“Spin my way out of hell, theres nothing left this soul to sell”.
Marilyn Manson, “Long hard road out of hell”.
«…Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках».
Любко Дереш, «Поклоніння ящірці».
Всі ми родом зі свого дитинства. Цей трюїзм став незаперечним фактом для Андрія Івановича Петренка, 26-річного кандидата філологічних наук та співробітника редакції львівського видавництва «Скоропис». Обставини склались так, що цей молодий чоловік на самоті досить часто згадував дитячі і підліткові літа, коли «мені тринадцятий минало, мені від плану не вставляло». О, ці ностальгійно-романтичні спогади про відтинок життя, коли Андрій Іванович був лише Андрійком на прізвисько Галавастік, сиріч пуголовок, - блідим, з розчухраною кучмою на непропорційно великій голові хлопчаком! Зі своїх дитячих років Андрій успадкував клаустрофобію та вираз тупого, безтямного страху на обличчі, що з’являється й досі, лишень хтось раптово підходить до нього чи голосно скрикує біля вуха. Шляхом наполегливих занять з аутотренінгу він зумів викорінити звичку у такі моменти ще й згинатися та затуляти руками голову. А ще Андрій ніколи не знімає рукавички.
Темрява. Холодна дерев’яна заслона, у яку впираються спітнілі тремтячі долоні. Сперте повітря і морок. Мені нема чим дихати, випустіть мене звідси! Він щосили гатить кулаками у дерев’яну перепону. Марно. Глузливий внутрішній голос нашіптує: «Ось вона, інсценізація оповідання Едгара По у адаптації учнів 8-Б! Зараз вони вбиватимуть цвяхи у покришку!» Горішні дверцята раптово широко розчиняються, у темряву вривається захоплене ревіння однокласників; на голову жертві летить вміст кошика для сміття: яблучні недогризки, біла мертва гусінь скам’янілих жуйок, крейдяно-ґрунтовий пил і, мов конфетті, соняшникове лушпиння. Невидимий тюремник – напевно, Ліса, - в’їдливо бажає: «Смачного!» і «кармушка» з тріском зачиняється.
Нараз він перестає гупати у двері і борсатись та слухає. Голоси по той бік заслони стихли. З гуркотом було відсунуто масивну парту, котра заважала йому вийти назовні. В’язень сторожко прислухається: це що, якийсь новий підступ? Та ні, чути, що ось вони розходяться по місцях, гуркочуть, совають стільцями, сідаючи за парти. Отже, був дзвоник.
Посеред тиші першої хвилини уроку розчахнулися дверцята шафи. Це була звичайна, увігнана у стіну шафа, у якій учні вішали верхній одяг взимку. Восени та навесні вона правила за «карцер». Хлопці хапали когось зі слабших однокласників, штовхали досередини шафи, і підсовували до її дверцят парту, щоб бранець не міг вислизнути. Ця розвага тривала всю велику перерву. Іноді, для різноманітності, на голову «в’язню шафи Іф» кидали шматки крейди, паперові кульки, або, «не мудрствуя лукаво», просто витрушували на нього усе з кошика для сміття. Як от сьогодні.
- Добрий день, Оресто Михайлівно, - видушив з себе Андрій, помітивши, що фізичка уже сидить за вчительським столом. – Можна… (Зайти??! Ти ж уже зайшов! Точніше – вийшов) Сісти?
- Сідай. – блимнула на нього балухатими очима класна керівничка. Вона дивилась на Андрія з огидою, мов на пацюка, розчавленого на асфальті. – І швидше.
Чимало світлих умів у філософії та літературній критиці XX ст. намагалися дефініюцівати поняття «Я» та «Інший» та оперували ними у глибокодумних наукових дослідженнях. Проте члени будь-якого окремого соціуму – скажімо, КПЗ, казарми, школи, бандитського угрупування («бригади» - поблажливо виправлять мене глядачі російсько-українських телеканалів), групи в дитячому садочку – одразу знаходять, винюхують з-поміж себе того Іншого непомильним звірячим інстинктом… О, людина завжди відчуває, кого саме вона може образити, принизити безкарно. ЇЇ надчутливий локатор, вдосконалений за мільйони років еволюції, одразу вловлює імпульси, що надходять від жертв – підлеглих, однокласників, ровесників, дружин, дітей. Інстинкт майже ніколи не помиляється. Тому що помилка може коштувати занадто дорого.
