Незнайомій пасажирці з-під
Михайлова у далекому
1978 році присвячую.
1
– Бгмгбдмд!
– Шо?
– Мгбгмдбд!
– Це ти, Кузя, по якому?
– По якому-по якому, гусь ти стрижений – по молокому! Питаю: будеш? – переходить Кузя на голосний змовницький шепіт.
– Тю, так би й звиздів. А що, є? Де взяли?
– Де, де... Місця тре знать. Коротше: чмир один московський „жигуликом” на малу батьківщину пер, та в твані втонув, а я витяг, ото й є. „Столична”! Давай, Льо, дрейфуй помалу до Окурка. Утрьох і репнемо.
Огузкуватий, схожий на здрібнілого солдата Швейка, Кузя аж міниться в передчутті насолоди. Ще б пак: добути в радіусі ста кілометрів „пальне” складніше, аніж золотий самородок десь поміж змішаного з грязюкою буряковиння, а тут ще й не якийсь калюкувастий „Агдам”, а справжня „столиця”! Я проймаюсь до Кузі почуттям поваги та вдячності – бути третім біля такої розкоші, то неабияка честь!
Задля конспірації нуджуся ще кілька хвилин у кабінці свого „шістдесят шостого”, хрумаю яблуко – вдаю, що оформлюю путівку; потім вилажу та, звично місячи чобітьми підступно замасковану сніжком багнюку, чвакаю до намету контрольно-технічного пункту. Конспірація не зайва: поруч Юсуфів „захар” й уся середньоазіатська складова взводу ґерґоче щось там по своєму, щільно згромадившись навколо задертого капота вантажівки. Якось Юсуфові стукнули, що я назвав його верблюдом (точніше, його кордубата постать – щось середнє між кораблем пустелі й мавпою) і з тих часів він мене відверто незлюбив. Присікується чортів орангутанг на кожному кроці, з якою насолодою затопив би кулаком у його видовжену, позбавлену будь-яких ознак інтелекту, мармизу, та то... лише в мріях...
На виїзді з нашого польового, а точніше – „луговинного”, бо розташований на заплаві, парку височить рясна, розлога, вбрана в гнило-жовту листяну одіж, береза. Навпроти – шатро КТП.
В Окурка „ташкент”. Вкопана в землю буржуйка пашить – аж вишнева, життєрадісно тріскотять у її нутрощах дрова; класна річ, біда – сажу часто доводиться трусити. Від неодноразового повторювання цієї процедури шкіра на долонях і обличчі молодшого сержанта Кортнєва майже не одмінюється за кольором від шкіри того ж таки Юсуфа, ну відповідно й дражнило.
Не позаздриш нашим сержантам. Водіїв хоч дорога підхарчовує: то там щось перепаде, то сям, а сержанти „безлошадні”, тільки й виглядають, аби хто що кинув, повернувшись. Та ми їх не зобижаємо, надто Окурка – цей, бідолаха, незмінний черговий по парку. Другому, сержантові Шебеку, легше: він теж вічний черговий, але по розташуванню, а там і харчоблок, і офіцерня, то перебивається...
Сидимо круг буржуйки, печемо на її пахкій вишневій спині приморожену картоплю, насолоджуємося млосним теплом, котре розкочується густою хвилею від шлунку по всенькому тілу. Ось досягає голови...
Надворі вогко й незатишно. Паскудний напівживий протяг пхає долиною студений, наїжачений памороззю туман, понуро важніє під ним прямовисне віття самотньої берези по той бік гаражних воріт, а тут гарно. І на узгірок, до клубу, чи то пак – до казарми, квапитись нічого. Що ми там не бачили, „завтрак туриста”? То він уже так проснідався! Ліпше печена бульба.
– Ляпота, бля! – закіптюженим нігтем чухає носа Окурок. – Мені купу дров і соточку до вечері, то я тут, бля, до дембеля б квохтав!
– Та ще, аби чебурашку під бік! – мрійливо додає Кузя. Розімліле ластовиння на його щоках виблискує в жовтому світлі гаски крихітними росинками.
– Яку чебурашку? – не в’їжджає сонний Окурок.
