Осінь довго втримувала свої позиції, то теплими дощами, то сухими лагідними вітрами і здавалося, що там десь на небі відбулася якась революція, чи змова, коли три пори року, про щось давно вже домовилися поміж собою, щоб Зима не мала можливості прийти у відведений їй звичний термін. Чимось вона провинилася, чи торік, коли понад мірою навалила скрізь снігів, або давно колись щось їй зарахувалося і записалося на хмарному бересті неба як невиплатний борг. Вже перевалило за середину грудня. Дерева посадки, в основному листяні, стояли вже давно роздягнені і якось наче встидалися своєї наготи, не прикритої сніговими комірами, такими лагідними, наче пір’яними “Боа.” На калинових кущах рясно прогиналися віття від вже солодкавих ягід і жоден птах ще не дзьобав їх, адже мав досить на землі серед опалого листя багато чого собі напорпати. Трава степова пожовкла, вилиняла, як старезний гобелен, через старість, кинутий під ноги і лише протоптані зайцями й лисами стежинки смужкували покинуті під паром поля, що тепер належали селянам, колишнім колгоспникам і котрі от уже в котрий рік лиш розгублено мріють, чим би то зорати й засіяти свою власність, яку ні в кишеню не запхаєш, ні на той світ не візьмеш. Довкола села багато гектарів облогом стоїть, не має рук. Не має голови - кажуть.
Там за самим селом, відразу за останньою хатою, розлилося в долині озеро. Велике озеро, зариблене, загосподарене. Було колись нічиїм, а тепер стало Толянчиним. Взяв у оренду на двадцять п’ять років. Господарює. Рибу розводить і продає різним заготівельникам. Своїм односельцям каже; - Плати десятку тоді і лови рибу. Риба, рибою, а там ще качки, ондатра, от лебеді прилетіли, багато їх було цієї осені понавилуплювалося молодняку, в пір’я вбралося і як пора надійшла, заґелґотіли, розпростерли свої молоді крила, пробіглися своїми ластами по поверхні води заскиглили прощально над селом і подались у теплі краї. Одна пара тільки залишилася. Він і вона. Чи сам захворів, чи лебідка його... Може дитинча втратили і засумували так, що не полетіли... Самотньо посеред озера, шиями обнявшись, на хвилях плескотять.
У Толяна сьогодні “Дєнь раждєнія.” Вже пізно, всі гості розійшлися. Залишились лиш Сєрий зі своєю і Толян зі своєю. Баби на кухні курять і про своє труть, а пацани допивають “до кінця” не останню ще біленьку. Сєрий, вже добряче впитий і з обличчям, якби щойно його хто сильно вдарив веслом по пиці. Тобто лице не артикулює, а якось та говорить. Руки згубили орієнтацію і все зачіпають котрогось із високих фужерів перевертаючи порожні пляшки. Толян ще тримається. Це здоровий бугай, той Толян. Червонопикий, стрижений наголо, оселедця б причепив, то чисто був би як козак з картини Рєпіна. Толян добре завжди закусює, тому п’яніє по програмі. Керовано.
- Голови є, а от мозків у тих головах замало. – заперечив Толяну Сєрий.- Ти поглянь що з нами усіма зробили! Це явно якась вівісекція нації. Спочатку війнами; поляки, москалі, а там Перша світова, Громадянська, Друга світова, а потім голод... один у тридцятих, другий післявоєнний. Що? Не правда? Сам подумай, стільки мільйонів знищено, і то найкращих людей знищено, тих, що вміли і знали як працювати на землі від діда – прадіда.
- Та що ти мені тут політінформацію заводиш, бля. Нахрєна мені ці твої найкращі з кращих? Така вже історія у нас, що завжди хочемо як лучче, а виходить все таж сама хєрня! – наливаючи собі у склянку горілки, зло випалив Толян.
- А чого так? - схопив щойно поставлену Толяном пляшку, Серий
потряс нею, щоб через пластмасовий ніпель горловини прогулькнулась рідина і націдивши у свого шкалика, взяв його двома пальцями, мов за крильця метелика. - Чого так? Толян? Що нам з тобою бля, такого пороблено, що ми не можемо жити як всі інші, нормальні у всьому світі люди? Що? – він перекинув келишка і голосно ковтнув – Ковть!
- Бля буду, все це закінчиться кров’ю! – закусював Сєрий солоним
огірком. - От побачиш! Народ так вже далі не зможе і не захоче терпіти! Ти ж сам знаєш, що нам на голову понавилазили всі кому, бля, не лінь, вся жидівня, раптом банкірами стала, не було і раптом бля, дохрєна – звідки питається, бля, вас так багато, де ви суки, всі ці совєцькі роки сиділи і де ж бабла стільки напиздили? У нас із тобою!
