- Проходь, розташовуйся зручніше та почувай себе як вдома, бо віднині це твій дім. Віднині твоїм домом є ця кімната. Кімната бажань. От тільки...
- Нема питань! Хочу побачити лицаря.- перебив я.
- Дивися!
- І справді лицар. Тепер хочу, щоб у моїй руці з’явився меч.
- Тримай!
- Прикол! Тепер значить... Ой, важкий же цей чортів меч!.. Вмри!..
У лицара, що по моїй команді підсунув ліву руку вперед, відпала рука. Меч став червоний. Руки вже на лікоть менше. А він стоїть, наче лялька: нерухомо, беззвучно. Із місця відсіченої руки не плещеться кров, як це зазвичай буває. „Либонь, тут діють якісь інші правила, до яких я не звик”,- подумав я. Із того місця, звідки відпала рука, стирчав мармеладний рулетик. О ні! Він не тільки стирчить із руки – він і є тією самою рукою! Який жах. Такий собі зелено-помаранчевий рулетик. Більшого жаху ніколи не бачив – обожнюю мармелад. А тут, а тут... Якийсь мармеладний хлопчик...
Отож, попоїв я мармеладу. Файно дякую. Дивно, щоправда, попоїв. Бо коли доїдав до самого плеча, знову почала проливатися запечена кров – смачніша за мармелад. Не хотів приймати ванну. Довелося. Так і став я вампіром. Зомбі, коли хочете...
- Що хочеш іще?- порушив спокій Джин-мастурбатор, про якого потім розкажу.
- Хочу? Трахнути Памелу Ангерсон!- отримав свою відповідь.
- Тримай!
Тільки-но я двічі чхнув, як завжди буває, як перед очима з’явилася ванна. Біла, величезна. А з неї на підлогу ллється піна. Підійшов ближче. Ви собі уявити не можете, наскільки більше піни бачу. Скільки піни бачу я? Стільки ще ніколи не бачив – пінна планета якась: кругла, мов булька і дурна, мов земля.
- What a fuck?
- Сама, блін, дура!
- Where I am?
- Забий хльобало!
- What a fucking shitt you are?
- Ху із ху?
- Oh, my dear...
Вона схопила себе за цицьки, розміром із трьохвимірний глобус і почала їх цілувати, невідомо що буркочучи собі під ніс. Під цицьками з’явилися невблаганні запори – складки. Мабуть, лихо пришили. „Попсова Клава”,- сказав уголос, але, на превеликий жаль, вона навіть слова такого не знає. В українських дівчат чудові груди і без цих імплантантів – резинова шлюха! Тоді я витяг із ванни пробку – вона заверещала по-українському. Недаремно ж наша пробка і ванна абсолютно наша, і навіть мило хозяйське – українське. Верещати в жодному разі не переставала. „Ну, блін, і дуру мені Бог послав,- думав собі,- американську дуру загазовану”,- про що плідно казали бульбашки, які то виринали, то потопали. В нас, в Україні, наприклад, усе без газу: і дівки, і шампанське, і навіть ГазПром.
Так я трахнув Памелу Ангерсон. Після цього вона зникла, мов утрачена богиня, залишивши на згадку зайорзані трусики – іносранні. З’явився Джин. Труси ще воняли, тому я навіть не помітив, як він з’явився – Памела, певно, обісралася із жаху, бо ж побачила українського Фредді.
Джина теж звали Обісрало – від нього теж тягло не першим сортом. Але до пані Ангерсон йому таки далеко. Він порушив тишу відлунням мовчання, завдяки чому добре сказав:
- І як вона в ліжку?
- Як мужик,- відповідаю.
Після останніх слів Джин трохи відсунув свої дурні колеса від мого зручного дивану – злякався.
- Ну, блін, як мужик,- кажу йому,- такий же фальшивий і неповноцінний.
Джин видихнув повітря і сів туди, де й був.
- Я ще хочу загадати...
- Останнє бажання,- літаючий телепень обірвав мене напівслові.
- Як останнє?- питаюся.
- А так...
- Але ж про це мова не йшла!
- А ти не питав. Усі не питають. А тоді дивуються, якого хріна загадали, цитую, „це лайно”,- Джин лукаво усміхнувся.
- І справді лайно,- відповів мій голос, згадавши трусики Памели,- Ангерсон у ліжку – не перший сорт. Тобто, у ванні. Скоріше другий. Галіма ця Памела. Мало того, що цицьки у ванній не вміщаються, так іще й у її розвантажене логово розпусти може влізти не лише маленький чоловічий друг, а й колена цілого девізіону!
- Мені вона теж не сподобалася,- сказав цей самий хитрий Джин.
