Сонце палить нестерпно. В повітрі літають великі “бомки,” – це так звані по місцевому; оводи, ґедзі і ще бог його знає, якісь кусючі мухи, що увесь час нишком підкрадаються, до своєї жертви, щоб всістися на спину, чи будь яку іншу частину тіла і несподівано боляче вгризти тебе. Щоправда, деякі це роблять так майстерно, я б сказав з повною хірургічною вправністю; нечутно сідають на вибрану жертву, завмирають на стільки, скільки це їм потрібно, щоб жертва не мала жодних підстав глипнути на себе шукаючи підступних страшних кровососів, а потім ця комаха – хірург щось робить таке, що ділянка на тілі її жертви, котра підлягає операції з метою викачування крові, стає геть нечутливою до проколу – розтину гострим інструментом і, починає свою справу. Тут часом трапляється таке, що захланність кровососа переходить допустимі межі і він вгризається жадібно забувши заздалегідь анестизіювати свердловину, тоді власник даного “родовища” несподівано гепне своєю п’ятірнею по невдасі і в протирочку скрутить йому крильця - лапки у ковбаску довкола його сіренького, чи плямистого тільця, а далі з бридливістю струсоне покручня на землю, й розітре ще й ногою. Смерть з кривавим слідом на тілі, чи у довгому сантиметрів на двадцять рові в ґрунті, чи піску.
- Ось тобі заразо, щоб більше не кусався! – прошепотів розтягуючи кожне слово Северин. – Блін, як же це вони так багато встигають насмоктатися? Адже щойно тільки він вкусив, як я його прихлопнув? - запитався Северин вже цілком голосно у когось, що очевидно мав знати відповіді на всі його запитання.
Северин сидів біля самої води, край берега густо порослого очеретом. Вітерець час од часу влітав ув очерет і шарудів висохлим торішнім листям, розгойдуючи наче вудилища височенні тички з коричневими пухкими кутасиками. Деякі роздерлися і в середині їх пухнастого, коричневого тіла було стерильно чисто - біло.
Северин, щоразу дивлячись на ці зранені комишеві китиці, якось внутрішньо щулився відчуттям зраненого звіряти, й при цьому втягував повітря через стиснені зуби шиплячи мов гадюка і перед тим як видихнути, голосно прицмокував.
Навколо було багато народу. Сюди, до цього чистого з джерельною водою озера, приходило й приїжджало на велосипедах, мотоциклах, та на різного роду транспортних засобах, навіть на таких, як от бортова вантажівка ЗІЛ, завжди повно-повнісінько люду; хлопців, дівчат, дядьків з дітьми і тіток з клунками повних запашних, зготовлених дома страв, щоб накупатися накричатися, а головне, щоб поласувати на свіжому повітрі.
Озеро мало дивну форму. З висоти пташиного лету, це було щось на зразок двох величезних букв “С” повернених одне до одного гострими ріжками, утворюючи два серпики півмісяці, що в середині мають невеличкий острівець густо зарослий мочарами і кущами. На цьому острівці майже ніхто не відпочивав, це була територія рибалок. Ось, видно, як серед густих високих зелених пагонів комишу, що стримів з самої води, настовбурчували свої роззявлені писки, мов хотіли щось укусити, встромлені у воду рогатки, на які рибалки клали свої довгі вудилища. Часом вудки ці були бамбукові, часом витесані з лісового горішника – ліщини, а часом і фірмові, з легкого пластику, як ото ними вимахують прапорами партійні наймити. Такі вудки кладуть рибалки на рогатки, щоб не тримати в руках, закинувши наживку на глибину подалі від берега, де найімовірніше й сидять ліниві тлусті коропці. Витягнути такого півтора кілограмового партизана особлива насолода для будь якого рибалки.
Озеро мало дивну назву “Суха воля.” Ходили чутки, що колись тут був німецький склад вибухівки, чи боєприпасів та одного дня він вибухнув від бомби скинутої літачком з зірками на крильцях. Бум! І все... Вода, що протікала підземними жилами відразу наповнила яму – рану і за день тут утворилося глибоке і напрочуд круглої форми озеро.
З того часу багато води випарувалося із нього. Мочари, що довкола розрослися несамовито завойовували грубою корою трясовини дзеркало води, звужуючи рік від року округлість і ввірвавшись у середину сплели острівець – рибальський рай.
