3.
Іннуся – сьома доня мами Ліди. А ще ж є восьма, мала вереда Ольця.
А все ж добре, що Інна не остання. Бо Ольку усі сестри повчають, навіть тихенька Катря. Усі хочуть, щоб найменшенька гарно поводилася. Чи не тому вона так каверзує?
Сама Інна не любить комизитися. Їй лише раз коверзувати дуже-дуже хотілося. Тоді, давно, вона втрапила до лікарні. Ох і образливо було, що до інших мами і бабусі приходять і всі забаганки хворих виконують! А Інні нема кого й чекати…
Дівча ж знає, що мати її – на небі, серед янголів, вже давно-давно.
***
Ну, як давно? Для когось п’ять років та два місяці – то зовсім мало. А для Інці – ціле життя. Для неї навіть знайомство із вогненям – то вже давня справа. Хай вони і знайомі менше за півроку.
А вже хвороба баби була чимось звичним. Бо скільки дівча себе пам’ятає, баба завжди скаржилася на свою хворобу.
Інна, як чесно, навіть звикла до цього. Так, ніби у невеличкій кімнатці вони мешкали втрьох: баба, онука й та хвороба. Хворобу теж треба годувати, але не супом чи кашею. А пігулкам .тоді вона веде себе тихенько, не заважає бабі, й вона згодна погуляти з Інною на дворі.
Аж раз хвороба вчепилася у бабу дуже-дуже. Чи то їй пігулки перестали смакувати, чи просто набридло жити у їх квартирі, а піти було нікуди. Та бабуся ніяк не могла звестися з ліжка. Прибув лікар, про щось бабу порозпитував, виписав нові ліки, мимохідь скуйовдив волосся Іннусі, чого вона терпіти не могла. І кинув від порога: «Ви подумайте, поки не пізно. Дівчинка вже й зараз трохи завелика, аби її всиновили, але шанс поки є. Симпатичне дівча. Але кому потрібна буде школярка?»
Інна сама і чай кип’ятила, і віником по підлозі махала, і сусідку тітку Лєну покликала, коли та із роботи прийшла. Аби лише бабу трохи потішити, бо та усе зітхала. Але не так, як від болю стогнуть. По-іншому.
Інні тоді звеліли піти гратися надвір, а дорослі про щось тихо говорили. Тітка ще порадила, щоб дівчинка взяла м’яча. Спершу Інна не хотіла, бо як гратися. Коли бабі погано? Хіба це – чесно? Але потім, уже на сходах передумала і повернулася до квартири.
***
Дорослі бувають неправильними. Завжди кажуть, щоб замикали млі двері, інакше дітей покарають. А от тітка Лєна двері до їх квартири не закрила. Певно, тому, що замок був «із норовом» і слухався лише бабусю і ще, інколи, Інну.
Дівчинка тихенько вирішила взяти м’яча і сама зачинити двері. Аж тут почула про що розмова.
Підслуховувати – то погано. Але ж говорили про Інну. Важко не слухати, якщо про тебе говорять.
А хіба гарно, коли баба каже, що треба Інну до притулку віддати? Туди ж тільки неслухняних і галасливих дітей віддають, а Іннуся слухається!
Ну, ще й тих, у кого рідних нема. Так в Інни ж баба є! Чого вона каже, що може до янголів скоро піти? Обіцяла ж жити довго-довго, поки Інна зовсім дорослою стане!
І про Інчину мати ті дорослі щось дивне кажуть: ніби вона «кинула дитину, а сама завіялася за кордон на заробітки і вже п’ять років як слід вистиг». І навіть: «та де там на заробітки?! Чоловіка хоч там вирішила відшукати, а кому треба чужу дитину годувати?! Хоч би сама колись живою повернулася, бо й н знати, де шукати, якщо що…»
Може, мова йшла по іншу Інну? Дорослі люблять одне одному різні історії розповідати. Баба ж казала: мама дивиться на Іннусю зверху, із зірки – і усміхається…
М’яча дівчинка забула прихопити. Куртку теж. Раптом стало спекотно-спекотно, ніби на дворі не осінь, а літо. То нащо зодягатися?
Надворі і в платтячку добре будде…
***
А може, куртку Інна забула не через спеку. Хай щоки й палали так, що й боляче.
Вона поспішала. Дуже-дуже. Ледь не впала на сходах.
А як добігла до своєї схованки, завмерла – і ані руш. Страшно стало. Бо як баба не така, як обіцяла, і мама не така, як Інні розказували, значить усе не таке. Може, і вогненя немає? Раптом його сама Інна вигадала?
Вона аж заплакала. Не подумала, що вогненя не любить сліз.
Ще б пак! Ну, як воно може любити воду?! Однак все одно швиденько заявилося, затанцювало на дитячій долонці, намагаючись потішити подругу.
Інна йому усе-усе розповіла. І додала, що не хоче, аби воно йшло.
Звісно, у вогненя, мабуть, своїх справ вистачає. Не може воно завжди у цьому дворі бути. Але тоді воно хай і її із собою бере. Хоч у те місто, що на листівці намальовано.
І притисла друга до себе. Сильно-сильно.
А Інна лише здається худою. А насправді може ого, якою сильною бути! Вогненяті й не вирватися. Хоч воно не дуже й хотіло. Завмерло, тільки грітися почало. Стало зовсім гарячим.
Іннуся до цього майже тиждень бухикала, бабуся її у светрики кутала. А тут вона відразу зігрілася. Але відпускати вогненя усе не хотіла. Бо хоч гаряче, та терпіти можна.
А потім легше стало, тільки спати захотілося дуже-дуже. І навколо чомусь темно. Хоч повинен ще день бути.