– Ну-у... – Кузя зображає в повітрі велетенські вуха мультишного Чебурашки, а потім робить рух, ніби рвучко притягує їх до себе.
– А-а! – регочеться Кортнєв. – Чуєте, бля, пацани, верз Шебек: прикотила тут до Іванькового якась профура, з Москви, буцім, витурили. То ми хочемо її, бля, сюди! Тільки чим заманиш!?
– Пізно, – кидаю байдужо. – З дня на день знімаємось і: „прощай, немытая Россия!..”
– Триндьож! – мотає кумполом Кузя. – Я чув, балакали Писанко з капітаном: іще тижнів зо два стоятимемо. З Огибалово буряк треба вивезти, а тоді ще й з Іваньково.
– Аякже, – махаю безнадійно рукою. – З цього багновища вивезеш! Я за другим ходарем ледве з площі виповз – місиво по ступиці!
– Дві ходки? – дивується Кузя. – То ти в нас, Льо, стахановець! Я одну ледве відтяг, так, аби товарку Маланцеві здати.
– Треба ж убивати якось час, – виправдовуюсь.
– О, – пожвавлюється Окурок. – Слухайте, бля, хохму про Маланця: кинувся сьогодні Писанко, либонь із похмелюги, ємності з бензином ревізувати, а сімсот літрів пального наче, бля, хто сьорбнув! То він сіромаху Баума ледве в грязь не увігнав, наче гвіздок – по шляпку! А той, бля, в груди себе гатить: не брав, не знаю, мать злили! Казав я йому: тихіше ти з пальним, а Маланець: „Війна буде – спише!” В бідного прапора, як він замірювання зробив, замалим серце не стало!
– Гляди, – кривиться Кузя. – В такого стане.
– Ясно – Маланець, – хмикаю. – Тому, що не дай – усе проп’є.
– Прогатить, – погоджується Окурок.
– Просадить, – підтримує загальну версію Кузя й, хитро підморгнувши, продовжує: – Я навіть знаю кому. Може бачили: „Запорожець” тут за клубом, у мужика в дворі стоїть? Був я оце днями в нього, привозив дещо. То там у сараї куди лиш можна горючки наллято! Всілякі бідони, каструлі, банки трилітрові, навіть у ночвах бензин! „Запор” струхне, а бензин лишиться!
– Маланцева робота! – регочемось.
– Ну, то... ще по бульці?..
Приємним заколисуючим плавом розноситься тілом горілчане тепло. Сьогодні мені гарно. Вчора, цієї саме пори, нудьгувався, застрягши всіма чотирма колесами, в превеликій гниловоді за Матвєєвим, спокусився трояком – перевезти тамтешньому клієнтові порося. Клієнт подався шукати трактора (задум майже безнадійний), в кузові монотонно рохкав підсвинок, а я сидів, щулився, пильнував, як засіває вітрове скло автівки невпинна мжичка, й страждав від своєї безталанності: і друганів путніх у мене ніколи не було, ні на „гражданці”, ні тут, і до дівки підійти хоробрості не вистачає, навіть на „калим” ось змотатися толком не щастить. І як воно в інших виходить, а тут, за що не візьмусь...
Клієнт добув трактора на диво швидко, але настрою те мені не поліпшило. Оце вклонитися Кузі...
На вранішньому розводі капітан Воровський відводить душу донесхочу. Йому їсти не дай – дай промову штовхнути, а тут така нагода. „Я, наче Фідель Кастро, – хвалився він якось особовому складу, – дві години можу без папірця виступати!” Капітан і зовнішньо схожий на славетного кубинця: грубі риси обличчя, рясні брови, тільки й те, що без бороди.
Викликаний на середину вичалапканого плацу Баумгертнер-Маланець – саме втілення каяття: низько похилена голова, зсутулена спина, пальці винувато бгають новеньке, акуратно випрасуване (і як примудряється в цьому болоті?) „хебе”. Капітан Воровський починає з відданості комуністичним ідеалам, а це означає, що стовбичити нам довго.