Северин любив купатися у темнім від глибини правому серпанку озера. Там було глибоко і можна було пірнати з маскою метрів на десять і бачити справжнє підводне царство. Коріння жовтих лілій спускалися на саме дно, де робилися грубезними з покрученими відгалуженнями. Глибоко - глибоко десь там, де ніхто ніколи недопірнавав, було чисте піщане дно. Його було видно крізь маску. Далеко внизу на піщаному дні нічого не росло і біліло неторканою чистотою.
Як тільки пірнеш то довкола тебе одразу назбирається із сотню невеличких рибок – мальків і розглядають тебе наче інопланетянина. Тільки різкий рух рукою, чи ногою, а їх вже немає. Ця права половина озера мала життя і була чистою і прозорою.
Ліва серпанкова половина озера була чомусь зовсім замулена і води там було сантиметрів із двадцять від вершка, а все решта униз - чорне, густе, як варення, болото. Риби там не водилося і тому рибалки навіть на надувних човнах туди не пхалися. Зате, там буйно розрослися білі лілії. Так їх там було густо, що будь хто із хлопців, бачачи їх, відчував сильну спокусу заплисти туди на надувній камері від “МАЗу,” чи від трактора, що їх частенько прикочували сюди хлопчаки йдучи пішака, заплисти і нарвати цілий букет білих лілій Це було давньою мрією багатьох з хлопців, що вимагала для здійснення неабиякої відваги. Заплисти просто вплав туди не було можливості, кажуть, що хтось колись пробував та багно його вхопило і проковтнуло навік. Напевно тому, на пам’ять про гибле місце, тут і розрослися лілії. Білі лілії смерті. Однак рвуть їх кожного літа вперті пацани. Рвуть, а вони все ростуть і ростуть. Навіщо? Навіщо їх рвати? А для того, щоб подарувати якійсь кралечці, або кільком кралечкам, що їх тут завжди повнісінька торба. Ось наприклад, і Северин поглянув з під дзеркальних окулярів на одну з таких кралечок.
- Гарнюня... – протяжно промимрив Северин, - ти подиви яка в неї
дупа... Як там все наповнено гарячим тугеньким м’ясцем, і циці такі, що ось – ось пирскнуть, а мордочка яка? М-м-м. Сань, ти подивись братан, що діється на світі.
- Та, що там такого особливого – не знімаючи з обличчя солом’яного
капелюха, глухо - пошепки відповів йому Саня, - товариш і особливий поціновувач дівчачої вроди. Тут на озері він був чи не єдиним справжнім знавцем цього товару.
- Та ти подивись, Сань! Я її раніше тут не бачив, а ти?
Цього вже лінюх Сашко не міг витримати і здійнявшись на лікті й примружуючи праве око, промовив вирок;
- Так собі. У нас їх таких хоч загату гати. І що ти в ній такого побачив?
- Побачив Саньок, побачив. Тобі все бляді подобаються, а от мені до
вподоби целки. Вони пахнуть інакше, Саньок.
- А ти її що нюхати будеш?
- Як треба, як діло дійде то й нюхатиму.
- Казьол, от казьол ти Сєвко.
- Чому зразу казьол?
- Тому, що пацанка ця тут з мамцьою, чи татком, а вже й ти рота роззявив,
як той короп пійманий трійником за губу.
- Подивись які в неї нозі.
- Ну, нічого нозі. В Лєнки, з Нового міста, кращі і між нозями там в
неї все в порядку і чиста бабенція, між іншим.
- Ні, Саньок, там не так чисто як у тої. Подивись як вона ступає по
мілині. Щось такого божественного є в цій малечі.
- Ти поїхав мозгами. Від тоді, як твоя Мира тебе проміняла на
столичного фраєра, у тебе щось в голові не того... Ти увесь час маєш тягу до малоліток. Що тобі там медом помазано? Ха-ха-ха. Да, сказанув я класно. Медом там дійсно помазано у багатьох з них. Але одна справа мед, а друга все те, що ця медовуха тобі накине на вуха! Ну, давай йди позагравай хоч із нею. Тільки пісюна примости непомітно так в плавках, а то ще налякаєш дитину.
Северин вже його й не слухав. Він дивився на дівча й ловив оком кожен її рух. Насолоджувався, аж мружився.
Дівчина приклавши долоню козирком до чола роззиралася навкруги наче вишукуючи кого, а потім рішуче пішла на острівець, зупинилася і знову визирала щось у тій болотистій половині озера.
