Коли хто-небудь із сусідніх сіл шукав Міця Бойка, мало хто й знав про кого йдеться, бо в селі стільки Міців та Бойків, що хоч греблю гати ними, а вже коли пояснювали, що шука-ють саме того Бойка, що малює, люди відра-зу здогадувались: «А, Міцьо Чічка... Поруч з церквою хатина з призьбою та з крислатим горіхом на подвір’ї».
Прозвали його Чічкою не тому, що успадку-вав кличку з діда-прадіда, а через квіти, які малював на стінах, коли білив хати.
«Я вам такі чічки намалюю, що ні Адам в раю не видів!» – хвалився жінкам, коли кликали його білити, або: «Якщо сімплошно1 – то тридцятку, а якщо з чічками – то п’ятдесятку», – посміхався, називаючи ціну за свою роботу.
Так і залишився Чічкою.
Коли доводилось когось про щось благати, то люди говорили: «Треба го панькати2, як Чічку».
Чічку не треба було благати – не відмовляв нікому, але був дуже зайнятий, бо такого маляра не було на всю околицю, тому замовлень мав дуже багато і був змушений їх записувати.
– Чічка записав ня в ірку3, – раділи жони.
Він завжди дотримувався слова, і в назна-чений ним день на стінах хати то-го чи іншого замовника розцвітали віноч-ки з чічками.
– Майстер ви, пане Бойко! – похвалив одного разу панотець Чічку.
«Знову треба парафію білити», – хитро посміхнувся Чічка.
– Бог обдарував вас талантом! – продовжу-вав панотець.
«Ні, хай собі шукає іншого», – при-го-товлявся відмовити Чічка.
– Золоті руки у вас, пане Бойко!
«Вже три роки підряд білив йому за про-стибіг!».
– Ви б змогли, пане Бойко, святих на-малювати? – враз запитав па-нотець.
– А Калварію4 на Коштели хто піктовав5?– здивувася Чічка, що панотець не знає цього, хоч то католицькі каплиці, але всі зна-ють, що він їх малював.
– Треба б в церкві Тайну Ве-че-рю пе-ремалювати, Великдень близько! – зітхнув священик.
– Роботи в мене по вуха...
– Добре заплачу вам, пане Бойко, – перервав його священик.
– Скільки? – не витримав Чічка.
– Тисячу!
Чічка трохи здивувався з панотцевої щирості і погодився.
Бідний Чічка днював і ночував в церкві, і через тиждень свіжовимальовані святі вече-ряли собі спокійно на стіні церкви, а маляр, за-доволений своєю роботою, попивав в корчмі холодне пиво.
– Чудова фреска, пане Бойко! – похвалив його священик. – Ось вам п’ятсот!
– Як же це, отче, ви ж казали тисячу!.. – здивувався Чічка.
– Хваліть Бога, пане Бойко, що за тиждень заробили п’ятсот!
– Якщо так, тоді не треба нічого, – сумно відповів Чічка.
– Хай Господь благословить вас, пане Бойко! – зрадів священик.
Та не довго радів панотець, що Чічка за-дарма перемалював Тайну Вечерю, бо під вечір прибіг захеканий паламар і, хрестячись, ледве промовив.
– Курять, отче!
– Хто? – здивувався священик.
– Святі, отче, повечеряли, а тепер запалили люльки та курять!
– Біжи поклич Чічку! – наказав священик.
Чічку не довелось довго шукати, бо корчма – недалеко від парафії.
– Пане Бойко, це великий гріх! – почав священик.
– А обдурювати людей не гріх?
– Давайте не будемо... Ось, ваша тисяча, а тепер ідіть та...
– Півтора! – перебив його Чічка.
– Бійтесь Бога, пане Бойко! Я не можу вам...
– Ну тоді най курять на здоров’я! – по-сміхнувся Чічка.
Панотець почухав потилицю, знав добре, що Чічка свого не попустить, і простяг йому півтора тисячі.
– Я ті люльки сажою намалював, витріть їх вологою ряндинкою – ані сліду від них не залишиться, – засміявся Чічка, ховаючи в кишеню гроші.