Ми мусимо усвідомлювати... й високо нести прапор... і бути гідними пам’яті... справа Партії та Радянського уряду... під керівництвом Генерального секретаря... й наше завдання... з честю... на передових рубежах... п’ятирічку... соціалістичне сільське господарство... плоть од плоті... але деякі... інколи... несвідомі... Маланець хилить голову нижче, помалу соває чоботом, аби з калюжки, що натопталася під ногами, збігла вода.
Йому нічого не буде. Він знає. Маланець не є матеріально відповідальною особою. І ми знаємо. Й командир взводу, гладкий, малиновий, мов погони на його шинелі, прапорщик Писанко знає, і командир роти капітан Воровський знає. Бензин спишеться – не таке списувалось. Але капітан говорить і говорить. Прапорщик Писанко важко тупає з ноги на ногу, його чоботи тонуть поступово в мокравині. Офіцери ротного управління бігають по черзі до туалету й чистять поодаль, біля відкритої всім вітрам умивальні, зуби. Молодий, рожевощокий, схожий на підлітка-купідона, замполіт відважно розтирається рушником до пояса; хмуристий, мовчазний зампотех задовольняється лише кількома пригорщами крижаної води в лице; хворобливого виду, але веселої вдачі начфін взагалі, здається, ігнорує водні процедури. Розвод їх не стосується, просто ротне управління розташували при нашому взводі в Огибалово. Всі мешкаємо в обладнаному під казарму клубі, солдати в залі, на власноруч виготовлених нарах, а офіцери й прапорщики – в рипучих ліжках на сцені. Казарму укомплектовано грубкою, до якої підкладає дрова черговий, і старосвітським програвачем, котрий працює лише на одній швидкості. Більше нам, утім, і не треба, бо до програвача додано одну єдину платівку, з неї Анна Герман своїм неймовірним голосом щовечора повідомляє нам, що „Белая черемуха душистая снова расцвела в моем саду…”
Офіцери вмиваються, а капітан усе торочить: Він за нас візьметься... він напише нам такі характеристики (на біса мені його характеристика?)... й він ніколи не дозволить... а якщо ми... якщо негайно... то він сам... ну а прапорщик Писанко особисто (прапорщик вже не тупає, а стоїть непорушно)... і, незважаючи ні на що...
На гребені клубного даху всідається велика сиза ворона й, витримавши нетривалу, сказати б, ефектну, паузу, починає нахабно крукати. Те крукання дивно збігається з ритмом капітанової промови й ця обставина викликає чийсь притамований смішок. Капітан замовкає, кидає спершу на підрозділ, а тоді на птаха гнівний погляд і залишає нас врешті на безпосереднього командира.
Прапорщик Писанко не капітан. Цей нічого не говорить ні про справу партії, ні про виконання п’ятирічки. Метода в нього інша. При потребі „кусок” просто заводить порушника військового статуту, або його, прапорщика Писанка, спокою, до кінобудки й банально б’є там сердегу своїми велетенськими кулачиськами. Вчора ввечері Маланець отримав уже своє. Тому сьогодні спокійний.
Прапорщик оголошує наряд: усі вільні від буряковивозки відряджаються сьогодні на заготівлю дров. Командир – сержант Шебек. Водій, – Писанко перемацує припухлими, схожими на червонясті квасолини, очима шеренгу й зупиняє погляд на мені. Коли мова йде про водіїв, він завжди зупиняє на мені свій погляд – я його особистий водій – водій командира взводу. – Рядовий Гайденко!
Дрова потрібні, щоб топити в клубі, для кухні, а також для обігріву незмінного чергового по автопарку – молодшого сержанта Кортнєва. Їдемо по дрова. Шебек у кабіні, восьмеро „лісорубів” – у кузові.
Ліс довго шукати не треба, тут куди не їдь – скрізь ліс. Гірше з сушником. Врешті вирішуємо валити все вряд – горітиме! Але просто нарізати й привезти дров – нецікаво. Одразу народжується план:
– Хутенько начикрижимо на машину й мотнемось – попхнемо десь у селі, – пропонує Калина. – А тоді наваляємо собі – день великий!
Погоджуємось. Хоч Шебек і командир, а направду керує операцією меткий, мізкуватий Калина – „дід”. Добряга Шебек не заперечує – йому однаково. Я, хоч і водій, теж допомагаю – спільну ж справу робимо!
