Знов не дає мені спокою прапорщик Писанко:
– Відвезеш цього чоловіка в Матвєєво! – підводить до моєї вантажівки худокостого мужика в кухвайці. – Та хутко! Звідти прямо на буряк!
Їду. Дорога на Матвєєво – моторошного стану, рясно погризена більшими й меншими вибоїнами, бруківка. Кругла, геометрично правильна, форма вибоїн наштовхує на здогад, що то не що інше, як вирви часів війни.
– Сам звідки? – порушує мовчанку мужик.
– З України.
– А-а. А що, й у вас, єді твою, так хлебчуть?
– Та наче ні, хоча... буває.
– Зарубай собі, синку, на носі: Рязань – це столиця, єді твою, російського п’янства! Усьок?
Згоден. Коли розвантажувались на станції Рязань-2, треба було потяга з нашим автогосподарством розчепити на кілька ланок. Залізничник відрахував скільки треба вагонів, роз’єднав зчеп і дав сигнал. Йому й на гадку не спало підвести дивилки й побачити, що передніми колесами вантажівка стоїть на одній платформі, а задніми – на іншій. Так той „захар” на колії й торохнувся. Ну хіба міг таке вчудити тверезий? А коли вже складальник на зміні...
– А чому так? – продовжує пасажир. – Чому руський мужик, єді твою, хлебче, наче ото лошак після кобилиці? Хоч знать? А це, синку, інтересно, слухай! Ото, єді твою, як умирав Іван Грозний, а він, кажуть, трудно вмирав, то позбігалися до нього всі бояри, ну, дармоїди, словом, тогдішні – останнє слово царя слухати, звичай був такий. Понахилялись, єді твою, дослухаються, а він, бідолаха, відходив уже, та шепоче: „пить...” – води схотів, а те політбюро думало, що це воля його остання, та й загадало руському народу... цар, мов, велів... А його боялися всі, хоч і мертвого, з тих часів і пішло... Та й досі... А що, єді твою, красота: заробив – пропив! Коротше, є спиртяга. Ковтнеш?
Зупиняюсь. За майже півроку напівцивільного життя чого я тільки не перекуштував: і брагу, й недогон, і виготовлені з найнесподіванішої сировини вина, й найзагадковіших рецептів настоянки, а от спирту не доводилось. Навіть кумис лизнув якось на цілині – гидота! А тут спирт. Воно й не дивно: гнила продукція гнилого місцевого „сеге” тільки на перегонку й годиться, недаремно спиртзаводів тут, що боліт між їхніми куценькими вбогими полями.
Мужик простягає мені фляжку й (добра душа!) на закусь – половинку розкраяного яблучка. П’ю.
Розтуди твою й перетуди! Нутрощі, здається, вмить мертвіють від космічного холоду, забиває дух, баньки мало не викочуються з орбіт... Мужик поблажливо плескає мене по спині:
– Нафіга ж ти вдихнув? Закусить треба – тоді вдихати. Учиш вас, єді твою, учиш...
Сам він сьорбає з фляжки, наче то не вогненно-крижане паливо, а вода. На пропозицію повторити відмахуюся, зволожую стравохід четвертинкою кислої антонівки, хекаю...
Благополучно доставивши щедрого приятеля нашого командира в Матвєєво, завантажуюсь та тягну на Михайлов буряк. І кому вони потрібні, оті мізерні, навпереміж з ґлеєм, хвостики? На під’їзді до кагатного мене гальмує ВАІ.
– Ану-ну-ну, – принюхується блакитноокий жевжикуватий лейтенантик, щойно я зіскакую до нього з кабіни, – що, пив?
– Нічого я не пив, – не дихаю.
– Мене не об’єгориш. Ану права! Чого писок вернеш?
Одразу вирішую: хай там що, посвідчення не давати – шукай його потім! Нишпорю по кишенях, зазираю в кабіну:
– Нема. Чи згубив десь...
Літер буряковіє:
– Я тобі покажу: „нема”! Рота, взвод?
– Перша, – зітхаю. – Тут не збрешеш – за номером вантажівки вирахують ураз. – Взвод четвертий.
– А-а – капітан Воровський! Ну, чекай нас у гості. Ох капітан зрадіє!
Уявляю... Але права таки не дам. Посвідчення водія – єдине, що маю цінного, воно мені й на гражданці згодиться.