Толян проштрикнув виделкою шматок оселедця, добрав ще одного і ще і все це до рота. Тільки - глимх!
- Потім, вся ця кавказька урла, - продовжував своєї Сергій, -понаїхали, понавідкривали ресторанів, магазинів, базари тримають, наших ріжуть як “барашків,” а той хахол, бляха - муха, чогось такий тупорогий, як той віл, все терпить, терпить. Та бля, француз довбаний, вже б давно цих підерів нахєр в землю живими б закопав, що в нас землі мало? Он степ наш, який широкий, хоч і побитий посадками на квадрати – ґрати, а і йому треба дати поживи, то бля я б усіх цих мудаків, з Верховної ради, бля, просто у “расход” і в удобрєніє. Бля буду, побачиш, ще трохи, ще рік, ну два, від сили. І почнеться. Україна для українців! - викрикнув він раптом несподівано, що аж сам налякався, далі все в тую ж тональність; -Всіх інородних, нахєр - за Дон! Бля! Москалів на родіну в Расєю, хачиків на Кавказ, а жидів, тих бля, до німців хай там розводять тих тупорилих тірольців – баварців. Правильно Тягнибок робить, що набирає голоси. Ще б хто з наших східняків, просрався на вітрі і взяв до рук тризубі вила, я бля, їм всім показав би, хто тут в степу і на горах хазяїн. Отоді б нас зауважали у всьому світі, а то ядерну, бля, зброю віддали, національні інтереси, йоб їх мать, прострали з тим підером прищавим, бля, ну це ж треба бути таким муділою, просрати історичний момент, у котре просрати, блядь їх мать! Щось нам бля пороблено! Думаєш, той Кашпіровський, якого лисого на телеекранах зіньками своїми противними зазирав у кожну квартиру? Він сука програмував тоді нас всіх, бля, без винятку, сука така. І що маємо – те маємо, - як папуга повторює, той, гладкий урод, умнєнький такий, президент пространої країни уродів. Нас із тобою!
- Ти бля мене до себе не рівняй! - навперейми вигукнув Толян. - Ти сам був комуністом! А тепер патріотом робишся! Сам за кого голосував? За того свого Симоняру? Ну так же ж? Так! А тепер ай –вай давай всіх у расход? Та ти ж бля, сам у расход підеш, як ті твої тагнибоки візьмуть в руки “калаші!” Я балдію! Який ми тепер патріот, зробилися? Всіх би закопував у землю. Та сам же й підеш на перегній! Наливай!
- Як треба піду! - взяв пляшку Сєрий, - Бля буду, а піду! А комуністом, ти мене не дорікай, прозрів я тепер, Толян! Прозрів! А от ти, за кого? За кого тут, бля, можна ще голосувати і йти? Всі, бля, кончєниє! Одно ворьйо! Дайош рєволюцию! Я за збройне повстання! А ти?
Толян усміхався, йому було смішно з того як його кориш випєндрюється перед ним, Толяном, який знає все про того Сєрого, більше як про власну жінку. Він обійняв друга і поторгав по голові як малого пацана, -
- Ти, Сєрий, бля, завтра проспишся, сука така, кучерява, рило своє протреш від гноївки, і будеш такий лагідний, як і був з тими твоїми дружками хачіками, будеш обіцяти їм і рапс, скільки треба посадити - посадиш на весні, і маку теж скільки скажуть, стільки насієш, ти ж бля, українець, як же без маку? І піде воно, як йшло завжди, попиздимо ми тут з тобою, бля, морди понабиваємо один одному, а все як було сотні років, так і буде сотні років текти своїм руслом.
Сєрий впирався, відмахувався від Толянових рук, далі й собі накинувся на дружбана і вони раптом попадали на підлогу. Розреготалися. До кімнати вбіг чотирнадцятирічний син Толяна, Юрка, весь розпашілий і розхристаний;
- Батя! Там на озері мороз льодом скував пару лебедів. Ми хотіли до них добратися так лід іще тонкий не витримує. Саня, по пояс провалився біля самого берега! Ха - ха – ха! Думав, дурбецело, піймати тих лебедів. Там ще Тімоха з Русланом і Валька з Петєю, рішили на плоскодонці пройти ну і витягти цих гусей! Афоня, старий Тімохи, побіг за ключами відчепити човна.
- От суки! – Проричав Толян. Якого лисого їм треба. Я ж бля, попереджав, все що на озері і в озері все моє, бля! Я сам хотів цих лебедів завтра підловити і в хліву на зимівлю оставити, а що там мороз на дворі?
