Маленький хлопчик підвів свої сині оченята до неба і посміхаючись промовив:
- Мамусічка, дивись! Я так і знав, що цей баран проковтне сонечко.
- Чому ж ти такий щасливий? – серйозно запитувала красива жінка, яка і була мамусічуою.
- Якщо сонечко проковтнуть, що ж буде нас зігрівати своїм теплом?
- Мабуть, бателея – так само серйозно відповів малюк
- А. Звідки ти в мене такий кмітливий? – дивувалася мати.
Небо було синім-синім. А білосніжні хмаринки давали волю фантазії. Яскраве весняне сонечко знову виглянуло і осяяло весь світ.
Хлопчик років чотирьох і жінка йшли за ручки по алеї в парку і безупинно про щось розмовляли
- Мамусічка, а що це таке? - запитував Сашко показуючи на пам’ятник Горького
- Пам’ятник. - відповідала Тетяна
- А навіщо?
- Щоб в нас завжди жила пам'ять про письменника Горького
Зробивши круг біля фонтану, вони поверталися до центрального входу парку, минаючи пам’ятник Горького.
- Мамусічка, а що це таке? - Показував синочок на пам’ятник.
- Пам’ятник. - вже жорсткіше відповідала молода жінка. - Ох моя чомучка.
- А навіщо?
- Щоб в нас завжди жила пам'ять про письменника
- Аа - щось не виразне промямляв Сашко.
День сьогодні видався пречудовий, такий теплий. В будні в центральному парку людей зовсім мало, таке відчуття ніби вони самі, лише мама та син. Сашко з Тетяною вже доходили до арки, коли малий обернувся
- Мама, а що це таке? - знову показав на все той самий пам’ятник
- Ти що знущаэшся?! – голос був таким, що хлопчик одразу зрозумів, щось не так
- Саша! Що це таке?
Нехочеш неприємностей потрібно відповідати, промайнула думка в Сашка
- Мам’ятник
- А навіщо?
- Щоб ми не забували про поета
- Молодець! Сідай 5.
- Куди сідай?
На обличчі у мами з’явилася усмішка
- Я тебе люблю більше за все на світі, сонечко, моє!
- Я тебе тозе люблю
І знову взявшись за ручки вони пішли через дорогу направляючись у бік свого будинку, який знаходився у центрі міста і йти до нього було хвилин 10.
- Сашко, куди біжиш візьми мене за руку.
А хлопчик біг вперед не звертаючи уваги на слова матері. З іншої сторони дороги він побачив друга з садочка. Горіло зелене світло, але материнське серце чомусь забилося сильніше. Таксист, мабуть, теж до когось спішив, бо їхав з величезною швидкістю. Все сталося в частки секунди, хлопчик відлетів від автомобіля немов несправжній. Збігся натовп. Тетяна взяла на руки бездиханне тіло сина і втратила свідомість. Швидка, міліція все немов у сні. Похорони. Слова зайві. Лише чутно перешіптування
- За що ж її так бог, спочатку батьки, тепер син. Якби хоч чоловік був. Що ж з нею тепер буде?
Тетяна була одна у цілому світі навіщо їй тепер життя без свого сонечка. Вона не брала участі у приготуванні похорону, допомогли добрі люди, сусіди. Після того як тіло привезли з моргу, вона постійно сиділа над ним. Не плакала не думала, просто була в іншому світі лише їй відомому…
