Штефко Василишин любив часто-густо підхмелитись. Та що я верзу – підхмелитись... Впиватись, як свиня, любив!
Та й чи не гріх бідну та скромну худобину рівняти до Штефкової бридкої, п’яної пики?..
Хоча, що правда, то правда, свиня любить розважитись трохи у болоті, вибрикуючи ногами, видно така вже в неї богом дана натура, після чого завжди іде вихропітись на суху та чисту солому. А Штефко зараз чи не кожного вечора, повертаючись з корчми додому, як впаде в болото серед вулиці, так і заночує.
Та що кому до того?..
Нікому! Хіба Сидоровому Таркові, який кілька разів на ніч обережно підходить до п’яного Штефка і, піднімаючи задню лапу над його головою, намагається накрити Штефкові зажмурені очі, заступаючи від срібно-блискучого місячного сяйва. Бач, собака, собакою, а душа в неї милостива.
Після таких «покров песьої лаби» Штефко довго смикає вусом, облизуючи пересохлі від спраги губи, сниться йому, що напився солоного розсолу з квашених огірків. Потім легко зітхає і починає знову хропіти, лаючи раз-у-раз то клятого корчмаря: «шляк би го трафив!», то свою Марію: «Фрас би єй потер!», які не хотіли нізащо в світі подати бідному Штефкові чарку сивухи.
Скільки не благала його Марія, скільки не сварила... Та кого?..
«Мовчить, як пень, – не вимовить ні «бе», ні «ме». Як тільки прохмелиться, знову до корчми лізе, а як зусрінеться з Паньком, то ні з обідом не чекай його, ані на вечерю не прийде», – скаржилась сусідам бідна жінка.
Та одного разу Штефко задумав покаятися від клятої горівки, за яку він «срібло, злото, а вона його в болото», як в тій співанці, яку завжди співав, повертаючись п’яним з корчми додому.
– Паньку, а може б ми?.. – почав Штефко розмову з побратимом.
– Га!? – роззявив рота Панько.
– Може б, ми... кажу, може б, то ми... як то інші газди...
– Што?
– Може б ми обходили корчму, не заходили більше...
– Гм, а... гм... но...
– Бач, люди з нас сміються, діти вже великі, все розуміють... Що скажеш?
– А я, про мене?.. – махнув рукою Панько, нібито Штефко йому про якусь там дрібничку.
Три дні обходили Штефко з Паньком корчмину, навіть і не дивились на неї, ніби й не було її. А на четвертий день, ідучи вранці в поле, проходячи попри корчму, Штефко почав:
– А бач, Паньку, які з нас люди!
– Га?
– Кажу, що ми – люди, не дранки – проходимо повз корчмину і не глипнемо на неї.
– Та, гм...
– Я думаю, що за таке діло варто випити по чарці, що скажеш?
– А я, про мене...
– Тільки по чарці!
– А, про мене... – махнув рукою Панько і зайшли до корчми.
* * *
Пізню нічну тишу перервав спів п’яного Штефка:
«Горівочко з кукулю,
Як я тебе гарно п’ю-ю-ю.
Я за тебе срібло-злото,
А ти мене у болото-о-о.
Я за тебе злотяки,
А ти мене в будяки-и-и...»
На Сидоровім подвір’ю весело гавкнув Тарко і махаючи хвостом, побіг, заступити своєю Штефкові очі від місячного сяйва.
