Дівчинка йшла до світла, мріючи зігрітися цієї осінньої ночі. Дві доби в дорозі, сухарики і цигарки, трошки коньяку у флязі і пляшка водички – з таким харчуванням організм швидко здавав позиції. Машини не зупинялися, окрім декількох водіїв, що, ласо посміхаючись, пропонували прокататися. Вона зажмурювалася і хитала головою, «ні не треба. Мені недалеко тут, щодня так ходжу» Ноги йшли самі. Куди? Не знає ніхто. Подалі від болю, подалі від того міста, де залишилися спогади.
Було холодно і якось незручно серед цієї дороги, під світлом зустрічних фар, без карти і орієнтирів. Вечоріло. Куди йти? Куди йти? Куди? Перед Ланою лежало місто. Де-не-де засвічувалися вікна в сірих коробках, вуличні ліхтарі створювали ілюзію свята. Що це за пункт призначення?
Поруч пригальмувала старенька «Шкода», з водійського місця, через вікно , висунувся дідок у крислатому капелюсі. «Зовсім, як з Техасу» - подумалося
- Дитино, може, тебе підвезти? Куди ж ти вночі сама бредеш?
- Та спізнилася от на автобус, а вдома чекають. – збрехала
- То ж сідай. Вже он нічка наступає. Нема чого по трасі шастати. Знаєш скільки тут всяких їздить… Я до Личаківської тільки, але у Львові маршрутки довго ходять, не пропадеш.
«Значить, Львів. Хай буде так» В голові вирували історії, новини, картинки, сплавляючись у різнобарвний колаж. Страшенно хотілося їсти і курити, цигарки закінчилися, а дідова «Прима» муляла око. Проте, негоже буде «дитині» просити в старого прикурити. Чи ні? Автомобіль раптом зупинився. Лана відкрила очі і побачила обабіч два будинки, старого австрійського стилю, ліхтар, бруківку, що виблискувала в його світлі. «Гарно»
- Ну, от приїхали, доню. Ти заснула то я і не став будити, думаю втомилася пішки йти. Отак і довіз до самого дому. Ти де живеш?
- Ееее, я на … Шевченка. – Лана подумала, що в будь-якому місті є така вулиця
- На проспекті? Чи там за костелом Анни?
«Ну, от. І що йому сказати»
- На проспекті. То моя тітка, а не я. я не звідси. – Лана спробувала посміхнутися легко і невимушено.
- А не обманюєш? – дідусь подивися на неї дивним поглядом. – Чого це тебе відправили саму у незнайоме місто, на дорогу та ще й вночі?
- А вам що? Дякую, що підвезли. І до побачення.
Лана вискочила з машини, хряснула дверцятами і прожогом кинулася кудись вперед, незважаючи на крик діда за спиною. Бруківка, світло, будинок, якийсь двір, дитячий майданчик. Стишила крок. Присіла на лавку. В руках затиснута пачка «Прими». Трохи коньяку у флязі. Поїсти би. Шлунок забурчав погоджуючись. Лана спробувала оцінити ситуацію. Сама. Без знайомих і грошей у чужому місті. Невідомо котра година, а телефон вона поки що не вмикає. Не час. Двері в будинку навпроти відчинилися. Почувся сміх і крики. Весела компанія звернула за ріг. Знову сміх , завівся мотор автомобіля. Троє людей повернулося назад. Лана побачила: на першому поверсі в квартирі світяться всі вікна, лунає музика – явно свято. Добре їм. Тепло і вже напевно є що з’їсти. Все досить. Сама вирішила. Поїхала, втекла, пішла. Двері під’їзду знову відчинилися, випускаючи цього разу одну тінь. Засвітився вогник запальнички, тінь підпалила цигарку. Знову тиша. Буває, можна промацати тишу серед гамору і суєти, серед п’яних голосів, скрипу гальм і гудіння двигунів. Ця густа, як темна ніч, субстанція закриває собою все навколо, обгортає тебе своєї оболонкою, наче занурює у відвар льону: слизький, теплий, непробивний.
- Привіт.
Поруч стояв хлопець. Той самий, що вийшов щойно з під’їзду. Великий, як ведмідь, з широкими плечима, він заступив навіть той мінімум світла від ліхтаря навпроти.
- Ти чого тут сидиш?
- А не можна? -- Лана , натягнута тятива, що от-от та пустить стрілу з космічною швидкістю, готова була тікати за першої нагоди
- Та чого. Сиди.
- Є курити?
- Угу.
- Хочеш коньяк?
- Давай. До речі, я – Вовк.
- Лана.
- Гарно.
- Угу.
В тому іншому місті, в іншому житті у неї був вовк. Справжній. Його тримали в загорожі, дресирували, наче собаку. Тільки от він не піддавався впливу раціональних тренерів, вив на повний місяць і не допускав до себе ближче , ніж на стрибок. Двом тренерам мало не перегриз горлянки. Навіть її вкусив, щоправда, легко і наче граючись. В душі Лана підтримувала цю його кровожерливість, бо то природне, не нав’язане. Вона теж жила в клітці, серед розкішних картин, шовкових суконь та найновішої техніки. І не вагаючись кинула все, щойно двері залишили без нагляду.
- Ти тут? – хлопець заглядав їй в обличчя, і напевно, усміхався.
- Так, задумалася.
