Ну які ж надокучливі оті качки! Тільки їх погодуєш, а вони знову крякають. Ненажери! От вони хто! І чомусь як тільки їх відженеш на ставок, вони відразу ж біжать за тобою додому. Ну зовсім не так як у сусідів. У тих днями на воді, і ніякого тобі клопоту. А цих весь час треба годувати. Найкраще для них – це ряска, перемішана із чимось поживним. По ряску ходить Настуся. Вона любить ходити до ставу. Особливо вранці, коли ледь відчутна вранішня прохолода торкається її обличчя, плечей, рук. На ставку тієї ряски повно.
Сьогодні вона іде з Галинкою. Настуся, білявенька з ледь помітним ластовинням на обличчі, блакитними очима. Вона тоненька, як стеблинка, метка, здається, ось відірветься від землі і не побіжить, а полетить радісно посміхаючись до всього навкруги. Ганнуся, чорнява, міцненька, невисокого зросту, з круглим обличчям, розважливими і в той же час напруженими темно-карими очима.
Дні такі спекотні, що здається навіть повітря стало не тільки задушливим, а й важким. Ну, хіба може таке бути, щоб повітря, воно ж невидиме і ото таке, ну, ніби тягар? Настуся розмірковує, в кого б про це запитати і, взагалі, як його зважити. Коли стає нестерпно жарко, так і хочеться з розгону стрибнути в блакитне дзеркало ставка. Блакитне – це ближче до середини, в ньому відбивається бездонне небо. Правда, туди Настуся боїться запливати, хоча їй і кортить. А біля берега у воду заглядають віти верб, що нахилилися на ставком, і тому вода тут здається зеленою.
Ранок. Дихається легко - сонце ще не встигло нагріти до нестерпної спекоти землю. То там, то тут кукурікають голосисті півні. Починає один, його спів підхоплює інший, а потім вже ніби естафету передають оте голосисто-лунке «кукуріку» по всьому селу. Той перегук такий бадьорий, що дуже легко й швидко витісняє всю млявість і сонливість із ранкових вулиць. А може, то півні отак вітаються один з одним чи про щось радяться? Невже цього так ніколи і не дізнаєшся? А що вони говорять при цьому? Настусі все хочеться знати.
Сьогодні можна було піти до ставка і раніше, але ж Галинка… Настуся не розуміє, як це не прокинутися тоді, коли треба. Вона й серед ночі могла б встати, і нічого. А Галинку ще довелося будити. Ось і зараз вона ледь чимчикує за Настусею. Але іде, бо боїться матері - та наказала принести качкам ряски. Вона прийде в обід додому з роботи і перше, що зробить - це перевірить, чи виконала Галинка її наказ. А якщо Галинка щось забуває зробити, о, тоді їй добряче перепада на горіхи. Галинка боїться матері, а тому намагається її не гнівити - битиме.
Настусю ніхто ніколи не бив. Та вона навіть уявити не може, що мама чи тато, а тим більше бабуся таке можуть вчинити. Їй іноді теж не дуже хочеться іти по ряску чи рвати ботвину для качок, але вона знає, що треба, бо у дорослих і так вистачає роботи.
Галинка - її сусідка і найкраща подруга. У них є маленький секрет, який вони нікому-нікому не розкриють. У Галинки на городі росте яблуня, такої в саду Настусі немає. Річ у тім, що яблука на ній дуже солодкі. І от чомусь саме їх Настусі так кортить! Чому воно так? Rожного дня, коли мати піде на роботу, Галинка хутко пробирається в сад і приносить подружці солодке яблуко. Воно таке смачне! А поки Галинка в саду, Настуся пильнує, чи не йде її мати. В неї навіть подих перехоплює від страху. Ото було б, якби та дізналася! А що було б – і подумати лячно. Настуся ніяк не може збагнути, чому не можна рвати яблука, коли їх так багато. І в решті решт, хіба не для того вирощують сади, щоб потім ласувати смачними плодами? А ще як же це гарно, коли пригостиш когось чи зробиш щось для людини приємне. Мама так завжди робить, а в її очах при цьому ніби сяє променисте світло. Вона в такі хвилини стає особливо красивою, навіть не красивою, а такою, такою... Пояснити словами, Настуся цього не вміє. Але точно знає, що, якщо комусь допомогти, чи зробити щось приємне, то тобі стає від цього навіть краще і радісніше, ніж тому, кому ти допоміг.
А яблунь у саду в Настусі багато і вони всі різні. Найсмачніші Настусі здаються ранети. Вона їх дуже любить. Мама і бабуся щоосені заквашують їх у великій дубовій діжці. А зимою коли вносять із погреба тарілку повнісіньку запашних, золотистого кольору яблук, хата наповнюється солодкувато-квасним запахом. Він приємно лоскоче ніздрі, дарує відчуття домашнього спокою і затишку. На деяких яблуках навіть є листочки, що прилипли до їх тугих бочків, а крізь прозору шкірку просвічуються темні зернятка. Тоді Настуся пригадує літо і їй трішки сумно. Але тільки трішки, бо зимою теж є багато чого цікавого.