- Стривай, як так не сподобалася? Щось я не бачив, як ти забивав їй у лузу,- здивовано кинув мій облудний язик.
- Ну, звісно, що не бачив. Я їй забивав не тут і не зараз. І, до речі, Памела не дуже здивувалася, побачивши себе у твоїй ванній. Звикла.
- То я, виходить, не перший, хто це загадав?
- Усі загадують.
- І навіть ти?
- А чим я гірший за тебе? У нас часто... доволі часто... щотижня... відбувається зустріч оце таких як я на Джиновій авеню. Моїм першим бажанням було трахнути Памелу Ангерсон.
- Виходить, ми з тобою мов брати?
- Але чомусь мармеладний лицар виявився для тебе більш необхідним...
- Ну, люблю я мармелад. Хіба є тут що лихого?
- Ти не мармеладний хлопчик, а мармеладний збоченець!
- Стривай, у вас усі джини дозволяють собі так розмовляти?
Джин примружився, після чого тричі обернувся проти годинникової срілки великого годинника, що колись зупинився.
- Усі-усі... А ти як думав?- пробуркотів собі під ніс.
- Як я думав?
- Карочє, в тебе ще одне бажання...
- І жаргон...
- Попередній телепень був...
- Москалем?
- Іще гірше – негром!
- Ти – расист?
- А ти хіба жид?
- Ну, може, і жид, а, може, і не жид. Тобі звідки знати? Хіба ти пророк?
- Точно жид!
- А ти расист!- обмінялися компліментами.
- Більше того, я всіх людей не переварюю.
- І навіть мене?
- А ти хіба не людина?
- Такі-да! Я – собака!
- Як Діоген?
- Такі-да!
- У бочці живеш? Хоча так, звісно, що в бочці – ця квартира на більше й не схожа. Бочка, одним словом!- я одразу помітив, як цей хитрий Джин виклянчує з мене бажання. Перші два не в рахунок.
- Ти прийшов сюди мене ображати? Обкінчана ти рибка золота! Три бажання, три бажання...
- Ти будеш загадувати? Чи я додому пішов?
Отут я почав думати. Що ж би таке придумати, щоб оцю паскуду провчити? Думав день, думав два, три, чотири, п’ять... А доки думав, Джин встиг заточити чіпси з пивом – увесь холодильник об’їв. Це він, зараза, так бавився, щоб я забажав поповнити холодильник – насрав мені в душу, словом. Ну, звісно, усі дні мого думання він не тільки поїдав казенні харчі, а й устиг подрочити. До речі, у Джинів дуже маленькі в порівнянні з чоловічими – десь сантиметри два з половиною-четвертиною. Звідки знаю? В мене лінійка була. Це робив, коли хтось із нас обох висипався після псевдопорнушки (але йому це подобалось) – а я тим часом якраз не думав над бажанням. А коли він висипався – я починав думати. Кожної ночі переміряв. Думав, що в нього, може, трохи відросте. Даремно думав...
Тим часом, коли йшов двадцять шостий день, Джин усе ще дрочив, заїдаючи усе це діло чіпсами із пивом – ось як діло було. Навіть не знаю, чи це вони так довго кінчають, чи це мені Джин-імпотент попався... Коли, звісно, думав над бажанням, хотів було загадати із Джином потрахатись, але він як дістав свого апендоса в презумпції задоволення, так я одразу й передумав кінчати в нього – не було куди кінчати. Тому, не вдаючись до подробиць, на триста сорок перший день свого спільного з Джином життя загадав я наступне. Оце і кажу йому:
- Трахни себе сам! І лети звідси на всі чотири боки до бісової сякої такої матері!
Ось що я загадав! І, сказати по правді, воно того варте, щоб подивитися, як Джини самі себе трахають! Він полетів, як свого часу старий добрий Карлсон. Але П’ятачка не було. І сексу теж. Він просто кинув мене, дружину свою – ось такі діла, браття. Тому, коли знайдете в пляшці з-під медицинського спирту великого Джина з маленьким апендосом, знайте, що це моя дружина. І головне, не забудьте їй сказати, щоб вона сама себе трахнула. Воно того варте, щоб подивитися, як моя дружина і за сумісництвом Джин сама себе трахає! Переді мною вона посоромилась, то, може, вам більше повезе... Тим паче, всім друзям вашого вірного оповідача вона відмовила – у вас іще є шанс. Треба лише дістати пляшку зі спиртом! :-)
П.С.: Написано у сиву давнину. Краще не читати. А-а-а... Ви уже прочитали? Ну то що ж... До речі, цей твір (перша назва - "Самостійне трахкання") вже видалявся модератором із сайту, тому вам дуже повезло, що встигли прочитати. Ніхто не застрахований - навіть пророки...
