Я так довго чекала на Твою самотність у тихій, весняній імлі. Малюючи в лампі вечірню бездонність крізь шепіт вранішніх мрій.
Я. Така розіллята, немов на хресті розіп’ята думками в пустелі бажань на тлі.
І Твоє світло яскраве, як племінь іскрить – бентежно, ласкаво… в долонях тремтить. Словами від Тебе до мене, від Мене - до надр твоїх.
І я…
І я багата! Я заможна вельми Твоїми думками, словами Твоїми, мудрим діянням. Амінь.
Той камінь, що йде по воді і не тоне, як жінка у хмарах пливе на крилах Любові.
Я так довго чекала на твою самотність у тихій, весняній імлі. Тай заснула переддень того літа, як Ти явився мені.
У неї бракує часу аби записати важливі думки. Бракує часу повитирати, як належне пилюку, зготувати обід… а вечерю вона готує допізна, як раз, коли повертається він і доня вже спить, майже. Сніданок готує похапцем, коли цілує у губи та щоки маленьке Сонечко, яке обов’язково треба розбудити до школи, нагородити чистим одягом, чаєм з бутербродом, та головне – усмішкою…
А тоді вона біжить до ванної кімнати, вмикає душ і кілька хвилин мочить заспане тіло. Тіло відгукується парою, запахом минулої ночі. Ніч на цілий день ховається у її маленькій пазусі разом з його обіймами та теплими пестощами, навіть оргазмом. А вже тоді йде на роботу. Якби ж ти знав, як усі один одного там люблять! Хто чим уміє – матюками, насмішками, незлими жартами, суворістю, повчанням… а її – подихом. Її люблять вдихати. Бо тільки вона киснем проникає у всі закуточки усіх тіл, клітинки мозку і виходить назовні, немов повертається з того світу не жива, не здорова, а воскресла. І знову сідає чекати…
За вечірнім склом по двору гуляє останній сніг. Нічого особливого та в кімнаті зацвіла червона квітка. Вона також дихає нею, часом із чайничка, часом із склянки.
Адже, Любити так просто, коли хочеш Жити, радіти Життю та дарувати Радість іншим.
