Так багато за так трішки. Твоя посмішка у відповідь на якісь мої слова. Коли я розповідаю тобі про те… Яка різниця. Головне, що ти просто посміхаєшся. Показуючи свої білі зуби. Я люблю посміхатися, не відкриваючи рот. І моя усмішка виходить скромною і затиснутою. А в тебе вона відкрита. І тому так багато за так трішки. Ти розповідаєш про…Яка різниця. Можливо, тема мені не цікава, але перебивати не хочеться. Тоді я вловлюю тембр твого голосу, інтонування, наголошення, такт. Відповісти на твоє запитання хочеться повним реченням. Розказувати тобі щось, зацікавлюючи, згадуючи факти зі свого минулого життя, апелюючи до свого характеру, обставин.
Твій шалик. Він дуже гарний і приємний на дотик. Я зовсім не хочу забирати його в тебе і зав’язувати собі на шию, ні. Мені він подобається виключно на твоїй шиї. Він тебе зігріває, ти посміхаєшся. Значить, тобі добре. Значить, в принципі все добре. Ти смішно мружишся. Сніг летить назустріч і ти звужуєш свої очі. Зворушливо і так магічно. Зима, холод, що сковує ноги, мій червоний ніс і ненависна шапка не заважають мені бути безтурботною. Маршрутка безнадійно стоїть в пробці, але я щаслива, бо я іду пішки. Так холодно і так гарно. Рахую кроки. Один, два…сім…десять…двадцять три…А ти тим часом почав розповідати вже про щось інше і закінчив попередню тему.
Кава. Я не акцентую свою увагу не на її смаку, а на твоїх руках. Порівняно з моїми – це не руки а лапи. Чіткі, ніжні, великі. Витончені, не побоюсь цього слова.
І ніхто не розвивав сценарій зворушливої мелодрами. Ніхто не грів холодних рук гарячими сльозами. Не було білих троянд кинутих під ноги і тюльпанів посеред зими. Не було приглушених розмов тет-а-тет і гучних скандалів. Не було розбитого посуду і покусаних до крові губ. Не було замовчуваних образ і порваних фотографій. Не було стуку кулаком по столі і довгого гнівного сопіння в трубку. Не встигло…Зв’язок за короткий період часу був дуже сильним. Мережа була перевантаженою і згодом дала непоправний збій. Зв'язок перервано і оператор лише безнадійно розводить руками. Є речі, які вже не можна виправити. Є речі, які не має сенсу виправляти. Навіть, якщо це єдине, що може принести тобі справжнє щастя на сьогоднішній день. І оператор це розуміє. А я безнадійно розводжу руками. Сенс – це те, що робить потрібними будь-які речі. А в нас його вже нема.
Я мала тільки сонце, сніг і зиму. Мала багато і хотіла ще більше. Можливо передозування щастям викликало алергію і щастя треба було терміново вивести з організму повністю.
Так трішки… Тепер можна розкрутити в своїй голові тему: чому комусь дістається так багато а комусь так трішки. Тоді ти опановуєш мистецтво задовольнятися малим, а той хто отримав від життя більше говорить, що у тебе комплекс меншовартості. Ні. Всі різні – всі рівні. Просто хтось має багато, а хтось трішки. А є ще хтось, хто не має нічого…
10 градусів тепла. Це занадто мало, щоб розтопити весь той сніг і лід, який на землю висипали грудень, січень і лютий. Занадто мало.Тому не вистачило. Тому зараз сніги ще лежать і волосся вкриває паморозь незабутих хвилин. Скоро їх покриє іній, потім скує лід, а потім, можливо, весна все розтопить, і все буде… Буде. Буде літо і буде дуже тепло, дуже-дуже. 10 градусів виростуть і все погане розтопиться, як шоколад у каструлі, яка стоїть на плитці. А я його тільки вип'ю.
