Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2580
Творів: 46836
Рецензій: 91227

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Баляндраси про жінок

БАР'ЄР (1)

© Юрій Кирик, 18-02-2011
1.

Пригадую, якби то було вчора, навіть, про що думала... “Ситуація була простою як гріх”, чи “складною як гріх”. Бавилась фразами, які спонтанно приходили у голову, аби чимось зайняти мозок. Дивувалась своєму спокою. Яку дурню нам втовкмачували за радянських часів! Ностальгія, туга за батьківщиною, ріднею. Батьківщина завжди з великої літери! Хто вигадував цю брехню?  
Не була у рідному місті чотири роки  й жодної ностальгії. Про батька та брата згадувала, лишень коли висилала гроші. Прийняла цілком інші життєві стандарти, істинні, а не надумані. Життя - це реалізм, суха проза, й романтикою у ньому й не пахне. Й серце не завмирає, коли бачу родинну околицю. Та й від чого йому завмирати? Може від тих недолугих потуг зробити це місто європейським! Колись любила блукати очима “по верхах”, знаходити усе нові,  раніше не доглянуті елементи архітектури. Нині  будинки усуціль із тріщинами. Кореатиди нагадують розруйнованих страховищ із “Зоряних воєн”. Відвалюються декоративні прикраси, зруйновані балкони, готові у будь-яку мить проломити мені череп. Розфецькані канарковими барвами перші поверхи та партери будівель, якби не належать тілу міста. Кав’ярні, аптеки, магазинчики... Невже ніхто не бачить того несмаку? А кому тут бачити? Хто був трохи мудріший, давно виїхали,  сіра ж маса, кращого й не заслуговує... Швидше б закінчити усі справи, й сказати місту: “Па, па!” Дасть Бог назавжди.
Пригнали  мене сюди  дві справи - умістити в “інтернат” батька. Написав брат, що хвороба Альцгеймера у нього прогресує. Його більше ніщо не цікавить, він ні, на що не реагує. Не пам’ятає ні дружини, ані дітей. Його й людиною назвати важко, як песятко - годен лиш їсти, та іще щось невиразно скавуліти... Чи ж обов’язково для одного такого рослинного існування отримувати роками цілий будинок? Коли старший брат узявся доглянути за татом, була йому безмежно вдячна. Для мене був це шанс - лікар-стоматолог за фахом, могла поїхати у США, знайомитись з новітніми стоматологічними техніками та технологіями. Досить швидко знайшла роботу, звичайно, ж працювала не лікарем, а медичною сестрою, “норсою”, як кажуть там. Та у порівнянні з тутешніми, навіть іменитими професорами, була багатійкою. Чим пишалась. Відсилати щомісяця чотири сотні баксів братові не становило жодної проблеми. Коли брат ударив на сполох, зрозуміла, ситуація поважна. Мене, медика, це принаймні не шокувало. Краще за інших знала, - хвороба вражає ті частини мозку, які відповідають за пам’ять, процеси мислення, знання, мови. Лишень не думала, що усе відбудеться так швидко, - зазвичай деградація особистості розтягається на роки ... А тут такий галоп. Відтоді, коли слідом за матір’ю й молодшою сестрою поїхала у США проминуло усього чотири роки. Батько іще сам провів мене на летовище. Уже не міг працювати за фахом, чи водити авто, важко добирав слова, часами не орієнтувався у часі, уникав ситуацій, що вимагали прийняття рішення, - тільки й усього.  Це були ознаки початкової стадії хвороби.
Друга справа - продаж батькового будинку, та власної квартири у центрі міста. Аби не торгуватись, спущу цю нерухомість тисяч за п’ятдесят. І бувайте здорові. Більше нічого мене з цим краєм не в’язатиме. Проблем з улаштуванням тата теж не добачала, у тих, хто, має “зелені”, у цій країні проблем немає... Була рада, що швиденько й без зайвих церигелів розв’яжу собі руки.