Сяк-так нахрещуємо в кузові купу паліччя, Калина пропонує розскочитись – половина, на чолі з Шебеком, продовжує заготівлю, половина їде розвантажувати. Четверо воїнів умощуються згори на дрюччя, Калина в кабіну – їдемо в Занудово. Чомусь Калина вирішив, що тамтешнє населення страждає від бездрів’я найдужче.
Впливаємо в похмурене, наче болячками, всіяне низькорослими чорними „ізбами”, село. Чудні тут села. Наші села біленькі, приязні, а тут: що не село, то немов чума ним прошелестіла. Стоїть десятків два-три уземкуватих замшілих хатинок, а в центрі неодмінно – велична руїна чи то монастиря, чи церкви. І незрозуміло, хто до тієї церкви ходив? Чи може села були колись люднішими.
Їдемо широченною, чисто тобі столичний проспект, вулицею. Кругом грязиво. Й нікого. Аж ось надибуємо аборигена. П’яний, мов чіп, чолов‘яга в забрьоханій кухвайці й традиційній тутешній взуванці – ризових чоботях суне поволі через мокляк, відважившись із якогось дива переплисти з одного боку „проспекту” на інший. Навряд, чи це йому вдасться. Стаємо.
– Мужик! – опускає скло Калина. – Дрова нада?
Абориген ошелешено зупиняється, нерозуміюче мотає баняком. Чи не видались ми йому інопланетянами?
– Дай закурить, отєц! – чується з кузова голос потішного носатого поліщука Попруги.
Мужик підводить голову й над пониклим, напіввимерлим селом лине витіюватий, нескінченний, російський мат... Котимо далі. Весело, але дещо одноманітно, лопотить під колесами багняк...
Врешті нам щастить таки змахнути паливо древній, схожій на Ягу, бабуленції, чия оселя вже точно є подобою славнозвісної „ізбушки” на курячих ніжках. За два літра горіляччя. Вертаємось.
Удвічі втята бригада заготівельників працює мляво, нехотя. Шебек спить навстоячки, прихилившись до гладенького ясенового стовбура – навчився в учебці. Наша щаслива з’ява вносить відчутне пожвавлення.
– Уквасимо зразу! – нетерпеливиться Вася Чорний.
– Нє, – цвіркаючи крізь рідкі зуби, заперечує низенький в’юнкий татарин Федя Самітов, – перш би закінчити з дровами, бо тоді...
Думки розділяються, а навздогін за думками ділиться й здобич. Половину постановляємо лигнути зараз, решту – потім. Сьорбаємо. Всі зиркають на довгов’язого, худого, мов найтонша з заготовлених нами жердин, Бойка-Боса. Той невдоволено плямкає баб’ячими губами, але дістає таки з кишені кілька твердих, наче козирок парадного кашкета, галет – у Боса завжди є що гризнути. Закушуємо. Знов ковтаємо.
Назад вертаємося з піснями. Вправно „підпушена” купа ломаччя виглядала б цілком пристойно, якби картини не псували розпорошені по всьому кузову, самі як дрова, доблесні захисники Вітчизни. „Ідьот солдат по гор-роду!..” – горлають ті нагорі, а ми з Шебеком в кабіні. Нам весело.
– А може вернемось, решту спустимо? – пропонує Шебек. – Ну його, того Писанка! – Регочемось.
В розташуванні „лісоруби” розлазяться по кутках тихо, аби не потрапляти на очі офіцерам. Втім не всі: Федя Самітов нахабно блює прямо на колесо мого „шістдесят шостого”, його одноплемінник, неповороткий флегмат Валієв спіткнувся й телепнувся круглою, наче місяць уповні, мармизою в багновицю, вирлоокий, хитрющий (у тверезому стані) молдованин Гудумак на все горло волає, що „там ще осталось” і вимагає продовження банкету. Зглянувшись над трударями, розвантажувати дрова виходять „свіжі” хлопці з казарми. Прапорщик Писанко спить готовий, капітан Воровський пиячить десь із місцевим головою, щасливим власником єдиного на все село всюдихода – УАЗика. Заколисуюче шелестить в голові і, відключившись, я падаю на нари...
