НЕ читай.
НЕ про тебе. Майже. НЕ
Читай.
...............................................
Вибухонебезпечно. Ох, ви-БАХ... небезпечно. Страшно дивно. Дивно байдуже. Байдуже? Ні, просто паралізовано. НС – нервову систему, тобто, а може й Навколишнє Середовище. Чи те й інше. Все одно – ПА-РА-ЛІЗО-ВА-НО. Знешкоджено. Заретушовано. Все навкруги. А тому нічого НЕ буде. Байдуже. Ніжно ніжно ніжно БАЙДУЖЕ. Адже так легше, правда?.
Говориш, тобі потрібен час. Говориш, бачити зараз нікого НЕ хочеш. НЕ можеш. Говориш, ще трішки хочеш побути сам. Ок, я би зрозуміла. Але НЕ сказавши цих всіх слів, НЕ пояснивши (а навіщо?), ти одного дня просто зник. Як я могла ТАКЕ зрозуміти серцем?.. Серцем ніяк, розумом – можливо. Та серце на певний час ліквідувало його. Тому й НЕ розуміла. Тоді.
„Ігноруєш? Тікаєш? Забив? Грав?...... Чи просто відстань добила всі почуття? А вони були?” – такі питання спалахували в голові. 1.
<= Ці слова-слова-слова, беззмістовні, їх багато, дуже багато. Вони швидко біжать повз тебе, крізь тебе, обходять, обплітають, облітають, минають... ти всіх їх навіть НЕ вловлюєш, НЕ знаєш за яке хапатися, недочитуєш до кінця, все валиться з рук. Вони кудись поспішають, як мурахи, швидко-швидко... а ти стоїш розгублений?..
Тобі потрібен час ДЛЯ. Для всього. Щоб розібратися з собою, в собі, із проблемами своїми і деякими нашими...
- На-ши-ми. – повторюю це слово... (спочатку хотіла назвати його „солодким”, ні, солодко – занадто бутафорно, тому нехай просто – приємне, може, навіть бажане СЛОВО... справжніх слів зараз взагалі мало та й ті виявляються зайвими). – На-ши-ми. – розтягую і намагаюся вловити його характерний присмак. Слабо. Аби він лиш НЕ зник остаточно.
Внутрішнє спустошення. Ти зламав в мені щось. Щось, що знаходилося в середині. Сприйняття тебе. Довіру. Віру в тебе і в нас.
Ну і чорт з тобою! 2.
...стоїш посеред чогось, нікого немає поруч. Ти майже нічого НЕ бачиш, бо навкруги все заляпано молочно-білим цнотливим туманом. Він робить вигляд, що весь такий із себе серйозний, таємничий, сумний... а насправді непомітно посміхається, дитинка, любить ж-бо з тобою гратися. Сирий (сірий?) осінній вітер проймає наскрізь, холодно і НЕ затишно, ти трусишся, а жовте осіннє листя, кружляючи навколо, шукає нагоди прилипнути до твого тіла. Підступне, воно хоче розлучити. Жовтий – розлука. Але ж зелених дерев навкруги вже НЕ видно?
В’язке зіпсоване тісто відстані, в яке фігові, але старанні кухарі доль накидали багато усього: спочатку терпіння, потім – гірку гордість від нерозуміння... і... і... з кожним днем щось інше, щось нове – а в результаті вже занадто багато всього. Смак відсутній. Як і SMS. Ася мовчала. І я НЕ витримуючи тиші, написала першою. Пожалкувала по тому і проте. Частково. Бо дещо для себе таки зрозуміла. Виловила з суцільного потоку натягнутості. О, головне – уваги отримала. Ага, випрошеної наче. Це принизливо. Невже все так серйозно? Та ні, більше собі такого НЕ дозволю. 3.
А потім раптово прокидаюся, йду на балкон. І пам’ятаю все, що снилося – особливо малюка з ЯСКРАВО-блакитними очима, який тримав у руках букет жовтих троянд. І дивився на тебе невинним-невинним поглядом... урод.
Зізнатися, що ти когось потребуєш. Ха, я сміялася завжди над фразами на кшталт:
1) Закохуєшся – і втрачаєш свободу!.. 2) Кохання – це пута.. ітеде. 4.
Нічого майже НЕ міняється. Все той же туман – тільки справжній. Та ж осінь за вікном, листя мертво-жовте, холодний вітер. Це перший осінній день.
