Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2588
Творів: 47086
Рецензій: 91480

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

НЕМАЄ СОНЦЯ. (2)

© Ганзенко Олексій, 28-02-2011
                                                            2

Знову прапорщик Писанко затримує на мені свій, сивий після вчорашнього, погляд:
– Гайденко! Останься...
За особистим розпорядженням взводного Маланець заливає мені повні баки бензину, прапорщик натужно всовує на куценьке пасажирське сидіння свою неозору тушу, „На Стрілецькі Висілки”, – встигає буркнути назву кінцевого пункту поїздки й умить засинає. Бо я рушаю. В нього завжди так: щойно я починаю рух – засинає, щойно спинюсь – прокидається, рушу – знов засне. І „масуватиме”, скільки б я не їхав, хоч і цілий день. Вже перевірено під час передислокації. Отакий загадковий рефлекс!
Їдемо. Печінкою відчуваю, що чортів проноза нанюхав уже якийсь гембель. Точно! У Висілках заїжджаємо на обмежоване високим суцільним парканом дворище похмурого мугира, де я зливаю йому майже увесь бензин. Звісно – якщо Маланцеві можна... Навзамін мугир виносить із сараю п’ять чи шість ящиків великих, гарних, одне в одне, яблук.
– Зимові! – переконує він прапорщика. Той надкушує, чвакає, з виразом знавця, зеленою м’якоттю.
Вертаємось.
– Фрукту скинеш і мотай на буряк, – прокидається взводний у розташуванні. – До смерку ще дві ходки крутнеш!
Аякже! Осьо тобі дві!
Солдатики, котрі на ремонті, перенесуть Писанків приварок до кінобудки. Там у нашого командира не лише місце для екзекуцій, а й комора. За півроку мандрів неозорими гонами Союзу дбайливий прапорщик Писанко таки непогано пристарався: приховані у нього в „коморі” й сулійки з олією, і баклажки з медом, і клуночки з крупами лежать, і мішечки з борошном... А чого, прапорщик Писанко господар – усе в сім’ю!
Їду вантажитись.
На бурякопункті в Михайлові здибуюся з Васею Чорним. Вогненно-рудий, попри прізвище, Вася копирсається в моторі – заглух, ні гу-гу. На всенький бурякопункт линуть багатоповерхові Васині матюки, роз’ятрений украй Чорний погрожує спалити бісів гармидер на попіл:
– Треба ж, якраз сьогодні!..
– А що таке?
– Ха – ти не в курсі! Окурок із Шебеком притягли якусь чувіху, Чебурашка – дражнять. Там уже всим взводом деруть, на КТП! Калина перший віддер, тоді Шебек, тоді Окурок, тоді Сочка, за ним Гудумак. С-собака, моя черга за Доником, а я тут! Чо стоїш, глянь, може ти свіжим оком...
Лише за годину знаходимо причину, відкахикавшись, „гармидер” заводиться.
– Ну, погнали! – навіть не витерши руки, Вася всідається за кермо. – А хоч, я тебе вперед пущу? Бо це ж ти тепер уже після всіх полізеш. І після чурків...
Вася Чорний – хлопець справедливий. І за те, що я допоміг йому з машиною... Їдемо „додому”. Я відчуваю приємне збудження й тривожний студенець у животі – я незайманець.

В розташуванні зовні ніби, як завжди, а таки щось не так... Тиша! Звично захоплюється білою черемхою Анна Герман, але не чути перегукування, реготу. Всі якісь аж надто чемні, дисципліновані. Прапорщик Писанко ріжеться в карти з начфіном і раз-по-раз поглядає  до нас у зал – відчуває, гад, що щось не так, а присікатись ні до чого! Калина лежить на своєму „дідівському” місці біля грубки й усміхається, наче задоволений існуванням, кіт. Чого б йому не всміхатись!
Вася зник, побіг з’ясовувати, як там з чергою; беру казанок, суну до дощаного кухонного навісу, над силу давлюсь остогидлим „завтраком туриста”. Добре хлопцям: Калині, Васі Чорному. Калина, хвалився, перебрав їх на гражданці донесхочу, Вася, той взагалі жонатий, дитина є, а мені...

Пригадався випускний... Тася стояла поруч, свіжа, збуджена... Щойно вона дозволила себе поцілувати, і пригорнути, й торкнутися крізь холодний шовк урочистої сукні грудей... І я злетів миттю десь аж понад пришкільними ялинами, й зробився дужий, і забагнулося негайно врятувати її від смертельної небезпеки... Але тут почулося знайоме дзижчання Вітальчиної „Яви”... І все зникло... Я пішов тоді й напився з хлопцями до блювоти...