У 1-ому і так далі -Б класі Іншим був Андрій Петренко. Хлопець намагався протидіяти знущанням, змінював різні форми пасивного захисту, мов рак хітинові оболонки, та марно. Молодший на рік за всіх у класі, фізично нерозвинений (Андрій мав хворобу серця, що унеможливлювала заняття фізкультурою та фізичні вправи), «заучка» та ще єдиний неформал у класі і чи не у всій школі – був приречений.
Вчителі теж не надто симпатизували Петренкові. Деякі – ведені тим же несхибним інстинктом (хто сказав, що з віком він слабне) пошуку Іншого; решта, як-от Ореста Михайлівна, не злюбили Петренка за те, що від першого класу його батьки, увірувавши у глибину академічних знань сина, ігнорували єдину у школі форму заохочення інтересу вчителя до учня – подарунки та різноманітні «приношення» (у національній валюті).
Майбутній біограф, дослідник творчості поета і прозаїка А. І. Петренка, згадуючи відомий вислів про дитинство, наведений вище, мав би простежити в цих подіях (як новітній Андре Моруа, що описав перші дитячі враження, котрі сформували характер Віктора Гюго) могутні чинники, що, мов підземні води, приховані артерії душі поета, забивши джерелом при сонячному світлі, влились повноводо у характер А. І. Семиноженка, геніальної, всебічно обдарованої людини, великого гуманіста, чиїм творчим та життєвим кредо було: любити всіх людей, але не дозволяти їм полюбити тебе.
Школа насувалась на Андрія невпинно, мов асфальтовий каток. На подвір’я, зваблені лагідними променями вересневого сонечка, випорснули першачки, весело пострибали кам’яними сходами, мов зграйка бліх, що їх викусив зі своєї кудлатої шерсті собацюра – шкільний корпус. Поправивши на піджаку пришпилену зірку Давида (фіолетовий, блакитний, червоний трикутник, що його носив в Андрієвій уяві кожен об’єкт діяльності виховно-освітнього закладу № 666), пройшовши повз бадьорий слоган на плакаті: «Кожному – своє!», учень увійшов у прохолоду й напівморок кахляного вестибуля. Першачки, мов на ковзанці, човгали по кахлях на підлозі, пищали, бились навкулачки, витирали підлогу одне одним.
Вестибуль пройшов. Сходи. Сходинки. Раз-два, раз-два…
Раз, два, три, чотири, п’ять,
Вийшов зайчик погулять…
Він уже пройшов один прольот сходів. Легка задишка. І серце (тоді під шкірою у Андрія ще не був вшитий кардіостимулятор). Вийшов зайчик… Ху-хх… Другий поверх. Насичене випарами навколоїдальняне повітря – тримайтесь подалі від торф’яних боліт. Далі. Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз…
СТОП.
У класі було мало народу. Переважно хлопці. Рябий довголиций хитроокий Толян на прізвисько Ліса «травив» анекдот перед нечисленною аудиторією.
- Ну, це, тіпа, я помер і попав у рай. А там святий Пьотр мене, тіпа, питає: «Ти в рот брав?» «Нє, не брав, кажу». «А дєвок є… ?» «Ну да, атвєчаю». «Ну іди в ту комнату, помий там свій члєн і підеш в рай». Я заходжу туди, а там наш Андрік Галавастік рота миє…
-Га-га-га! – оцінили дотеп слухачі.
Раз, два, три, чотири, п’ять… Хух… Раз, два, три, чотири, п’ять… Андрій уже відчинив двері до класу.
Вийшов зайчик погулять…
-Атвалі, чмо, куди преш, не бачиш, я йду! – сильний штурхан у спину.
- А що?
(Павло Наляєв був зранку у дуже кепському настрої. За це хтось мав відповісти).
- А шо таке??!
Коротка дискусія при дверях, і блідий широкий, з чорними волосинами ближче до зап’ястя Павлів кулак з хрускотом врізався у перенісся опонента. Бум.
Вдруг ахотнік вибєгаєт,
Прямо в зайчика стріляєт!
Ще мить, і Андрій біжить до хлопчачого туалету, затуляючи руками роз’юшеного носа і лишаючи за собою на підлозі доріжку дрібних червоних крапель, а хлопці, по-хазяйськи виволікши його забутий наплічник на вчительський стіл, ретельно в ньому пораються.