- Ти що не бачив?! – щиро сміючись прокричав Юрка. – Там цілий день морозить, морозить і під вечір вода у озері гоп і в шкло! Я сам не повірив очам своїм. Думав, що то тільки тоненька шкаралупка, а там, серйозно, сантиметр - два вже. Ну прикинь, лебеді вмерзлі в льод!
- Далеко?
- Що?
- Далеко ті лебеді?
- Да метрів з десять від берега. Я ж тому й думав що можна було б на лижах до них підійти, а тут Тімохи старий прибіг і давай собі, - Човном іх, бля, тре брати! - Ну я як пойняв, що він саме задумав і до тебе.
- Дай мені “бердана.” Я, бля, їм зараз вставлю мозги.
З кухні вбігли Наташка, Толяна жона і Сєрого Оксана. Обидві перелякані. Нічого не можуть второпати, що тут сталося, що відбувається.
Наташка, та першою, як хазяйка стала руки в боки і давай добиватися правди.
- Що ти надумав, куди ти з вінтовкою, йдеш, Толь! Ти що насєлєніє хочеш проти себе настроїть? Дурню! Що там Юр, вернися?
- Та нічого, мам. Там лебеді вмерзли у льоду, на озері, ну та ми з пацанами побачили, а вони, тоїсть пацани, розбіглися і давай народ збігатися, карочє, - хочуть лебедів наших зловить. Бать! Ти патрони хоть взяв, “Защітнік Родіни?”
- Та ви що, подуріли, які патрони, які лебеді? Та нехай там село вдавиться тими лебедями вам що до того?
- Ташка, ти того, не вариш ніхрєна! Це мої лебеді! Вони на моєму озері, бля, значить мої. Хочуть ловить, я не проти, хай платять мені гроші і нехай лапають тих гусей! Літом теж всім кортіло, а коли до діла, до грошей, так ніхєра, не те щоб там десятку, копійки ніхто не хотів дати, а рибу, як тільки не чатуй, все норовлять, бля, на шару, хоч вночі, а таки на шару! От тобі, Сєрий, твій народ, бля! На шару все хоче. А на тобі! Я тут господар, бля! Моє озеро! - сопів уже геть упрілий Толян узуваючи чоботи. – Я їм бля, зараз покажу лебедів, бля!
- Ксюш, ти бачила таке? А твій що?
Сєрий, якось наче вирубився, завмер і лиш тупо роззирається. Оксана обхопила руками Сергієву голову і тримала притискаючи до грудей своїх.
- Толян, ти сумашедший якийсь! – Кричала вже Наталка на чоловіка. Юра! Віддай вінтовку! Дай, я сказала! – Відняла рушницю і
заховала за спину собі. Толян лиш махнув рукою
.
- Да ладь, піду так! Думала я що, стрілять в людей буду? Нахєр вони мені всралися, дебіли! Лебедя їм, бля, подавай! – він увімкнув переносного ліхтаря і вийшов з хати.
Було вже густо темно, десь далеко виднілося кілька ліхтарів, то на греблі і на трансформаторній світилося, а ще кілька вікон у хатах, де сітка і не закриває паркан. У селі розгавкались собаки, десь чулося голоси, там було озеро. Толян твердим кроком йшов застібаючи на ходу одною рукою свою маскувальної розмальовки куртку, а другою висвічуючи у темряві дорогу. Перед очима йму миготіла стежка і його собака, дворічна німецька вівчарка Арнольд, що раз у раз гавкав.
З темряви чути було, як хтось тяжко дихав і бив веслами по воді, хрумтів проламуючись лід. Це Тімохи старий Афоня, вже силкувався гребти до лебедів. Світла прибавилося ще, бо повмикали майже всі свої ліхтарі, хто тут був, адже прибігли лебедів ловить. Картина була схожа на зйомки кінофільму про війну. З боку берега, ліхтарі рухливими пасами світла освітлювали всю рівнину замерзлого озера. Недалечко виднілася парка лебедів, що увесь час пробували вирватися з льодового полону. Вони били крильми і ґелґотіли. По льоду до них пробирався на човні Афоня і ще два малих пацана на куску фанери з іншого боку, пробуючи підійти й собі до жертви. Гармидер стояв неабиякий скрізь всі кричали, щось командували, собаки аж заходилися, а тут ще й Арнольд давай на всіх кидатися. Ор був ще той! Толян йдучи широкими кроками свиснув і ще здалеку, став кричати:
- Ану, всі нахєр! По домам уроди, я сказав! – він висвітлював
ліхтарем берег озера і було видно, що люду тут назбиралося чоловік з двадцять, а той більше. Всі враз замовкли.
- Афоня! Ти що бля, зовсім!? Давай назад!
- А ти мнє нє камандуй тут! Тоже мнє камісар! Я может хачу спасті етіх гусєй!