Наче з-під землі виринає Вася:
– Ну де ти? Кидай своє їдло й дми туди! Я за нього домовляюсь, а він...
Ковзким схилом ізсовуюся в парк. Біля намету смалить цигарку Окурок:
– Хутчіш, хутчіш – люди ждуть! Двадцять хвилин тобі на все!
Приречено схиляю голову й залажу всередину.
Цього разу буржуйка не розпечена, але тут досить таки тепло. Горить незмінна гаска і в її світлі бачу, як збоку, спиною до мене, стоїть навпочіпки якась дитина. Щось хлюпає. Підмивається! – доходить нарешті. Й ніяка то не дитина – то вона! Стою вкляклий, зовсім не уявляю, що робити. Мені чомусь геть нічого не хочеться. Коли їхав з Михайлова, кортіло аж-аж! А тут... Виліз би, та й пішов собі, якби не Окурок за низьким брезентовим напиналом. Вона тим часом закінчує гігієнічні процедури, підводиться. Дрібненька, тендітна, довга солдатська майка сягає їй аж до п’ят. А під майкою нічого? Нагороджує мене сонним поглядом темних очей, влягається на розкладачку.
– Тебе як звуть, чорновусику? – голос у неї тонкий, прозорий. Зовсім іншим, за моїми уявленнями, має бути голос у „таких”.
– Льоха...
– А ти часом не збоченець? Бо тут був один попереду... а ми так не домовлялись...
– Ні...
Чорт, про що з нею говорити? – вереміється розгублена думка. – Про що взагалі в таких випадках із ними говорять? – Мої долоні вкриваються неприємним потом. – Про що!?
– Так і стирчатимеш?
Здригаюсь, наче від холоду, вимучую крок до розкладачки, обережно присідаю на самісінький її краєчок. Мов біля хворого.
– Е, ти що, чорновусику, з целок? Я вже змерзла!
Щось невиразно мурмочу, вона бере мою руку своєю твердою холодною долонькою та кладе собі на стегно. Стегно теж холодне. Мені зовсім нічого не хочеться.
Не так воно має бути, не так! Має бути злет. Як тоді, з Тасею. Над ялинами, над хмарами, над чортичим. Має калатати серце, здійматися груди... І стегно в цієї якесь... ніби хлопчаче...
– Так, гвардійці, – продовжує вона вередливо, – ви або ворушіться, або несіть що випити, чого я качатимусь тут дурно?
– Зараз! – схоплююсь на рівні. – Принесу! – І кулею вилітаю з шатра.
Береза стоїть, безрадісно звісивши обважніле від вологи віття, ні вітру ні протягу – анішелесь. Вася Чорний з Окурком делікатно стовбичать поодаль, такої скорої моєї з’яви вони, вочевидь, не сподівались.
– Що, – підкочується Вася, – не вдув? – Я невиразно стенаю плечима. – Ні?
– Ну... мені... здається, в мене температура! – махаю роздратовано рукою та йду від них геть, мовчки здираюсь нагору.
Ну вас к бісу! Всіх! Усіх до одного! Це моє діло! Ну не знав я, про що з нею говорити!

