Замолоду вона кухарювала на тракторній бригаді. Вдатно, її страви хвалили, бувало сам голова заїжджав бобиком пообідати в куховарки, а механізатори в полі й миски свої бляшані вилизували; ще довго було до обіду, а вони вже виглядали, чи не деренчить від села ґрунтівкою старенька розхитана „хазяйка“ з оцинкованою скринею в кузові.
Але настав час і куховарню закрили − нерентабельно. Механізаторів на бригаді поменшало, якось непомітно всі вони разом зістаріли й обідали тепер, мовчки розгортаючи просякнутими солідолом руками кожен холодного домашнього свого сидора.
Куховарці, що разом із роботою залишила на бригаді й молодість, місця в райспоживспілківській їдальні не знайшлось і вона почала ходити готувати по весіллях. Напиналося в подвір’ї, або в садку чергового заклопотаного дядька велетенське шатро, завозились, або на місці виготовлялися довгелецькі столи та лави, приходила куховарка, виділяли їй у підмогу кілька проворних молодиць і починалося дійство. Жоден шеф-кухар найпрестижнішого ресторану не мав ніколи такого відповідального завдання, як вона. Кожна з найвигадливіших страв мала бути зготованою вчасно, всього повинно було вистачити, все мусіло бути смачним і свіжим. І все на тимчасових кухоньках, на дровах, на хитких столиках, де завжди не вистачало місця, на колінах… Особливо вдавався куховарці капусняк. Її капусняк був неперевершеним.
Та знову змінилися часи й селяни почали гуляти весілля в тій таки райспоживспілківській їдальні. Це було значно зручніше й цивілізованіше, ніж напинати важке шатро, толочити траву та вкопувати в землю ніжки довгелецьких столів. І персонал їдальні мав роботу. Куховарку туди не кликали й вона знайшла себе, готуючи на похоронах.
Робота куховарки на похороні значно відрізняється від роботи на весіллі: перелік страв на похороні суворо визначений і куховарка мала змогу посвідчувати свій професіоналізм, лише здіймаючи до нечуваних висот їхню якість. До того ж похорон завжди трапляється несподівано, все треба робити надзвичайно швидко й від умілості куховарки залежало за таких обставин чи не більше ніж на весіллях. Немолоду досвідчену куховарку шанували, будь-якого дня чи навіть ночі готова вона була відгукнутися на просьби згорьованих родаків покійного.
Але якось приїхали ховати старого батька діти зі столиці, вони полінувалися готувати поминальний обід удома, замовили його в їдальні. Сельчани дивувалися потім: як це самі не додумались, воно ж настільки легше! Куховарка залишилася без роботи…
Після інсульту вона довго не виходила з хати, а коли вийшла, то не зразу впізнала рідне село: низенькі штахетники багато хто позамінював громіздкими бетонованими загорожами, вивищувалися над загорожами помпезні металеві ворота. Стара нипала селом і не бачила людей. Вона підходила до воріт і стукала в них акацієвим ціпком: „Одчиніть, людоньки, одчиніть! Пустіть, я зварю вам капуснячку!..“ Але ніхто не відчиняв…
На цьому цикл ПРИТЧА ПРО закінчується. Дякую всім, хто читав, залишав рецензії і відгуки, хвалив та критикував...