Розвантажуюсь, мляво згортаю з кузова лопаткою осоружне баговиння. Настрій – паскудніше не буває. За те, що не дав права, „сундук” із капітаном нічого не скажуть, ще й похвалять тихцем, а от, що попався... Писанко може й у кінобудку запросити, а там уже в залежності від стану... Все мені останнім часом... Напитись, чи що? Та де візьмеш?
Мию в калюжі, біля вагової, руки й рушаю назад.
А непогано було б. Напитись тобто.
На виїзді з містечка голосує жінка. Дверцята наших автівок прикрашає категоричний напис великими білими літерами: „пассажиров не брать”, але ми дружно ігноруємо ту засторогу, ризикуючи навіть попастися начальству, або ВАІшникам, а що – й драний карбованець не завадить! Зупиняюсь.
– Ви в бік Стрілецьких? – Невідрадно киваю, все не полишаючи собі мрії про випивку. – От спасибі! Мені, взагалі-то, до Огибалово...
– Туди й кочу... – зітхаю.
– Правда? Оце пощастило! А то я вже не знала... Затрималася в „районо”. А вам нічого не буде... ну, цей напис?..
– Та пусте, відіб’ємося... В одну лунку двічі снаряд не влучає.
Хтозна, скільки їй років. Ніколи не знався я на тій мудрагелії – вираховувати жіночий вік. Можливо... ну, літ тридцять. Так, нічого, щоб аж надто... Простенька якась. І очі, як на мій смак, задрібні, й носик між пухлявими щічками закуций, і стану либонь не знайдеш – он яка гладуха. Та, власне, що мені? От чемергесу б знайти. Втім, зобов’язаний же я закинути вудку. Солдат, як не як, і везу пасажирку.
– В Огибалово живете?
Дивно, правда? Що не розгледів тебе зразу. Не впізнав. Не пізнав. Ще коли стояла ти в чоботях і мішкуватому картатому пальтечку й тримала піднятою руку. І ріденький воложистий сніжок дбайливо оздоблював твою чорну чоловічу шапку білим сяєвом. Як міг я бути таким сліпим, таким нечутливим? Адже ж з’явилася ти! А я кинув байдужо оком і ти мені навіть не сподобалася. Смішно! Ти зачинила дверцята, я рушив і уявлення не мав, що я вже інший, і все навколо інше й ніколи вже не буде таким, як було хвилиною раніше. І що гниловоддя довкола вже не гниловоддя, а розкішна, розбушована, пітна від жаги земна плоть; і що дощ уже не пісний і надокучливий, а таємничий, теплий, наче мамина колисанка; і що сніг вже не клейкий та дратівливий, а чарівний, тихий: незбагненне й нескінченне диво цього чарівного дивного світу, дивного, бо в ньому з’явилася ти: і мій дощ, і мій сніг, і моя земля, і мій прапорщик Писанко, й мій капітан Воровський, і моя служба, все... З’явилася, впала, мов та снігова крихта, мов дощова крапля, вродилася з вітру, з давньої безнадії, з затаєного до найглибших закамарків душі суму... Це ти розвиднила мені очі, це ти зробила мене чутливим, це ти повела кутиком уст і змилостивила мені всесвіття почуттів. Змилостивила, відкрила істину. Відкрила сенс життя. Тобто себе. Чому я не впізнав тебе одразу? Надто високим було громаддя... Та ти його здолала.
– Так. Учителька я. Не були в нас у школі?
– Ні.
Там тільки мене не вистачало. Я й досі побоююсь учителів!
– Ще довго возитимете?..
– Не знаю. Кажуть: тиждень-два.
– Подобається тут?
– Та... Вбого якось наче...
– А ви ж сам звідки?
– З України...
– Ну, з України, звісно... А ми це так от і живемо: твань, п’янь...
– Умгу...
Чого це вона тягне з тебе слова, наче обценьками? Ану сміліше!
– Поки дотеліжимося – споночіє...
– Ох, такий куций день. Спасибі, що підібрали, а то автобус пішов...
– Либонь і чоловік непокоїться? – ковтнувши слину, витискую „контрольну” фразу. Відчуваю, як спалахують мої вуха.
Вона якусь мить мовчить, потім промовляє захмарено, дивлячись убік, за вікно:
– Нікому непокоїтись. Покинув він нас.
– Чого?
От нетяма! Хіба таке питають? Вона сумно всміхається:
– Хто їх зна, чого вони нас кидають, чоловіки...