Лежу, підібгавши коліна, вкрившись із головою шинелею. Поруч похропує, як завжди, Давид. Його черга завтра. Давидові дуже кортіло, щоб я поділився враженням і йому не сподобалось, коли я відвернувся й заявив, що б’ю на масу. Ну їх усіх!.. Та й нічого надзвичайного не трапилось, подумаєш! Може мені не хотілося. І справа навіть не в почуттях, які могли бути в мене до неї почуття? Просто не було нічого взагалі. Нічогісінько! Колись, як я поцілував Тасю, і злетів над ялинами, й над хмарами... ото було... А цю мені й цілувати не кортіло. І торкатись не кортіло. І я не знав, про що з нею говорити... Може слід було випити?.. Чи може вона просто не в моєму смаку? Сухе, нікчемне... Правда голос у неї... Але що голос! І взагалі, ну їх усіх... Всіх...
Хтось торсає мене за плече.
– Ну вас, ну вас усіх! Відваліть, не кантуйте!
– Вставай!
– Пішов нахум! Відстань! – Я розлючено тягну на голову шинелю.
– Підйом, гусь, перевірка! – велетенська Юсуфова ручиська шарпає мене так, що я ледве не злітаю на підлогу.
Нічна перевірка – геніальний винахід капітана Воровського. Особливо часто він послуговувався цією методою на цілині. Там стояли всією ротою й вистачало джиґунів, які пропадали в селищних молодичок щоночі мало не до третіх півнів. Аби покласти край розпусті, капітан надумав тоді оголошувати посеред ночі підйом і рота стояла вишикувана доти, доки в шеренгу не ставав останній із тих, хто запізнився. Топталися втомлені, злі, іноді годину, бувало дві, три... З’являвся останній з баболюбів, взводний доповідав ротному, що особовий склад на місці, й рота розходилася спати. Ніяких заходів щодо порушників капітан не вживав – виховну роботу проводили в наметах самі солдати. І чим довше тупцювалися вони під холодним казахським небом, тим довше й гучніше долинали тоді з деяких наметів приглушені відзвуки тусанів.
Вичовгуємо з натопленого клубу надвір, щулимось на колючому жовтневому „колотуні”. Сонні, роз’ярені. Якого біса? Пройшов би казармою, полічив. Тут же не рота, всього взвод – близько тридцяти „воїнів”. Ага, ясно: з того, якою дубовою ходою витупує командир насеред плацу, зрозуміло: наш ротний загачений сьогодні вище кашкета. Шикуємось. Сонний Писанко підганяє, він теж не в захваті від цих капітанових мансів, та що вдіє? Найліпше хутенько відрапортувати, що всі на місці й розбігтись. Але відрапортувати „сундук” не встигає – підмерзла, прихована нічним сніжком, калабатинка на героїчному шляху капітана стає для „Фіделя“ нездоланною перешкодою. Його чобіт ковзає на льодку, ротний змахує руками й гепається навзнак, із лускотом провалюючи потилицею кригу в іншій калюжці. Не втримавшись, хтось регоче. А що – однаково темно! Громіздкий прапорщик, наче квочка над нерозумним вилупком, тупає над дорогоцінною капітановою персоною, врешті гукає на поміч Шебека, вдвох вони з неабиякими зусиллями підводять капітана з землі й ведуть у клуб. Прапорщик махає рукою: розійдись!
Не встигаю вгрітися, як мене знаходить велика довгопала долоня. Я здогадуюсь, кому вона належить...
– Ти, салага, ти мене послав!
Він старший від мене всього на півроку, та що поясниш орангутангові...
– Ну Юсуф, я ж не знав, що то ти...
– Ти мене послав! – костистий кулак в’їжджає мені під дихало, наступний удар наздоганяє вилицю, наступний вціляє в груди... Юсуфове шакаленя – мізерненький, ще чорніший, аніж Юсуф, Бек, лупить тим часом своїми іграшковими кулачками мені по печінці.
Я згортаюсь калачиком і затуляю голову руками. Ніхто не квапиться мене рятувати – тут кожен за себе сам.
– Юсуфа ще ніхто не посилав, поняв, салага!? Поняв? Я тебе навзамін „завтрака туриста” з’їм, поняв? Ніхто Юсуфа не посилав!..
Лежу, скоцюрбившись під шинелею, голова мов баняк, але мені майже не болить. Болить тобто, але по іншому... на серці, чи що. Горила дзьобаний! Чурка! Давно з гір ізліз? Я твоя мама імєл, ішак!..
На душі паскудно, ніби там звили кубло й понагиджували миші...

Мене звабила Тасина потилиця. Усенький дев’ятий клас Тася сиділа на передній парті і я мав розкіш милуватися її потилицею досхочу. Тобто, спершу я нею зовсім не милувався, потилиця, як і належить бути дівочій потилиці: вузенька, беззахисна, посередині невисокий, усіяний прозорим русявеньким пушком, горбочок; але десь під кінець третьої чверті... Тася тоді захворіла, її довго не було, і я відчув якось (це було на уроці алгебри) дивний, незнаний доти, щем; химерний, тривожний і захоплюючий водночас сум, сум за її потилицею. І коли Тася з’явилася після одужання, я кохав уже її всю, не тільки потилицю.
Вона таки вирізнялася з-поміж дівчат: не була ні торохтухою ні реготухою, тиха, чемна... А на присвяченому мамам концерті напередодні восьмого березня всі з подивом і заздрістю дізналися, що Тася грає на гітарі. Сиділа на сцені в строгому чорному гольфі, зібрана, загадкова... Я уявлення не мав, як до неї наблизитись, що сказати... Мені, боязкому, невправному... Довго страждав, аж поки намірився: „Ти не могла б мене навчити... ну, на гітарі? – А чого, приходь. Хоч я й сама лише вчуся. Тільки регулярно щоб ходив, бо Віталька он два рази всього прийшов і кинув, тільки часу з ним змарнувала!” Я пішов...

Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Солдатське життя для мене -

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 01-03-2011

Правдиво...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 28-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.52299308776855 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …