що і була, хоча не схоже щоб вона зупинялась. Я дивлюсь на брата, намагаюсь зрозуміти, чи це світло бачив лише я чи і він також. Брат спокійний, тільки вперто вириває свою руки із моєї. Нарешті кричить: „Відпусти, болить!”. Дійсно я стиснув його руку так, що вона почервоніла. На очах у Сашка сльози. Він відходить від мене, дивиться з під лоба і каже : "Ти поганий, я тебе не люблю”.
Я починаю йти вперед, крок непевний, ноги і руки тремтять, серце калатає. Сашко йде поряд, але тримає дистанцію. Руку, яку я так сильно стиснув, він засунув у кишеню курточки. Вона йому, напевно, таки болить.
Підійшли до мами і сестри.
- Ну що, тут хтось є? А далі в будинках люди живуть? Що з цим селом трапилося? Може аварія якась, типу Чорнобильської? – питаю маму. Про те, що зі мною сталось, поки що говорити не буду. Якщо не повториться, то значить це від тієї задухи, що була в поїзді.
- В цьому будинку живе якась жінка. Я її не знаю, і вона мене теж. Але запросила до себе. Я розповіла, що з дітьми і що з поїзда, то вона сказала, щоб ми зайшли і відпочили в неї.
- А може не треба? Давай підемо зразу до твоєї хати, там і відпочинемо, а потім на могилки і назад. Що нам тут робити довго.
Але мама не звертає на мої слова ніякої уваги. Знову бере Сашка на руки. Сашко і радий тому, зразу схилив голову мамі на плече, обхопив її шию руками, пригорнувся до неї.
Дійсно, треба відпочити. Сашко і Даша ще маленькі. Видно, що вони дуже втомилися. Хай буде так.
Мама повертається до мене і я бачу, що очі в неї перелякані. Вона дуже тихо, напевно, щоб Даша не почула, розповідає мені те, що дізналась від тієї жінки. Виявляється, що батьківської хати немає і половини хат в цьому селі теж немає. Куди поділись – не каже. Те, що ті хати, що залишились, пусті, то це не спроста. Рік тому тут почали відбуватися дивні речі. Всі хто міг виїхати, кому було куди поїхати, виїхали і з того часу ні разу сюди не поверталися.
- А що саме стало творитися? - питаю, і зразу згадую свої недавні відчуття, свою раптову сліпоту. По спині пробігає холод. Я мимоволі сторожко оглядаюсь назад. В мене таке відчуття, що хтось за мною спостерігає, хтось невидимий.
- Мам, давай зателефонуємо батьку, нехай пришле машину, хто знає, коли той поїзд буде, а я не хочу тут довше залишатись.
- Добре, дзвони батьку, - кинула мама через плече.
Вона зупиняється, дивиться, як я дістаю із кишені штанів свій телефон. Сашко, здається, заснув на руках у мами. Очі закриті. Дихає рівно. Даша теж зупиняється, її зацікавила якась квітка в траві. Вона нахиляється над нею, щоб краще роздивитися. Ми вже на подвір’ї будинку, в якому живе та одинока жінка. Може вона єдина в цьому селі?
Телефон чомусь вимкнений. Ні, точно я його не вимикав. Коли їхали в поїзді, я двічі відправляв повідомлення, а потім ще телефонував другу. Намагаюсь увімкнути, нічого не виходить.
- Мамо, дай свій телефон, мій здох.
- Візьми сам у мене із сумки, бо Сашко, здається, задрімав. Бідна дитина -вимучився. Треба було таки тата послухати, їхати машиною.
Я відкриваю сумку і беру мамин телефон, він теж вимкнений.
- Ти вимикала телефон?
- Ні, чого б це! Я не могла, бо пообіцяла тату, що постійну буду на зв’язку.
- Можу тебе порадувати, твій телефон теж не працює.
- Перезагрузити не вдається?
- Ні, не вдається. Тобі не здається, що все це дуже дивно. Давай тікати звідси швидше.
Все що навколо мене – трава під ногами, яблуні у дворі, квіти біля хати, тополя за хатою - раптом здається якимось дивним, ніби все кричить про небезпеку. Мені страшно до чогось доторкнутися. Я з острахом дивлюсь на свої ноги – чи з ними ще нічого не сталось, адже вони стоять на цій землі.
В грудях відчуваю холод, мене ніби всього розриває на частини. Мама виглядає кепсько. Можливо, вона мені не все розказала із того, що дізналась від жінки.
Раптом я бачу величезну тінь, яка пробігла по білій стіні хати і зникла кудись. Звідки з’явитися тіні, адже небо сіре, сонця немає? Чи це знову тільки мені здалося. Я повертаюсь до мами, в неї на обличчі жах, вона заклякла на місці з Сашком на руках. Отже, на цей раз не я один став свідком чогось незрозумілого. Що ж це – тіні предків? А може дійсно! Адже кажуть, що душі померлих до сорока днів знаходяться серед живих на землі. А може вони повертаються час від часу на землю. Згадую мамин сон, а що як це не звичайний сон, а сон послання. Дурниця. Надивився, начитався фантастики. Треба заспокоїтись і знайти цьому якесь пояснення.
Я намагаюся сказати мамі, що бачив якусь тінь, але в роті пересохло так, що язиком не поворухнути. Нарешті зміг видавити з себе:
- Бачила?
- Так. Пішли в хату швидше, – каже мама охриплим голосом. Сашко спокійно спить у неї на руках. Я хапаю за руку сестричку і тягну її швидко до хати.
