Марисикові подобалося зробити щось не так, як в усіх, а потім із золотозубою усмішкою дивитися на те, як скрушно похитують головами місцеві домогосподині. Те похитування говорить і про осуд, і про підозру, що в головищі тій золотозубій олії бракує чи жаби кумкають, і про те, яким став, Боженьку, цей світ і до чого він котиться. Марисик у такі моменти почувався популярним та цікавим. Він випрощував спину і задирав голову, щоб здаватися вищим. Вся його істота кричала: "А я таки красень!!! Є ще порох у порохівницях! Є ще набої! Є ще чим здивувати і вразити!"
Марисика я кохала. Мені було чотирнадцять, а він мав славу злодія та авантюриста - боцман у відставці, двічі сидів у тюрмі, перший раз за підроблені документи, вдруге - за крадіжку. Мені здавалось це неймовірно цікавим.
Так відразу і не скажеш, що я мала чотирнадцять - я була пласкою, як дошка для прасування білизни, без жодного натяку на груди, носила великий довгий хвіст збоку над правим вухом, бо воно у мене було клаповухим і поламаним - у дитинстві невдало впала з дерева. Я одягала салатові шорти та рожеву майку на бретельках, і підстрибувала, замість того, щоб ходити поважно, як моя сестра, на кілька років старша, однак одягнена у все коричневе або чорне, підмальована, із модною стрижкою та великими грудьми.
Ні, по мені ніяк не можна було сказати, що я маю чотирнадцять. Дванадцять - так, на дванадцять я виглядала. Дружила із малими хлопчаками, якими я могла командувати і бути в середовищі цих хлопчиків королевою. Щоранку, як тільки сонце велетенським золотистим півником з цукру кукурікало на світанку і засипало наші подушки своїм теплим легким пухом, ми підривались з постелі і вирушали в захоплюючі мандрівки на болота та трясовини, на далекі закинуті колгоспи. Там ми полювали на жаб, виймали з гнізд маленьких голуб'ят, а потім вигодовували їх у клітці з-під кролів на хуторі однієї старої підсліпуватої бабищі, яка мала славу відьми та екс-повії. Тій бабі ми допомагали витягувати воду з криниці древнім скрипучим журавлем, рвати цілющі трави та щавель, а також бігали в село їй по хліб. Одного разу наших голуб'ят повиймала з клітки чи то лисиця, чи то пастуша собака, і ми застали лише закривавлене пір'я.
До нас із сестрою часто приходив Марисик, худий кульгавий дід із негарно пожовклим від старості волоссям, прокурений наскрізь самокрутками, пропотілий ніколи не змиваним літнім потом. Він приходив до дідуся в гості, але дідусь не мав часу з ним балакати. Марисик сідав на пень, який залишився від старої груші, та, підморгуючи усмішками, питався, чи не взяли б ми з Мар'яною його за чоловіка. Мар'яна кривилась і втікала від цих зальотів - вона вже мала іншого хлопця, як на мій смак зависокого і захудого, але він їй подобався карамельним смаком слини і запахом ірисок. А мені подобався Марисик - я сідала перед ним на траву і випитувала, куди він мене поведе, коли ми одружимось, де ми житимемо, чи зможе він мені щось гарне купити і що саме?
Ми сиділи в саду, наповненому грушево-ягідними пахощами літа, у теплій траві, пронизаній ніжним і не пекучим сонцем, яке просіювалось через крони дерев, і розмовляли про казкові речі - про наше з Марисиком весілля, про майбутніх дітей. Він сміявся, проціджуючи дим крізь зуби, і тютюновий дим із справжнього, скрученого в газету тютюну, мав запах моїх майбутніх пригод. Отак гарно ми проводили час. Мені дуже подобалося, що зі мною балакають як з дорослою, про життя. Це було приємно, що хтось надає перевагу не Мар'яні, а мені, у салатових шортах та з розгонистими ногами.
Якось Марисик подарував мені шклянні коралі, прозорі голубі коралі, які солодко мерехтіли на шиї, наче кусочки льоду або якісь дивовижні карамельки зі смаком казкового голубого фрукта. Після коралів Марисик почав щоразу запитувати у нашого дідуся, де його наречена, коли мене не було видно на подвір'ї. Дідусеві це набридло і він провів зі мною серйозну бесіду, внаслідок якої я зрозуміла, що маю в собі всі задатки повії і мушу з ними боротися в молодому віці. А я відповіла, що така вже жіноча натура - кохати шахраїв, що пахнуть міцним тютюном та пригодами, у які можна потрапити разом з ними.
Одного разу мені приснилось вночі, що Марисик одружується із якоюсь невідомою жінкою у розпачливо білій сукні. Прокинувшись, я зрозуміла дві речі - моє обличчя було мокре від сліз і розпачливо-білі сукні у снах є ознакою біди. Марисик чогось накрав у місті і за ним приїхала міліція. Ми всі позбігалися дивитися на цю подію, адже у нудьгуючому, позіхаючому плині літніх канікул навіть міліцейський запорожець, присипаний курявою сільського бездоріжжя - це така подія, що кращої не буває.
Ми побігли до Марисикової хати і побачили, що мого коханого, ведуть у наручниках до машини, а позаду лежить гола і суха накопана картопля, яку Марисик встиг з ранку накопати, але ще не встиг зібрати у комору. Марисик був трохи засмучений, але намагався це приховувати і продовжував усміхатись золотими зубами та жартувати до молоденьких маленьких міліціонерів у велетенських, наче сомбреро, формових кашкетах. Коли Марисик проходив повз мене, то зашпортався, і схилився над моїм плечем. А вдома я знайшла золотого персня із чорною перлиною. Він зачепився за хрестик і висів на цепочці. Я почувалася так, наче я Бонні, а Марисик - Клайд, і моє життя - неймовірне кіно.
І я плакала - у літніх сутінках, у теплій траві, на пеньку з-під груші. Я плакала за нездійсненністю, яку раптом усвідомила. Ось, що це було за кохання - нездійсненність. Канікули завершувались. Відчайдушно цвіли айстри, червоні колючі дикобрази серпневих квітників. Відчайдушно співали цвіркуни. Відчайдушно диміли дими останніх літніх вогнищ.
Перстень згодом покрився іржею і розкришився на шматки скла та пласмаси. Як і любов. А Марисик помер у тюрмі. Йому було сімдесят шість.