І таким утомленим голосом це вимовляється, що я аж по кокарду проймаюся відчуттям провини за все наше товстошкіре та легковажне чоловіче плем’я... Далі їдемо мовчки.
– Незручно, але... – озивається вона вже біля села, – чи не підкинули б ви мене до хати, бо вже нерано, а мені ще доньку бігти провідати... Вибачте...
Радо зголошуюсь. Авто звично вимішує тванюку закручених темних закапелків, врешті зупиняюсь біля непримітної, карлуватої „ізби”.
– Скільки я вам винна?
Я виконав її прохання й це додало мені хоробрості:
– А от чаєм пригостіть, то й сторгуємось!
Мені вже не кортить випити, втім і чаю мені не хочеться. Просто продовжую гру.
– Що ж, прошу, – відповідає вона спокійно, а в мене тишиться чомусь серце.
Тужно вискають двері, заходимо. Хатні стіни – гладенький, ретельно припасований зруб, дощата стеля, посеред кімнати – грубка з широкою плитою та з кухонним причандаллям на комині. Під стелею в куті – ікона.
Тут господиня стає господинею: метушиться біля плити, припрошує сісти, бігає перевдягатись, раптом згадує, що ми досі не познайомились.
– Льоха... Ну, Леонід тобто, – відрекомендовуюсь знічено.
– Лариса, – всміхається.
Тепер я можу розгледіти її краще: не така вже й товстуха, пухкенька просто, й носик як носик, і блакитні очі не бездонні, але приємні й лагідні; овал обличчя обрамлює простенька „вчительська” зачіска русявого волосся. Й уся вона якась домашня, скорше вже вихователька дитсадка, ніж „училка”.
Сидимо навпроти одне одного, п’ємо чай, не магазинний („даруйте, грузинського саме нема, вчительська зарплата, знаєте...”), а настояний на якомусь загадковому зіллі. Її очі дивляться на мене задумливо, допитливо й трохи сумно.
– Колишній мій пив, – розповідає. – Ох і пив! Тут усі п’ють. Мужики всі й баби майже всі, то я й терпіла, – зітхає. – Тетянка, донька наша, хвороблива дуже, їй і харч добрий потрібний, і догляд, і вітаміни. А він, що сам не працював ніде, то ще й мою зарплатню пропивав. А то сережки якось украв і обручку та й подався десь у Михайлов, до такої, шепнули люди, як і сам. Як з таким мужиком, то ліпше самій...
– Знайома картина, – киваю головою. – В мене старий теж не подарунок, то знаю... А де ж ваша Тетянка?
– В мами. Там худібка, а їй молочко сиродійне корисне. Я провідую ходжу щодня.
– Велика вже?
– Шість годочків.
– Гм, і моїй Натці, сестрі, якраз шість.
– Яка вона в вас, гарненька?
– Препаскудна! Маленьке шкодливе щеня! Так і слідить, аби капость яку втнути: то шнурки мені з кедів витягне, то колесо спустить у велосипеді, навіть піддивлялася, було, коли я купався!
– Правда? Ви її, сподіваюсь, не били?
– Що там бити! В ту кістячину й не влучиш!
Вона щось розказує, я дивлюся в її сяйливі, співчутливі й такі, що самі не відмовляться від співчуття, очі та відчуваю, як звідкілясь ізнизу, десь аж від кінчиків пальців ніг, підіймається мною незнана досі, парка, невагома й трішки ніби солонувата хвиля. Помалу, нечутно підіймається й водночас невпинно. І сповнює мене всього. Мені так гарно сидіти перед цією, старшою за мене, незнайомою власницею погідливого теплого погляду, так хороше чути її м’який голос із незвичним для вуха, трошки навіть кумедним місцевим „о”, я ніби загіпнотизований; мені приємно й мені більше нічогісінько не треба. Навіть доторкнутися до неї, як до жінки – не хочеться. Просто сидіти, просто слухати, дивитись... Невже десь, за мільйони безрадісних кілометрів звідси, існує прапорщик Писанко, капітан Воровський, Юсуф, Калина?.. Я в це майже не вірю... Але вона повертає мене до дійсності:
– Що ж, Леоніде, час. Мушу ще збігати до Тетянки. Дякую вам.
– Що ви! Я завжди... Може треба щось привезти, то я...
– Добре. Спасибі...
Химерне щось у її погляді. Незнане. Жодна вчителька не дивилася на мене так...