Настуся дивується, чому ж влітку не хочеться яблук так, як зимою. Може тому, що їх багато? З них варять варення, пахучі компоти, сушать на узвар, запікають у духовці із сиром, а ще бабуся пече смачні пиріжки, рулети, варить із ними вареники, консервує в банках. А вони все падають, падають, падають… Потім уже хтось із дорослих просто бере граблі, згрібає їх докупи і викидає геть.
Вночі яблука гупають по залізному даху веранди, де влітку спить Настуся. Буває, що вона навіть прокидається від тих звуків, але потім знову, поринаючи в приємну дрімоту, солодко засинає.
Влітку на веранді затишно та прохолодно - її оповиває густий виноград. Сонячні промені не можуть, хоч як би не намагалися, проникнути всередину. Як тільки розпочинаються канікули Настуся переселяється у веранду. Вона любить сидіти в кріслі-гойдалці і читати книги. Перед тим вона обов’язково миє підлогу і на плетений із лози столик ставить великий букет півоній. Легенький вітерець коливає фіранки, і від тієї свіжості, яка йде від помитої дощаної підлоги, вривається у розкриті навстіж вікна, півонії пахнуть ще дужче і наповнюють веранду приємним тонким ароматом.
Ось Настуся з Галинкою підходять до великої луки. Так чудово, що з нею Галинка! Вона хороша, зовсім не така, як її мати. Настусю переповнює радість. Яка краса навкруги! Їй здається, що коли дивитися на неї удвох, то краса від цього ніби подвоюється. Лука аж сива від вранішньої роси. А коли присісти, то відразу ж потрапляєш в мерехтливе казкове сяйво – всіма кольорами веселки виграють крапельки на зеленому килимі, що під ногами. Тих крапельок так багато, що лука ніби прикрашена кольоровими блискітками. На траву аж лячно ногою ступити - пильнуй, а то ще зіпсуєш оте диво. Добре Галинці, вона он яка рішуча – зовсім не вагається. Впевнено іде собі, і де вона ступила, залишаються вологі сліди від її босоніжок. Там уже не світяться веселкою росинки, а трава стає соковито-зеленого кольору й просто мокрою.
У Настусі на руці каблучка із місячним камінчиком. Це вони з мамою їздили в Санкт-Петербург і жили у своїх знайомих, от вони й зробили Настусі подарунок. Настуся раз по раз зиркає на каблучку.
- Дай приміряти, - каже Галинка.
Вони розглядають камінчик. Він ясніє блакитно-вологим полиском і здається крапелькою прохолодної роси.
- Скільки коштує? – запитує Галинка.
- Не знаю, - знизує плечима Настуся. – Це ж подарунок.
Та яка, власне, різниця, скільки коштує каблучка, Настуся навіть і не думала про це. Скільки б не коштувала, менше подобатись не буде.
- Все одно, треба було запитати, - розсудливо каже Галинка.
А ось уже і ставок. Повіяло приємною бадьорою свіжістю й вологою. Дівчатка беруть прохолодно-сипучі крупинки ряски, стискають їх руками, щоб зцідити воду і кладуть тугі спресовані клубочки у відра. Ті швидко наповнюються. Вони миють руки і тут Настуся раптом зауважує, що на руці немає каблучки. Вона починає шукати довкола, але її ніде не видно. Настуся в розпачі. А що коли каблучка непомітно впала у воду? А що коли вона уже ніколи не знайдеться? Вона ледь не плаче. Галинка перевертає Настусине відро і ретельно перебирає пальцями ряску.
- Ось вона! Ось! – подає каблучку.
- Галинко, велике спасибі! – радісно вигукує Настуся. – Ти така… така… - не може підібрати слів, щоб сказати Галинці, яка вона чудова подруга. Здається, слова не можуть виразити те, що Настуся відчуває.
- Я тобі допомогла для того, щоб і ти, коли мені буде потрібно, теж допомагала, - опередила її Галинка.
Настуся дивиться на Галинку і збентежено мовчить. Потім кидає погляд на воду, на зелену ряску, на сонячні зайчики на мерехтливих хвильках у ставку, але вони вже зовсім не такі веселі і радісні. Нічого не змінилося, але все чомусь стало інакшим. Враз робиться сумно. «…для того, щоб і ти, коли мені буде потрібно…» - знову звучить в Настусиній голові. Чому воно знову вчувається? Настуся дивиться на воду, а їй знову надокучливо лізе оте: «…для того, щоб і ти… , для того, щоб і ти…, для того, щоб …».
- Ну, ходімо вже, - каже Галинка.
Настуся повільно бере відро із ряскою, дивиться на місячний камінчик. А радості вже й немає. Куди вона раптом щезла?