Природа завжди чекає на мене. Наче мати виглядає сина, котрий її покинув і занедбав заради невідь-якого «лакомства нещасного»… Зариюсь лицем в її трав’яну сукню і обійме вона мене гнучкими руками-вітами, обцілує вітряними губами усі мої забиті місця, крововиливи та садна, цілуватиме, як мати, щоб не боліло… І мовчки пригоне до себе, до напоєного сонячним теплом тіла, і гладитиме моє мертве, мов засохла трава, волосся, леготом обвіє кожне ребро: грати порожньої клітки, з якої птахом у небо випурхнуло серце… І вдивлятиметься у порожні очні западини, і тулитиме мене, і розчинить моє тіло в собі. Я мрію про це. Я хочу померти.
Нараз із глибин мозку, заколисаного монотонним жебонінням води з крану, прохолодженого тулінням до холодної стіни туалету, виринуло, мов Нессі з глибин шотландського озера, нове видиво. П’яний Ліса, розтягуючи тонкі білі губи в сардонічній посмішці, тримає обома руками позолочений кубок, зроблений з Андрієвого черепа, повний якоїсь гидкої сивухи, і просторікує, насилу ворочаючи язиком: «Ну, ти понял, нєт? Він там миє рота. Бо це він, Галавастік, брав у рот. Дійшло до тебе?» - під істеричний регіт учнів.
Ні… Вони б з мого черепа нічник змайстрували. Це точно.
Ореста Михайлівна була дуже роздратована раптовою появою в учительській малого психопата Петренка. Обличчя хлопця було геть мокре, на сорочці темніли плями крові. Андрій був вельми схожий на душогуба. Весь вигляд його волав про помсту.
- Вони… Покрали у мене все з наплічника, - викрикнув він.
- Що сталося, Петренко? – З досадою поцікавилася Ореста Михайлівна.
- Вони покрали… В мене підручники, - шморгнув розпухлим носом хлопець. – Хтось із них забрав підручники та гроші. Бандана… Чи Наляєв. Він розбив мені носа!
Класна керівничка різко підвелася. – Іди за мною.
Після цього у класі відбувся загальний обшук. У Наляєва із сумки витягли Андрієві підручники з біології та хімії. Добросерді дівчата склали купою на першій парті зошити та канцелярське приладдя Андрія, що їх хлопаки жбурляли по всьому класові, знайшли навіть ручку, що закотилася під останню парту. Лише 10-гривнева купюра, витягнена з наплічника, отримала надійний сховок у правій кишені штанів Ліси.
My room is my castle
« …Я побачив молоду людину зі старим обличчям… Ви розумієте, що я маю на увазі? Цьому чоловікові, судячи з його шевелюри, було не більше 28, але досвід устиг накласти відбиток на його обличчя, в його очах, дуже темних, світився навіть не сум, а якась зацькованість. В нього була досить приємна зовнішність – короткі підстрижені вусики, темно-русяве волосся. Верхній ґудзик комірця елегантного коричневого костюма був розщібнутий.
- Мене звати Генрі Брауер, - відрекомендувався він».
-Та добре, добре!
-Не зачиняй дверей, коли я з тобою розмовля…
Перетнувши клацанням клямки дієслово та прищемивши бідному якогось афікса, Андрій увійшов до свого бункера. Це був перший рівень захисту від усіх. Лігши на диван і заоравши носом у якого-небудь Лавкрафта, По, Готорна чи Борхеса, він досягав наступного, вищого рівня відчудження. Після всіх жахів, пережитих за день, вигадані кимось страхи видавались сміховинними, а монстри і почвари з оповідей – милими й симпатичними порівняно з істотами, що з ними підліток спілкувався вдень. Жахи приємно лоскотали нерви. Літературо, хвала Богові, ти так не схожа на життя! Хлопець кпив собі із вічних тем, нічних трем т. зв. «світової літератури»: боротьби добра і зла, світла й темряви, олії і води, року і наркотиків, галичан і кацапів, корупції і хабарництва, Буша і Аль-Каїди, долара і гривні, гобітів і орків, влади і народу, гопів і неформалів, софтів і ламерів, Оккамових бритв і сутностей, зірок і піратів. А перемагає завжди дружба. Чи то пак любов.
Сьогодні він читав Стівена Кінга.
Сюжет оповідання був простий. Англійський службовець поїхав у справах до Індії і був там (безвинно, якщо чесно) проклятий місцевим гуру. Після цього усі, тварини і люди, що до них торкався рукою нещасний англієць, гинули. Тому він мусив уникати людського товариства, навіть надвір виходив лише пізно ввечері, коли вулиці ставали безлюдними.