- Щось вас тут задохрєна спасатєлєй розвєлось, - ревів Толян.- Я сам можу їх врятувать не потрібно стільки помічників! Диви скільки вас набігло. Ви що подуріли? Люди, бля! Люди?!!
- А ти тут не командуй, заграбав народне добро і розтриндівся! Озеро ето всігда було общім. То ж всьо шо в ньому і на ньому є общіє! – Заверещав худорлявий дід Семен. - А лєбєді й так погібнуть! Щітай уже трупи! Так що ж, нехай хоть народ пользу має!
- Афоня! Давай назад! Кому кажу! – розгублено, але все ще владним голосом скомандував Толян.
- А ти нам тут нє командуй! Раскамандувался! Уже адін докамандувался, в себе у лісі, убіл чєловєка і депутатство нє памагло! Підарюгі! – верещав малий Костя, колишній льотчик.
- Та шо його слухать, давай братва гони його вшию! Упирі! Вори!
Залунали впевненіше нові й нові крики з усіх сторін. Розгоралася озерна драма. Люд починав кричати голосніше і задиркуватіше і все впевненіше обступати Толяна. Хтось світив йому в обличчя. Він прикривався рукою намагаючись тримати під контролем ситуацію. Але раптом хтось підскочив і ударив Толяна в обличчя. Він заточився, але втримався на ногах, став у бойову стійку десантника.
- Я, бля, зараз вас тут всіх урою! – заревів Толян ведмедем. Знову чиясь нога, рука, а там все підряд навалилося на нього і лиш тяжке дихання і злісні стогони.
Арнольд кидався на всіх захищаючи хазяїна, але хтось ударив собаку чимось важким і він заскавчав болісно. Ліхтарі не світилися. Били довго і у повній темряві.
Раптом, пролунав постріл. Хтось пальнув з рушниці у повітря і надривно гортанно закричав.
– Усі назад! Назад, я сказав!
Враз увімкнулися кілька ліхтарів і всі побачили, що це Сєрий. Його добряче хилитало від випитого, але у погляді була тверезіючи думка.
- Назад! Я сказав, - назад! – раптом зірваним голосом просипів Сєрий. До нього підбігли Наташка і Оксана. Вони зупинилися затуливши руками роти свої і тільки вирячені очі повні жаху блистіли. Разом вони і заверещали побачивши на землі Толяна. Толян заворушився, повільно звів голову і обличчя його заюшене кров’ю усміхалося.
- Що бляді, всралися?! – промовив він до всіх і почав зводитися на ноги. Ось, Сєрьога, твій народ! Бачиш?! Революція тут у них! Лебедина, бля, революція! Ну чого позастивали, як мандивошки на голеній манді? Всралася ваша лебедина революція! Дай сюда бєрдан! – крикнув він Сєрому і той похитуючись підійшов і мовчки віддав рушницю.
- Уроди... Лєбєдя їм захотілося, бля! Ось вам лєбєдь!
Він здійняв рушницю і вистрілив у лебедя, що на той час перестав бити крильми. Патрон був картечний, тож птаху рознесло на шмаття. Пір’я полетіло вгору і в сторони, а вітер з озера навернув його на берег і всі стояли як у сніговій заметілі. Пір’я сипалося і осідало навкруги. Лебідка, що залишилася вмерзлою на льоді, кричала, била крильми і від крику її всім стало враз невимовно страшно. Люд раптово кинувся у різні боки і хто куди, комусь випав з рук ліхтар і променем своїм вихопив з темряви озерної гладі велику криваву пляму і кричущу лебідку. Толян стояв як укопаний. Сєрий протверезів і повільно сів на піщану землю. Жінки стояли затиснувши вуха руками з очима повними сліз і завмерло дивилися на висвітлену у пітьмі лебідку, що все ще верещала. Юра стояв біля самої води і бачив, як його батько зламав рушницю навпіл, дістав з кишені патрон вставив і прицілившись пострілом увірвав лебединий крик.
Посипався з неба справжній сніг і все навкруги повільно вбілювалося.
На ранок була вже зима. З неба ще лагідно порошило. З димарів хат здіймався угору дим. Село прокидалося з неохоти повільно і довго. Наталя несла з корівника повне відро парного молока, на східцях веранди біля самих дверей лежав Арнольд. Побачивши господиню він тихенько, мов хто лінивим смичком протягнув по струні при самих кілках, заскиглив. Наталя зупинилася, поставила відро на сходинку і поправляючи хустину, глянула у сторону озера. Все навкруги вже було білим і лиш дві червоні плями на поверхні замерзлого озера, все ще ніяк не хотіли зникати, мовчазним докором вони дивилися у сіре небо зими.
