1.
Пробудження і смерть
Сонце світило сильно-сильно. Був насправді дуже сонячний зимовий святковий день, такий сонячний, якого ніхто ще мабудь не бачив. Ще і дванадцятої не було, а сонце було вже наче в зеніті. Саме в цей час прокинувся Ігор, було десь біля 11: 00, і як не дивно прокинувся він від цього яскравого сонця. Можливо ви теж прокидалися від того, що на вас світить сонце, проте це зовсім не те, сонце просто пекло тіло Ігоря, може то йому так здавалося, проте він сам цього не розумів. Він завжди любив таку ось, яскраву сонячну погоду, проте зараз він дивився на сонце через вікно і починав просто ненавидіти його. Проте сонце було не єдиним об’єктом його ненависті. Ігор просто знемагав від того, що колись просто обожнював. Він зненавидів все, щознаходилося за цими жахливими, страшними гратами на вікнах, зненавидів самі ці грати, зненавидів ліжко, до якого його прив’язали страшні люди в білих халатах, зненавидів самих людей у цих халатах, зненавидів їх білі халати. Тільки дві людини буди серед них, які могли з ним спілкуватися, і тільки з якими він міг спокійно говорити….
Він не міг змиритися з тим що його прив’язали, з тим що у нього забрали свободу і постійно набридали своїми маленькими таблетками, капельницями та страшними гострими та болючими голками, якими постійно наштирхували його тіло.
Прокинувшись від страшного болю хлопець голосно закричав, люди в халатах зайшли в палату, закрили вікно та вкололи 2 уколи, болючі страшні уколи. В Ігоря дуже сильно боліла голова і була повна слабкість у тілі, проте все це поступово почало втихати, знеболююче подіяло знову, подіяло швидко, він лежав напівмертвий. Очі були розплющені майже повністю, дихання стало повільним, а серце трепетало у грудях немов вибиваючи якусь чудернацьку мелодію, останню пісню.
Хлопець лежав безпам’яті, проте ще не без розуму. Він намагався згадати щось, щось про себе, проте майже нічого не пам’ятав за останній рік, останні місяці, тижні і навіть дні, він практично не пам’ятав хто він сам і не знав де знаходиться, все що Ігор пам’ятав, це був його сон, страшний, але в той же час приємний сон.
-Ва-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Ва-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Гоорююююю!!! Доопоомоожііііііть!!! Пеечееее!!! Ва-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!! – хлопець раптово почув голос, свій голос, він немов прокинувся, він відчув страшну біль, хлопець наче згорав із середини, він відчув подих смерті…
-В кімнату зайшли лікар та два санітари.
- Чого кричиш? Знов укол захотів? – грубо крикнув один із санітарів,проте на цей раз їм здалося щось не те, адже пацієнт крутився на ліжку як той невгамонний вуж і сам увесь не то почорнів, не то почервонів, а може навіть і те і те.
-Міша, відв’яжи його, тут щось не те, - сказав лікар до одного із санітарів і той швидко побіг відв’язувати Ігоря , який жалісно стонав. - Миколо Петровичу, дивіться, тут опіки. – Як опіки? Які опіки? – Микола Петрович підбіг до хворого. – Швидко готуйте операційну, швидко!!!! – повідомив він черговому по рації.
-Сонце, сонце, приберіть сонце. Воно мене вбиває. Воно перетворить мене в камінь, я буду кам’яним. Приберіть сонце.
-Знову починається – сказав другий санітар Женя, і його серце зтиснулося у грудях, він не міг так просто дивитися на цю людину.
-Що починається, давай допомагай, а не починається – грубо крикнув на нього лікар і той швидко почав допомагати відв’язувати Ігоря та перекладати його на ноші.
-Сонце, приберіть кляте сонце, кляяяяте сонце!!!
-Давай швидше, швидше в операційну, швидше!!! Він може померти!!!
-От проклятий тип, важкий, а ти неси його в операційну – ніяк не міг заспокоїтися Міша, - сонце прокляте, і чим же воно прокляте, гарне зимове сонце, а йому прокляте, прокляте, пече. Сам ти проклятий, псих, тут перше січня, новий рік, із сім’єю треба сидіти вдома, а не таких як ти тягати, рятувати. Пече тобі, ото так і треба. Та вбивати таких треба як ти, а не рятувати, по операційним носити!!!!!
- Забирайте клієнта – сказав Міша хірургу Борису Івановичу, - Вам Микола Петрович повідомляв.
- О Боже, що з ним? Хто його так обпалив? Швидко на операційний стіл!!!
- Адреналін хворому, інструменти швидко, швидко, сестра – швидко.
- Свободаааааа!!! Я вільний!!!! Свободааааа!!!! Вільний!!! Вільний!!! Вільний!!! Свобода!!!!……… - Ігор замовк.
- 16:48, запишіть сестро, - сказав Борис Іванович торкнувшись до шиї хворого та знявши свого медичного копелюха з голови, він направився до виходу з операційної.
- Що там, що з ним? – спитав Микола Петрович у хірурга.
- Що-що, все, друже, помер ваш звір, все, помер, - і в очах у нього був такий сум, якого ще ніхто не бачив від Бориса Івановича, він ледве не плакав.
- Як, помер? – спитав Микола Петрович і одразу лікар приспустився до підлоги та притулився до стіни, - коли?
- В 16:48, як тільки сонце зайшло.
- Казав щось на кінець?
- Так, щось на кшталт «СВОБОДА», «Я ВІЛЬНИЙ», «ВОЛЯ».
- Ну що ж, МЕТЕЛИК ПОЛЕТІВ, У НЕБО…..
далі буде...