«…Тут його гарячковий погляд спинився на бродячому собаці з запалими боками і шолудивою обдертою шерстю. Звісивши язика, пес трюхикав на трьох лапах по той бік безлюдної на цей час вулиці, - напевно, шукав якийсь бак для сміття, щоб перевернути його і поритися в покидьках.
- От і я такий самий. – задумливо сказав Брауер, звертаючись до себе самого. – Мене всі уникають, я приречений на самотність і насмілююся вийти на вулицю лише після того, як люди зачиняться у власних будинках. Парія!»
Бідака зовсім занидів, утратив роботу, знайомих, притулок, і, покинутий усіма, у міських нетрях покінчив з собою, тиснучи власну руку.
- Як ото люди закопують у землю таланти! – обізвався в душі прагматичний голос Мудрого Раба. – Та він би міг…
Міг би стати суперагентом, Супербондом, удаючи скромного посла, тиснути скривавлені руки політичних лідерів-диктаторів, ручкатися з терористами № 1, 2, 3, 4…(ага, підступишся до них!), карати наділених владою злочинців, недосяжних для правосуддя. Відновити справедливість. Став би могутнім і нездоланним, як доля. Як сама смерть. І тиснути всім, всім своїм недругам руки, тиснути, тиснути, тиснути…
- Мене б хтось отак прокляв!
Старий циган сидів біля церкви Покрови і чекав на Куштуріцу. Дідуган справді вартий був олівця, пензля, цифрового фотоапарата, відеокамери, принтера і сканера, разом узятих. Циган був жебраком. Проте його шанували і боялися. За місцевими віруваннями, під личиною старця ховався мольфар, гуру, ворожбит. І, крім щотижневої пайки грошей, що її миряни несуть «на тацю» священикові, тут готували ще одну – для прохача. Щоб, боронь Боже, не почути у спину грізне кректання й покахикування та хрипке: «А най тобі Бог здоров’я дасть!»
Нараз дідуган підвів погляд, мружачись до сонця, хекнув трохи здивовано. Перед ним стояв якийсь хлопець. Раптом хлопчина зігнувся, наче вклонився дідові, і поклав до старцевого капелюха 20-гривневий папірець.
- Благослови тебе… - загув поважно циган.
- Ні, діду. Прокляни мене. Прошу.
Жебрак не поворухнувся. Він мовчав.
- Прокляни мене, чуєш, - заскімлив Андрій в розпачі. Від хвилювання і знервованості в нього аж сльози набігли на очі. Хлопець до болю стиснув кулаки. – Прокляни щонайгіршим прокляттям! Щоб ні до чого не міг я торкнутися! Щоб усе, що лиш пальцем кивну, вмерло! Діду! Ну, хочеш, - зашепотів Андрій благально, уже плачучи й не помічаючи цього, - на коліна стану? Землю тут їстиму! Ну ж бо, старий казьол!!! – і він зненацька, люто, з розмаху, копнув жебракового капелюха. Головний убір стрімко злетів догори і впав на проїжджу частину. Мов з рогу достатку, на бруківку сипонули золотаві і сріблясті монети. А Петренко рвонувся з місця і кинувся бігти, помчав геть звідтіля, забувши про хворобу серця, супроводжуваний незрозумілими циганськими прокльонами та лютими матюками. Навздогін йому полетів і шмат цегли, кинутий міцною ще старечою рукою, але не влучив.
Батьків не було вдома. У квартирі панувала тиша, лише в Андрієвій кімнаті чути було плеєр.
I want to fly into your sun
Need faith to make me numb
Live like a teenage Christ
I am saint, got a date with suicide…
Тепер завжди носитиму рукавички.
Андрій уважно розглядав свої руки, наче скрипаль – вийняту з футляра нову скрипку. Підніс долоні до очей. Руки як руки. Прецизійно виваженими рухами, наче хірург під час операції, він одяг гумові рукавички, пильнуючи, що не торкнутися однією рукою іншої. Треба буде вигадати, мабуть, що у мене якась там хвороба шкіри, лишай чи короста. Тепер я все робитиму в рукавичках: в них буду їсти, спати, навіть приймати душ. Цікаво, як воно – дрочити в рукавичках?
Усміхаючись, він улігся на дивані і заплющив очі, щасливий. Ну, то як, пацани? Ви вже за мною скучили? Я за вами – дуже. Аж тремчу, так, хочу всіх вас, хлопці, знову побачити. І по-дружньому потиснути руки.
…Mary, Mary
To be this young is im oh so scared
I wanna live, I wanna love
But it’s a long hard road, out of hell.