Вона підводиться і я теж мушу підводитись. Незграбно чіпляюсь за поріг чоботом, незграбно силкуюсь вичавити з себе якісь слова. Чари розтанули. Але я їх не забув. І погляд її оцей... Тому, вже завівши мотор і зауваживши, що вона досі стоїть на порозі, знов повертаю ключа, визираю з кабіни:
– А можна я... кгм... ще приїду?.. Завтра?
Вона мовчить лише мить, хоча мені здається: віки. Я сто разів устигаю проклясти себе за незугарність і хамство, я тисячу разів устигаю зіщулитися в передчутті її вбивчого зневажливого сміху („Ти що це собі намріяв, шмаркачику?”), коли раптом чую:
– Можна... – і чорні двері її чорної хати зачиняються.
Рясна, ледь заторкнута намороззю, береза при в’їзді в парк видається мені, в непевному світлі фар, здійнятим у небо й завмерлим там першотравневим салютом...
Прапорщик Писанко лежить, заклавши руки за голову, відзначивши з’яву особистого водія, суворо підманює мене товстим, наче сосиска, пальцем:
– Де блендав?
– Ледве дотяг! – демонструю завбачливо вимащені руки. – Чи бензин десь перемерзає, чи що!
– А чого сяєш, мов бляха після асидолу?
Чорт, невже видно щось на моїй фізіономії? Либонь, що видно й то не дивно. Вона сказала „Так”! Вона сказала „Можна”! Вона НАВМИСНО стояла на порозі й чекала! Невже це правда, невже це зі мною? Чи ненавмисно? Просто з ввічливості? І „можна” сказала з ввічливості. Ні, я бачив її очі! Вони... вони не дивились на мене ввічливо, вони дивились на мене... на мене... Бля, як незвично вони дивились! Завтра я побачу їх знову! І очі й обличчя, і...
Доник, кухар, виділяє мені з розходу бляшанку нашого безцінного харчу, натужно ковтаю зернистий давкий „завтрак...”, дослухаюсь до балачок у казармі:
– Кинув її раком, – збуджено, голосним шепотом, ділиться враженнями Давид, – прямо над буржуйкою. Січеш: знизу пічка пече, згори я печу, вона крутиться, мов гадюка! Що, – кажу, – жарко? То набирай у рота води та бризкай – піддавай парку!
Сторожко озираючись у бік „офіцерської” сцени, слухачі давляться реготом.
– Ні, пацани, – просторікує з іншого боку довготелесий землячок Бос, – мені воно до гузна, що випивка, що глядки – я по м’ясному ділу. Вчора бабці одній тут картоплю перевіз від дочки, то вона мені такий полумисок щів насипала – ледве вмолов! Звісно, щі – воно не борщ, а все ж не наші „завтраки”!..
– Ходив я до однієї в Ростові, – це Калина, – богиня! Ну все, і тут, і тут, і скавуліла за мною, й пошваркотати було з нею приємно – розумна; одна біда: коли кінчала – робилася такою потворною, мене аж вернуло. Через те й кинув... Ну все, харе триндіть: упор лежачи і – дєдушка на масу. Не будить, не кантувать, при пожежі виносить першим!
Брехачі! З головою вкриваюсь шинелею – хутчіш, хутчіш повернутися спогадом до Лариси, до її чаю, до її чару... До її очей, її тепла... Там зовсім не так, як тут, у казармі, там наче вдома. Ні, навіть не так, хтозна як. Так мені ще ніде не було.
Це правда, я тебе тоді геть не хотів, як мужчина. Хоч і усвідомлював, що ти не дівчинка й тобі самих лише поглядів та зітхань недостатньо, але те мене зовсім не турбувало. Буде, як буде. Я віддавався в твої руки, на твій розсуд... Мені було байдуже, аби біля тебе. Чай то чай, очі то очі, байдуже. Буде, як ти вирішиш. Тоді, першого дня, мені вистачало навіть твоїх очей; згодом, дуже скоро, мені стане не вистачати вже всієї тебе. А тобі, я гадав, усього мене.
Я лежав, укрившись із головою шинелею і, то раював подумки в твоїй утішливості, в твоїй таємничій посмішці, то холонув від нестерпнопекучого „якби”. Якби ти встигла на автобус, якби мене не гальмонули ВАІшники, якби я не спинився... Що б тоді було? Ніч. Дощ. Брудота. Волохатий Юсуфів кулак. Все?