Помешкання своє застала у гарному навіть стані. Спасибі йому, не треба робити ремонту. Молодець, брат,  може був би непоганим господарником, та ні, поліз в науку. Цих романтичних дурощів не могла йому вибачити. Та нині він у її очах хоча б трохи реабілітувався.
У родинному селі - Зимній Воді - взагалі нічого не змінилось. Здається, навіть волоцюги-пси на вокзалі, ті ж самі, що колись. Приміські села чомусь завше занедбані, якби у них ніколи не закінчується «епоха перемін». Уже й не село, а ще й не місто... Зимна Вода, Рудно, - ці околиці Львова колись називали Булонським лісом. Й цілком слушно, - довколишні ліси,  змережані дорогами й широкими прогулянковими стежками ще й нині нагадують, що тут колись було улюблене місце відпочинку львів’ян. Не кажу уже про те, що сам район був елітарним,  в усі часи тут селилась львівська “сметанка”. Досі тут стоять вілли з чарівними назвами “Пристань”, “Щаслива”, “Радісний спогад”. За кількістю населення, (Зимна Вода нараховує понад 10 тисяч мешканців, і є найбільш заселеним селом Галичини), давно могла б мати статус міста. Селяться тут люди, пам’ятаючи про добру славу навколишніх місць - курортна зона, елітарний район... Гадаю, нині це треба трактувати уже навіть не як спогад, а радше легенду. Пройшовшись цими славними колись місцинами,  відчула - слово “легенда” село уже переросло й перейшло у подальший розряд - міф. Нині розповісти комусь, що тутешні околиці називали Булонським лісом, те ж саме, що оповідати про  проект, який  реально існував за “Австрії небіжки” - перетворити Львів на великий річковий порт...
Про елітарність забули уже у повоєнні роки, коли кращі будинки зайняли “освободітєлі”. Львівської вулиці й досі не заасфальтовано, хоча потуги покласти асфальт, (колись він тут усе таки був), робляться - побіля величезного, ще не збудованого храму навезли каміння, й тепер водії об'їжджають ті гори, клянучи усе на світі, якийсь дядечко з тачкою не тратить часу й перевозить щебінь до власного обійстя, тут же чую: «Дай Боже щастя!» й статечна відповідь: «дай Боже й вам!» «Чому Бог мав би допомагати злодієві?» - мало не зривається з язика, невже й не підозрюєте, краяни, що порушуєте заповідь Божу - уживаючи на марне ім’я Господнє... У своїй державі, у своєму селі, далі цупите громадське добро, аби встелити доріжку власного подвір'ячка. Вчасно прикусила язика. Яка така моя справа? Нехай усе покрадуть, мені тут однаково не жити!

Ось і моя хата. Що ж, у порівнянні з хоромами, що тут повиростали, вона, щиро кажучи не дуже...  Усе ж, не з найгірших, от і сітку брат нову натягнув, і трава скошена, головне - місце золоте! При центральній дорозі, сам же будинок у глибині подвір’я. П’ятдесять тисяч цілком не багато, за це обійстя.
Батько стоїть біля брами. Підходжу ближче. Невже не впізнає? Берусь за ручку хвіртки - зачинена. Очі в очі. Жодної реакції. Та й очі не виразні, мутні, як у дуже старої людини, а йому ж і сімдесяти немає. Правду писав брат. Батько мене не упізнав.
- Тату, це я, Наталя. Розвів безпорадно руками.  
- Говорив щось, як ото малюки, «своєю мовою». Та ті намагаються імітувати мову дорослих, тато ж - не віднаходив слів. Зрештою, й це белькотіння було недовгим. Чипів сновидою побіля хвіртки, не міг вирішити: відійти йому, чи стояти далі. Усе як у підручнику: “не упізнають родичів і друзів не проявляють жодної ініціативи, мають труднощі у прийнятті рішень” - спливло у пам’яті. Класика. Ворушив устами, мов риба, викинена на берег. Чужий, загублений у тому світі, нікому не потрібний. Її батько. Хвіртка між ними, - бар’єр. Це слово, коли переїхала кордон України уже декілька разів наверталось їй на думку. Він, безумовно, існував, - бар’єр, який відгородив її від цього краю, від людей, від спогадів, - усього, що було з ним пов’язаного. Можливо, й сама встановлюю цей бар’єр, хочу відгородитись від усього, що невигідне, що потенційно може створити проблему? Думка ударила ляскно, мов полічник. Це - правда. У перший рік перебування у США мала проблему, - думала українською й подумки перекладала англійською. Це проблема  усіх емігрантів. Була іще одна, уже моя, персональна, - постійно спадало на думку лиш те, чого не годилося казати. То ж мала у собі перекладача, який мляво, й здебільшого досить невдало переказував словами мої справжні думки. Мусила постійно за собою слідкувати. Це досить втомливе  заняття, спричинялось хронічному невдоволенню. Америка ж країна посмішок. Як його сміятимешся, з таким настроєм?

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

постійно спадало на думку лиш те, чого не годилося казати

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Павліна Пулу, 20-02-2011

недостовірно

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© вася-вася, 18-02-2011

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Галина І, 18-02-2011

Таких людей...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 18-02-2011

Вже читала

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 18-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.7596230506897 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …