Вона сиділа на даху напівзруйнованого будинку, нашвидкуруч обнесеного огорожею, і бовтала ногами у повітрі. Краплі дощу падали довкола неї, а іноді й крізь неї – не зовсім приємне відчуття, але вона вже давно до нього звикла, і не звертала уваги. Врешті-решт, до всього звикаєш, якщо ти – привид.
Унизу люди прискорювали ходу і знервовано ховалися під парасольками. Маленька дівчинка у зеленому капелюсі, примруживши очі, задерла голову і старалася спіймати краплини язиком. Наступної миті якась широка заклопотана жінка вже тягла її за руку під парасольку, але дівчина встигла ковзнути поглядом по тому місці, де сиділа вона, і змахнути рукою у привітанні. Матуся щось роздратовано відказала дочці, і вони зникли за рогом. Діти іноді могли бачити її, дорослі ж – ніколи.
Вдень вона розважала себе тим,що вдивлялася в обличчя людей на вулиці і намагалася уявити собі їх життя. Вона вже знала усіх мешканців сусідніх будинків: хлопця, що постійно копирсався у нетрях свого мотоциклу, хоча той ніколи не міг проїхати більше, аніж двадцять метрів; крамаря, що кожен ранок з величезними пакунками вилітав з під’їзду, намагаючись одночасно втримати їх, розправити краватку і запалити цигарку; стареньку бабцю, що завжди плела щось на ганку і розмовляла з голубами. Кожен день опівдні бабуся годувала їх, і вони злітали до неї величезною гомінкою хмарою, а вона посміхалася і співала до них, як до маленьких діток. У неї було двоє онуків, які завжди, коли приїжджали її провідати, перебиралися через паркан до сусіднього будинку, у якому, за розповідями, живе привид, але так ніколи нікого там не і зустріли.
Вночі вона розповідала сама собі казки без початку і кінця - краплини дощу на дереві, в яких відбивається веселка, і які зникнуть через кілька годин. Чорний кінь жаліється білому, що його от уже четвертий день мучить ревматизм, королева геть подуріла, пішаки подурніли, король хропе і слабий на праве вухо, а офіцер, як нап’ється, то розповідає одну й ту саму бувальщину, яку й слухати вже несила… Принцеса закохалася у дракона, та його подих занадто гарячий, а погляд занадто сумний, бо принц уже чекає у воріт… Мандрівник блукав по пустелі у пошуках троянди, коли на шляху йому зустрівся лев. Довго й запекло боролися вони, та все ж мандрівник здолав звіра, а здолавши, впав на пісок і розридався, бо лев і був тією трояндою…
А рано-вранці, на світанку, вона вдивлялася у небо і намагалася згадати, хто ж вона така, ким була, і що сталося з цим будинком, який вона чомусь не може покинути, хоч як би цього не хотіла, а понад усе – своє ім’я, бо все живе має ім’я, і вона колись його мала, і те ім’я здавалося їй ключем, що треба підібрати, і тоді він відкриє їй двері її долі… Але імена вивітрювалися в неї з голови, текли крізь пальці, і вона лише сподівалася, що хтось колись покличе її так, як кликав колись, з вулиці чи з пам’яті, звільнить її, немов би поцілунок Сплячу Красуню. Сподівалася і чекала, а допоки розглядала перехожих і плела мереживо історій. Один чоловік вкрав місяць, та й загубив його десь у синьому морі; він сидить на берегу, та й плаче, та слухає русалчин спів у глибині…