„Про яку втрату свободи йде мова?! Тебе ж НЕ силують бути з людиною. Ти хочеш того сам...” – так думала я раніше. А зараз прийшла до висновку, що закохуючись, людина таки втрачає свободу, але ВНУТРІШНЮ свободу. Ти ніби стаєш залежним від коханої чи НЕ завжди й коханої людини і тих підступно-жорстоких почуттів, що ворушаться всередині тебе. І я дивилася на мобільний, який мовчав, бачила, що хоч він в інеті і Є, але мені НЕ пише... і слідкувала за своєю реакцією на те. – Я потребувала! Я усвідомлювала це. 5.
- Прийшла, люба? Ну здрастуй. – говорю я їй. – Да, дивно було би якщо б ти НЕ прийшла, звичайно. Ти полюбила мене, скільки уваги, слухай. Але, знаєш, забирайся таки, я послуг твоїх НЕ замовляла... – вона поки мовчить, посміхається так невинно, сука. – Правда, ти цього разу ранувато якось. Що, вирішила план достроково виконати? Чи просто дуже скучила, а?.. Минулого року ти прийшла за два дні по моєму дню народження... Але знаєш, мабуть, цього разу у тебе нічого НЕ вийде. Тому забирайся, ок?.. – Вона НІБИ йде і залишає на балконі букет жовтих троянд. Знає, що я їх люблю. Вона все знає. – Я ще повернусь. – говорить. – З богом. – відповідаю.
Цього більше НЕ повториться. 6.
Легше стає. Вона ж НІБИ зникає. А я НЕ хвилююся. Цікавий такий спокій. Якийсь або занадто фальшивий, або занадто реальний і... тому власне й фальшивий. Бо занадто реальним нічого бути НЕ може. А він занадто.
Більше НЕ дозволю собі повтору, НЕ підкорюся своїй закоханій сутності, бо вона суперечить незакоханій і тверезій мені. А НЕ закоханої мене більше, та вона, виходить, слабша:... заходжу в ICQ. І знищую тебе. Твій нік. Так у тебе з'явиться час, а у мене НЕ буде ломки. Нема_є. <= Ти наявний взагалі, але відсутній наразі. Змістовно-гарне словосполучення. Нема і є. Більше тебе в моєму житті. А так просто легше, кажеш. Немає. НЕ більшає. Меншає. Все буде добре, кажеш? Вірю. Майже. Але потихеньку вірити перестаю. Меншає. Віри. Надія є. Любов теж, якщо вважати, що вона була до того. Вони ж помирають, як в добрих казках, останніми??? Але я в казки НЕ вірю.
Хоча поступово приходить розуміння. Тобто емоції стихають і очі починають бачити. 7.
Лунає звідкись музика. Ага, сусідка дивиться М1. Ну в тему, в тему нічого НЕ скажеш.... попсово, але правда...
Залежить час найближчий
Та не завжди від тебе.
Не обіцяй кохати завжди
Не обіцяй навічно...
Складаю пазли з різнокольорових днів останніх двох тижнів. Вимальовується картинка. Діагноз. Я бачу неспокій спочатку. Розгубленість потім. Знак питання. Самонакрути, точніш спектаклі з собою і для себе. Але якщо глянути глибше, туди де фарб поменше, але де вони якісніші, то – мені байдуже. Я спокійна. Бо я розумію. Тебе. Таки. Розумію.
Я зараз розумію. Серце часом НЕ хоче... починає ви... ну, культурно якщо висловлюватися, – вередувати. Затуманює голову емоціями, мізки вимикаються і я НЕ хочу розуміти ніби. Але то минає. Мине колись і твоє абстрактне зникнення. Депресія? Як мине і з якими подальшими наслідками – усвідомлюю зараз, що це теж в принципі НЕ важливо. Все дочасне. 8.
Думала ставити крапку. Ні. Бо приходить SMS. Від тебе, як НЕ дивно. Дивно, бо воно наче справжнє. Я думала, що подолала емоції в собі. Ні, НЕ зовсім. Вони видають себе блиском в очах. НЕ сльозами, а лише блиском. Вологою. Говориш, що іноді тікаєш від світу і людей в ньому, бо так легше? Тобі. НЕ іншим. Але ж ти егоїст. Це добре. Я НЕ відповім на SMS, бо пообіцяла вчора тобі поки НЕ писати. Хотів побути сам – будь. А я хочу пересилити себе і стати трохи сильнішою без тебе, подолати внутрішню залежність себе від тебе. На майбутнє. Ти ж, говориш, що у тебе таке часто буває...
НЕ втратиш.