Сашко ще щось сплітав про жіночі чари й про їхні незбагненні забаганки, як Северин здійнявся на ноги і рушив у напрямку кралечки.
- Гандона взяв? Гей ти, озерний трахальщику? – долинув
смішок Санька. Северин лиш махнув рукою і пішов. Підійшов зовсім близько і відразу впевнено, як це він вміє завжди з дівчатами;
- А що ми визираємо, невже Титаніка?
- Ох і налякали ви мене. Та ні я просто дивлюся, там десь по лілії
чоловік мій попхався, дурень, дитинство згадалося йому, а ти сиди на березі і переживай.
- Чоловіка вашого там не видно. А ви впевнені, що він там?
- Ну а як же. Ось, подивіться, килимок наш, ось той що блакитний і
жовта парасолька над ним, порожній. Взяв маску, ласти і каже піду тобі білих лілій нарву. Я казала йому, що там болото, але ви чоловіки такі самовпевнені, коли щось собі вроїте в голову то вже... Чорт його бери і де він сука, попхався.
Северинові зробилося якось незручно за цю дівулю. Молоденька заміжня жіночка і так про свого чоловіка негарно говорить. Та все ж обличчя у неї гарненьке.
- Я розумію вашого чоловіка. Я дуже добре його розумію. Я сам би
для вас лілій нарвав цілий оберемок. Бо ви того варті.
- Ага, варта. Всі ви чоловіки тільки одного й хочете, а добившись
свого геп на диван і прислуговуй вам як наймичка. Дурень, старий вже, а дурень з дурнів.
- Старий?
- Ну так, йому ж недавно “п’ятдесятка стукнула,” а він все ще не
напірнався. Хряк!
- Не злостіться так. Ви ж цим не зарадите справі. Ось краще підіть і
приляжте під парасолькою, то він побачить що ви на місці і сам скоро припливе. Ось побачите.
- Та що ви це все зі своїми порадами! Йдіть краще пошукайте його ось там, серед цього болота, то може знайдете та може допоможете вибратися йому. Я ж затендітна для цього.
Щось кольнуло під сонячним сплетінням Северина і він якось знітився на такий строгий тон дівчини.
- Мене Северином звуть.
- Чудернацьке ім’я таке, якесь...
- А вас?
- Марина.
- Марино, ви справді поверніться на своє місце, а я вже оскільки тут,
то погляну, чи може й справді там хто борсається у багні.
Северин рушив до краю порослого густими мочарами берега. Поверхня цього трав’яного острівця була на плаву. Кожен крок збурював хвилю і ця хвиля колихала всім острівцем, як матрацом водяного ліжка. Пройшовши кроків з десять Северин озирнувся. Марина стояла на місці.
- Ну чого ви стоїте? Йдіть на берег там безпечніше, а тут самі бачите,
трясовиння.
- Почекайте!
- Що таке?
- Я вас надурила. Немає там ніякого чоловіка. У мене немає чоловіка!
Гукала вона через увесь острівець. Довкола в чистій половині озера голосно викрикували дітлахи і вереск стояв немов хто мокрим пінопластом тер до скла. Шубовснула вода від котрогось важкенького дядьки і знову й знову тільки хвилі колишуть острівцем. Хтось ляпав руками по воді, навчаючись плавати і якась жінка періодично кликала з води Діму.
- А чого ви так мене розвели? – запитався сміючись Северин.
- А так, просто, скучно тут. Мужиків багато, а коли подивишся то наче й нікого реального.
- Маринко, ви жорстока дівчина.
- Як кожна з нас. То що, лілії я матиму сьогодні, чи мені чекати наступну жертву.
- Лілії так просто не даються, Маринко.
- Ого! Це ви на що натякаєте?
- Я не натякаю. Просто лілія є квіткою чистоти любові. І даруючи її жінці, чоловік висловлює своє ставлення і надію на чисті стосунки.
- Ви хочете чистих стосунків? Щось не думаю так про вас. По моєму ви просто блефуєте. А хочеться вам, як зрештою і всім чоловікам, - пригод і насолод.
Северин підійшов до Марини і ляпнувши себе по чолі впіймав товстенного ґедзя.
- Ач, який кровосос! Ви чому такі розгнівані на мене? Я ж не Ґедзь, не вкушу вас.
- Та, знаю... Ви тільки не думайте що я дурочка.
