Сонце ще зранку пекло блакить. Здавалося ніби навколо сонячного диска вже утворилася руда пляма, як на шовковому простирадлі від забутої господинею праски. Сьогодні був останній день мого життя. Я так вирішила. Вирішила давно. Але все відкладала. Тепер все підготоване.
Документи на квартиру і депозит переведено на дочок. З роботи звільнилася. Зняла золото. Витягла сімку з телефону. Вдягнула шорти і майку, заплела косу, одна з відмовок від самогубства, поки коса відросте. Відросла. Запнулася блакитною хусточкою, окуляри вдягла. Рюкзачок на плече, а в ньому – вологі серветки, два шприци , дві пляшки з високооктановим бензином, сірники. Дріб’язок, щоб вистачило на квиток на електричку кладу в карман шортів, звично оглядаю себе в дзеркалі, майже не постаріла. Так років тридцять три-тридцять п’ять, насправді сорок один…час ніби зупинився для мене, коли я прийняла рішення про смерть…
В електричці їхали рибаки, гамірні , вонючі дядьки. Самий молодий зиркав на мої смагляві ноги. В окулярах я дивилася н нього непорушно. Погляд смерті, а він не знав. Поглядала в вікно. Шукала малолюдну платформу. В цей жарки серпневий день мені слід знайти копичку з сіном. Суху, забуту траву…притулитися спиною до колючої копиці, згоріти разом з нею. Думок майже не було, як завжди бентежили окремі слова, уривки віртуальних недомовленостей.
Я вийшла навмання. Пішла понад посадкою і полем, поглядаючи в чащину. Мені здавалося, що я бачу ті міста, де лежали копички, під ними жива трава закрутилася у болючі спіралі, намагаючись пробитись до світла крізь трупи своїх скошених сестер. Копиці ретельно зібрали, але сліди ще ненадовго залишились, так і після мене сліди лишаться ненадовго.
Років зо п’ять тому я ще марила книжкою . Думала що видам хоч само друком десяток екземплярів: для доньок, для сестри. Та потім згадала ці свої сумні історії, кому вони потрібні. Поки згадуватимуть – я житиму. А я хочу померти.
Що це за чудові хащі? Груші-дички розрослися , попускали пагони і не дали викосити поміж себе траву. Буйний, бурий сухостій. Радісно шелестить і пахне терпко, майже як степ. Забрела, ноги враз закололи і зачухались. Які безглузді дурниці. Сіла під самою великою деревиною, вперлася спиною в стовбур теж колючий – підняла очі догори, не засиджуйся. Крапелька поту стекла зі скроні, і я враз стала енергійною.
Зняла косиночку, перев’язала руку , попрацювала кулачком, ввела голку у вену. Легко. Кров весело поцебеніла по руці. Набрала другим шприцом з пластикової пляшки бензину і пішла обливати по колу. Весело. Трошки замастилася. Як завжди. Нечипурка. Тепер сірничком, один другий, кинути в траву, все радісно спалахнуло. Моє завдання - швидко втратити свідомість. Не думати. Не згадувати. Нічого не було. Мене вже немає. Падаю під дерево, нарешті ввожу у голку що стирчить з вени, шприц з бензином, натискаю.
Страшенний біль, не видихнути. Груша враз зацвіла , запахла…Десь співають. Злими голосами. Обіймаю другу пляшку з бензином, закриваю очі і бачу вогняну яргу-руту. Щасливий вічний знак…невже я ще знову житиму .