І місто, оте, з листівки, куди вона вогненя поселила, зовсім поруч. Ступиш крок – і біля висо-окої башки. Білесенької, а не брудної, як на картинці. А далі – ще башта. І будиночок, навколо якого багато квітів. Дійти б і дізнатися, хто там мешкає?
Але ноги чомусь важкі-важкі. Вона ще трохи посидить на лавці, а вже потім піде…
***
- Господи, ти чого роздягнена на лавці сидиш?! Чим твоя баба думає, зовсім стара розум втратила! Та й ти немала вже, думати треба! Марш додому! Чи ти не чуєш?!
Пауза. Липка холодна рука торкається щоки дівчинки. І новий вереск:
- Господи… Васю, Васю! Викликай швидку! Дитина помирає! А я кажу: помирає! глянь, вона ж аж пашить! І марить, мабуть, не чує, що їй кажуть… Хвору дівчину на вулицю виставили! От люди!
Інна оту тітку знає. Та її увесь двір знає. Вона як почне галасувати, атак великий собака із першого під’їзду, отой, чорний, вищий за Інну, аж хвоста підгинає і за господаря ховається. А галасує вона завжди.
Тож, мабуть, не варто й очі відкривати, зараз дорослим набридне галасувати – і вони підуть додому…
А Інна зможе врешті дійти до того гарного міста, де вони житимуть із вогненям, і де ніхто нікого не обдурює.
Але чогось приятеля поруч уже нема…
Вогонь є, він скрізь – під ногами, з боків, але він незнайомий і злий. Він вважає, що це – лише його місто. Іннусі туди зась. І вогненя кудись зникло.
Хочеться плакати.
І пити. Дуже хочеться пити.
Треба встати і піти на кухню. Тільки тихенько, щоб не будити бабу. Бо потім вона не засне, буде тихенько зітхати…
Вона ж спить, правда?
Їй приснилося те місто. І чужий вогонь. І та розмова дорослих. А може, і хвороба баби?..
Повіки важкі. Але треба їх підвести – і все буде добре…
***
- Це ти винна, - Мар’янка зосереджено тикала голкою у шматок синьої тканини і не дивилася на старшу сестру.
- У чому? – Тетяна ледь усміхнулася. То нечесно - любити молодших сестер не однаково, але їй подобалася руда розбишака.
- Ти ж знаєш: не можна відпускати маму одну туди, де є діти, які нікому не потрібні. Тепер маємо ще одну сестричку! Шосту! – Мар’янка розглядає своє шитво. Виходить на диво непогано, хоч руки у саморобної ляльки різної довжини. Може, не варто було робити іграшку із синьої шмати?
- Ні-і, сонечко. Якби ти не примудрилася грип восени підчепити і не втрапила до лікарні, то мама не прийшла б сюди, тебе провідати, і не побачила оту малу. Як її – Іннуся? І з математикою у тебе не дуже, вчителька недарма скаржилася: Інна у нас буде сьомою, себе ти не порахувала.
Мар’яна промовчала. Тільки прозора сірість очей затяглася хмаринкою: «винна, я?! знову я винна…».
Тетяна хитає головою:
- Ти післязавтра вже вдома будеш, а ту малу ще коли випустять, після такого запалення легень… І куди її, таку кволу, до звичайного притулку, знову чимось захворіє… Та ще й скільки часу пройде, поки її батькам віддадуть. Сама знаєш…
***
Мар’яна мовчить. Мовчання, на думку дорослих, знак згоди.
Тетяні добре. Її не всиновлювали. Вона – мамина Лідина.
Але Мар’янка сама винна, що про це дізналася. Таня не хвалилася. Вона, взагалі, майже не хвалиться.
Але, певно, Тетянка знає, що її ніколи не кидали, навіть на одну-єдину мить. Тому вона радіє, коли комусь ще щастить – і його всиновлюють.
Он, цій Інні як пощастило… До притулку не потрапить тепер.
До речі, де тепер вона? Із нею сваритися не можна, якщо вона стане сестрою. Мама Ліда сердитиметься.
***
Інна не в палаті – у коридорі. Це – заборонено. Але інакше не можна. При всіх вогненя точно не з’явиться.
А їй треба знати точно: раптом і воно пішло назавжди? Тоді як же вона буде зовсім сама?
Лікарі хвалять, мовляв, молодець, що одужала. Сильна дівчинка, хотіла, певно, жити, дуже-дуже. А чого тоді пішли інші, ті, кого вона знала? Не хотіли залишитися?..
Інні здається, що то у коридорі, біля вікна, у старій піджамці у квіточку – не вона. Інша дівчинка, в якої нема нікого. Навіть вогненя.
А за вікном – сіро від сльоти… Аж раптом. Ні, сонечко не засяяло. Лише один промінчик зміг побитися крізь хмару. Мить – і його нема. Та вогненяті цього вистачило.
Скаже по худенькій дитячій долонці, радіє.
Намагається показати, як сумувало.
Сердиться, бо Інна винна. Невже не зрозуміло, що тоді, коли вона на лавці сиділа, то не воно до неї прийшло?! Воно б ніколи поганого їй не зробило.
То хвороба була. А хвороби – вони гидкі, як забажають, ким хочуть можуть перекинутися.
А Інна все переплутала. Тому і в лікарні зараз.
Але то добре, що вона його погукала. А може, й добре, що захворіла. Тобто, це – погано, але так легше їй буде подарунок зробити. Великий-великий. Тільки хай Інна не плаче. Вогненя жне люби сліз, бо то – вода.
І коли отримає отой подарунок – і маму, і тата, і сестричок, і навіть братиків, - хай про нього не забуває. Бо ж і йому бува сумно…
Закінчення буде