- Та ні я так не думаю. Я вас насправді за дівчинку сприйняв. Думав забреде ще в багнюку, а потім витягуй. І пішов сюди щоб не допустити цього і з цікавості й бажання розглянути вас ближче. А ви тут цілий спектакль з чоловіком у головній ролі розіграли переді мною... Ну як тут бути далі й справді не знаю. Я напевне дурницю роблю, що ці теревені з вами точу.
- Я хочу лілії. Підеш? Дістанеш для мене?
- Ні.
- Ні?
- Звичайно, що ні.
- Підеш. Ти для того сюди і приперся, щоб мені лілій нарвати. Я добре тебе бачу. Я тобі подобаюся, це факт, але без лілій в тебе немає жодних шансів. Йди і принеси мені лілії.
- Ні.
- Ні?
- Я коли кажу ні, то вже ніщо мене не примусить сказати так.
- Добре. Дякую мужчино! Тоді я сама піду і зірву собі!
І нахмуривши брівки, Марина рушила до краю води. Северин стояв і дивився як вона обережно проступає трясовиною і пробирається до водяного плеса.
- Марино, там глибоко, води там всього жабі по око, решта багно без дна!
- Я знаю! А що поробиш коли чоловіки перевелися?
- Ви мене Марино на понт не візьмете.
- Який ще понт, інший би показав усім шмаркачам, що на березі, як треба лілії діставати для дівчини. А ти якийсь ненормальний! Ти просто ненормальний.
Марина ступила крок і відразу ж пішла під воду. Навіть і зойкнути не встигла. Северина заціпило. Все тіло його закам’яніло. Він пробував щось промовити, чи викрикнути та тільки мугикав безпорадно, мов рота мав заткнутого кляпом. Час йшов. А дівча не виринало з води. Довкола немов усе зупинилося і здавалося що “бомки” у повітрі теж зупинилися, комиш під вітром нагнувся і застиг, мов на фото. До ніг Северина докотилася хвиля. Це мочари так відгукнулися на дівоче тіло, що пірнуло у безодню.
Немов проламуючи шкарлупу безчасся, розриваючи мертву композицію стоп-кадру, Северин рвонув до води. Відштовхнувшись ногами від трави він вже летів у повітрі величезним “бомком” над травами і багнюкою, над ліліями і над комашнею при поверхні води. Здавалося, що політ цей немає меж у часі і відлунював якоюсь прадавньою прапам’яттю про пташину природу колись ним, Северином, пережиту десь там, далеко у минулому житті тисячоліття, а той мільйони років тому від сьогоднішньої миті. В польоті майнула думка; - “Вона пішла під товстенний килим острівця.”
Піску тут не було і трава закінчувалася різко, глибоко замуленою кашоподібною глевкою каламуттю. Десь тут у цій кисільній каламуті, мусить бути вона, Марина. Тіло Северина у повітрі зігнулося в поясі і випроставши уверх ноги, “щупачком” гулькнуло у безвість. Там у невідомості свідомість його набула враз якогось іншого стану. Всі думки стали об’ємними й чіткими.
- Марино! Марин.., ти тут? - Промовило його внутрішнє я.
- Та тут я, а де ж мені ще бути. Ти лілії нарвав?
- Ти божевільна! Я за тобою пірнув у цю трясовину, а ти далі своєї.
- Шукай мене хлопче! Я тут. Я тут. Я тут...
Северин розгрібав багнюку і натрапляв то на якісь довгі товсті стебла, то стовбури – коріння лілій, що густо перепліталися в багні. Там в невідомості і незбагненності простору він відчував як занурюється все глибше й глибше і щораз то густішає морок, що обліпив усе його тіло і мозок мов пасткою. Ще залишком маленького промінчика свідомого свого єства він пам’ятав що треба шукати Марину під трав’яним килимом півострові. Що саме туди її затягло. Руки його ставали все більш переляканими і розливали по всьому тілу приреченість марнотності його борсання.
- Марино! Ти де?!!!
- Тут любчику! Тут мій милий принце!
- Тримайся!!!
- Тримаюсь, тримаюсь, тебе дожидаюсь...
Раптом Северин зробив різкий рух догори і тиск сповістив, що тут не так глибоко як він думав. За мить він був на поверхні. Мов мавр чорний, він відкрив очі і побачив у траві під самим бережком волосся Марини. Неймовірним ривком він випірнув з багнюки на поверхню, де була вода і махнувши кілька разів руками досяг Марини.