- Кажу, хочеш до нас? Ми день народження святкуємо, правда, всі вже напилися, половина пороз’їжджалася. Пішли. Чого тут сидіти будеш?
Знайомилася. Пила. Їла. Курила. За декілька годин більшість гостей роз’їхалося, решта спали, Лана і Вовк вийшли подихати повітрям на дитячий майданчик.
- Ти як?
- Норма.
- Залишаєшся тут на ніч? Чи викликати тобі таксі? Де живеш?
- Далеко.
- А. значить, залишайся. Скільки там вже тої ночі.
Якась на диво маленька кімнатка, в ній вмістилося тільки ліжко і столик з ноутбуком. «Закриває двері на ключ. Тятива всередині натягнулася в передчутті… небезпеки? Він роздягається. Гарне тіло, сильне, справді, як вовк. І очі світяться якось дивно». Кивком голови запрошує до ліжка.
« Ні не треба, я не хочу. ---Не бійся, дурненька, нічого не буде. Спати більше нема де.»
«Ми говоримо чи думаємо? – твої губи не ворушаться, але я чую, що ти кажеш. – Як? – А так, потім розкажу, пішли, пішли, пішли…»
Ми спали. Так довго спали. Пройшов день, тиждень, місяць. Я не покидаю маленької кімнатки, я кохаюся з ним. Тепер вже без страху, без наполягання і приниження. Все, що він робить – мені подобається. Навіть, біль. Навіть, те, що здавалося ненормальним. Він малює мене пальцями, він шукає нові секрети на моєму тілі, хоч вже досконало його знає. На вікнах сині штори і я не знаю коли день коли ніч. Вовк приходить – я прокидаюся, він приносить молоко, хліб і коньяк. Курити. Я так живу. Він купає мене у своїй величезній ванні, ми вдвох, більше нікого н потрібно. Вовк йде – і я засинаю, набираюся сили, щоб бути готовою прийняти його в себе, дати йому енергії, задоволення, віддати себе всю без решти і непотрібних слів. Ми майже не говоримо, я можливо і не вмію вже вимовляти слова так, як інші люди. А навіщо? Він мій вогонь, вода і мідь, мій хліб і кров, моє перше і останнє причастя. Мій Вавилон. Мій Сфінкс і всі сім чудес світу. Я засинаю на його руці, дихаю із ним одними легенями, вбираю його запах, піт, змішую нашу кров і сіль. Забуваю власне «я», завмираю в очікуванні, навіть уві сні чую, як б’ється його серце…
Вперше прокинулася без Вовка. Сили відновилися саме настільки, щоб віддатися йому знову. Занадто тихо. Капає вода. Двері маленької кімнатки завжди замкнені, але я знаю., як можна вийти. Тільки не хочу. Посплю ще трошки. Почекаю його.
Дівчинці снилися лук і стріли, вона цілилася у велику червону цятку а потім бігла дивитися, чи попала. То було серце, справжнє людське, з венами і артеріями з яких хлюпотіла кров. Чиєсь серце? Велике і гаряче, як у … Вовка?
Лана сіла на ліжку з широко розплющеними очима. Було темно і тихо. Занадто тихо. Двері в маленьку кімнатку були відхилені. Боса нога стала на підлогу і одразу втрапила в щось мокре. Хлюпотіла вода. Повільно, підкрадаючись, наче занюхавши чужого, вона пішла на звук. Світло. Ванна. І… вона кричить. З ванни вихлюпується вода, біжить по підлозі червоними струмочками до зливу, все червоне, червоне навколо; вона перед дзеркалом, на голому тілі – синці і порізи, все в крові; пульс у вухах заглушує,а крик насправді – німий.
Вона мовчить.
У ванній сидить вовк. Безмежно рідний, але незнайомий їй. Лана, натягнута тятива, готова летіти зі швидкістю світла, якщо тільки буде потреба…
- Дурненька, невже ти не зрозуміла? Ми одне ціле. І нікуди ти не втечеш, я завжди з тобою.
Він усміхнувся, заголивши білі ікла.
- Скоро повний місяць. Тобі ще треба повчитися. Свій перший обід ти приготувала надто гучно.
Погляд прослідкував за його очима. У кутку, на розстеленій цераті, хтось сидів. Знайомі руки, схилена чорнява голова. Її Вовк. НІ! Повна жаху, стрілою кинулася до нього, навколішки,
« Єдиний, ні, не так, не може бути!» -завила всім єством, без слів, лиш серцем. В грудях діра , горлянка передерта. Згадала. Кинулась в кімнату. Світло. Довкола кров, і постіль, стіни, -все червоне. Посеред ліжка, серце. Вже холодне.
Роздерти б душу навпіл, назавжди. Так боляче. А ззаду регіт вовка
- Я ж казав…
Уб’ю! Метнулася до нього, в ванну. За шкіру, у горлянку зуби, втопити, вбити, роздирати і вити, вити, вити все від болю…
Дівчинка йшла дорогою. Внутрішній орієнтир точно вказував на північ. В пляшці був коньяк. Трохи в’яленого м’яса і води у рюкзаку. За декілька десятків кілометрів місто розпочинало новий день. Траса здавалася безкінечною. Зупинилася фура, вусатий водій в тільняшці висунувся у вікно.
- Тобі куди, красавіца? Може, підвезти?
- Ні, мені тут недалеко. Я постійно сама ходжу.
- І куди ж? До Володимира чи що? Так я теж туди. Сідай!
- А курити маєте?..