Дівоче тіло всмокталося баговинням так щільно, що й не протиснеш руки. Северин піднирнув і пропхавши під пахви дівочих рук свої, обійняв її тіло й потягнув на себе. Нічого не відбулося. Тіло засіло, як залите бетоном. Северин, з усіх сил тягнув її на гору до себе. Втрачаючи силу і впевненість, він від безсилля ричав, як пійманий у пень ведмідь. Тіло дівчини не відповідало жодним порухом і відчувалося Северинові що все це борсання вже насправді даремна трата зусиль. Тіло було неживе.
- Марино! Ти тут? Ти тут, Марино?
Відповіді не було. Северин помалу видихався. Ось він винирнув, щоб схопити повітря і побачив, що на бережку острівця збіглося люду і всі щось йому кричать простягають руки і серед них Саня із скривленим гримасою страху обличчям. Северин пірнув знову і схопив тіло Марини під гуди і все тягнув і тягнув. Тут до його торкнулися інші руки і ще і ще...
- Марино! Марино, я тобі нарвав лілій. Ади, поглянь які гарні!
- Ти зробив це? Северине? Ти зробив це? Я знала що ти це зробиш, мій солодкий звіре. Ти вирятував мене, розчаклував мене, мій коханий, мій єдиний, мій...
Северин відкрив очі. В повітрі на фоні синього неба висіла нерухомо велика муха. Крильця її бриніли у шаленому ритмі, а тіло стояло на місці. Хтось дав йому ляпаса, потім ще і ще. Северин поглянув довкола. Якийсь багатоокий звір насунувся на його очі і тяжко дихав. Через гудіння і нестерпно голосне дзижчання завислої мухи чулося щось подібне до сміху чи плачу. Раптом його потягли кудись і перевернули на бік. Довкола тупотіли босі ноги руки і знову багатооке створіння зазирало йому в вічі. Северин нічого не міг зібрати до купи.
Думки його роїлися величезним роєм “бомків” над запрудженим голими людьми берегом. Люди снували і бігали довкола двох розпростертих на зеленій траві людських тіл, обмивали, робили штучне дихання, перевертали і голосили на увесь світ.
Северин відчув себе маленькою мухою, що шукає поживи. Він голодний і до нестями спраглий. Ось, голі тіла, там багато поживи. Там така солодка, до памороків солодка і п’янка, як вино, кров. Він торкається поверхні. Чує як шумить потоками під покровом шкіри життєдайна рідина. Він пробивається крізь товщу шкіри своїми устами – ножицями розрізає покров тіла і встромляє у середину, чи не все обличчя своє. І п’є, п’є надсадно, постогнуючи і хрюкаючи.
Щось величезне темне і тяжке падає на нього і плющить все тіло, руки, ноги, розчавлює його живіт і груди, звідки виривається кров, багато, багато крові, рідкої як вода і нестримно біжучої по білому тілу. Він падає до землі і щось важке причавлює його ще сильніше і розривається його тіло на частини, дрібні малесенькі клапті. Він бачить, що пірнає у чорноту болотяного киселю, у гравій, каміння й коріння. У вічність.
- Зорі на небі, значить - ніч.
- Ці зорі не ніч, а вічність.
- По чому знаєш?
- Вічність тому й вічність, що знати її, значить бути вічністю.
Хтось поклав йому на лоба прохолодну долоню, потім притулився устами. Війнуло знайомими парфумами. Біля самого вуха ніжно, пошепки пролунало;
- Ти вечеряти будеш?
- Так. Я щось зголоднів нівроку. – відповів Северин.
- Тобі рідкого насипати?
- Ні, мені густого налити.
В сусідній кімнаті дзвонить телефон. Северин чує, як Марина говорить;
- Так, так, це я... Та ніби нічого. Ні, ні все в порядку... В нього грип. Був оце кілька днів пік, але тепер він помалу вибирається... Дякую... Володимире Петровичу, ви так багато для нас зробили, що мені бракує слів щоб віддячитися. Що? Лілії? Озерні лілії... Так, я їх дуже люблю. Ну що ви, це все забобони. Рослини, що мають красу квітів, для того і створені щоб приносити радість жінці. Звичайно приносьте! Я приготую вазу, тобто каву. Ні, ні, він спить. Я тихенько відчиню двері і ждатиму...
Северин, перевертається на правий бік, обличчям до вікна і засинає. На устах його усмішка. Десь “бомком” дзижчить у повітрі його сон.
