- Дзюдику, ану йди геть, не псуй повітря, не паскудь дітей. Ти чого на дитячому майданчику пиячиш? - а потім в бік, до когось пошепки, але я таки чую, - Цей Дзюдик - то щось страшне. Пияк пропащий. А в нього ж такі порядні батьки. Кажуть, що Дзюдик - підкидень. Замінили в роддомі.
О ні, не кричіть на мене, я вип'ю пива, подивлюся на собак, які вигулюються під сонцем і піду. Я смердяча застояна людина, але потерпіть ще трошки - я посиджу і піду. Своїм ледачим кроком хворого на лінь покоління.
Мій батько належав до того покоління, яке скуповувало лінзи. Це було величне покоління, яке залишало сліпців без окулярів заради можливості заробити зайву копійчину у Польщі і купити зайве покривало, яке смерділо акрилом і блистіло вульгарним блиском післяесесерної розкоші. Такий їхній стиль життя. Вони вважали, що саме так і має чинити розумна людина. Це було покоління людей, які звикли у всьому звинувачувати москалів, євреїв, ще там когось, а себе вважати вічними жертвами, які позбавляють сліпців можливості купити окуляри задля зайвої копійчини. На покривало.
А я любив єврейку. Вчительку англійської, яка скромно мешкала у однокімнатній квартирі і займалась із такими недоумками, як я, безкоштовно в позаурочний час. Соціум мав за що її не любити. В той час, коли всі брали по п'ять доларів за годину, ця шалена аморальна вчителька займалась із учнями з єдиною метою - щоб чогось їх навчити. Чи слід вам повторювати, що її вважали безтолковою і аморальною. Особливо після того, як вона завалила золоту медаль нашої дурненької медалістки. Оце був скандал. Але потім ця аморальна людина виїхала на історичну батьківщину і про неї забули.
Моя матуся працювала в деканаті нашого факультету. Через неї можна було отримати червоний диплом. Вона вміла налагоджувати комерційні стосунки з викладачами і продавала п'ятірки по оптовій ціні. Коли одного разу хотіли замість екзаменів ввести комп'ютерні тести, моя матуся перша очолила бойкот. Тестова система могла підірвати її бюджет.
О ні, не кричіть, я вже допиваю останню пляшку пива і лаятися не буду на ваших маленьких діточок у люлях. Дзюдик не лаятиметься. Не кричіть. Дайте лише хвилинку і я розповім вам, як я до цього докотився. До такого життя. Адже походжу із дуже порядної і шанованої родини. Мої батьки були завжди шанованими людьми. Позбавляли сліпців можливості бачити, обкрадали інтелект нашої нації своєю корумпованою допомогою. Не сплачували податків. Привласнювали чуже майно. Ненавиділи всіх президентів, які Україна мала за часи незалежності. Робили все те, що в нашому суспільстві викликало повагу і що слід робити кожній шанованій людині. Це було по-дорослому. Це було толково.
Моя сестра теж вдалася в цю родину. Вона стала головним бухгалтером на підприємстві і після того ми закупили нову побутову техніку і меблі, які вона списала у видатки на технічне обладнання фірми. Потім ми отримали "службову" машину. А потім моя сестра одружилась із чудовим хлопцем, щоправда трохи недорікуватим, зате сином шанованої людини, міського депутата і директора місцевого ринку. Хлопчина був хороший, вмів гарно лаятись і стежив за радіусом падіння власної слини під час спльовування на тротуар, в нашій сім'ї мені постійно ставили його в приклад. Цього диво-хлопця. Він мав два дипломи про вищу освіту і вже готову посаду в якомусь міському відомстві.
Мою сестру теж постійно ставили мені в приклад - дивися но, Дзюдику, яка вона у нас розумниця, яка чудова дівчина. От би і ти таким став.
Але я від народження був дитиною вкрай аморальною. Наприклад, вчився. У нашій школі не прийнято було вчитися, читати книжки і займатися іншими непотрібними речами.
Тим більше в університеті. Нам відкрито не проповідували: "Книжки - це зло". Але саме це малось на увазі, коли ти, наприклад, намагався прочитати книжку, про яку вів мову викладач на своїй лекції, і зробити власні висновки, замість того, щоб вивчити напам'ять вже визначену думку про цю книжку і не докопуватись до правди. Кожен власний висновок підлягав осуду, отримував невисоку оцінку і потім про тебе не раз говорили, що ти людина вкрай аморальна.
- Я бачу, Дзюдику, ти отруєний духом лібералізму. Як це не гарно з твого боку - казав сивочолий викладач, і скрушно хитав головою.
Не раз на шлях істини мене пробували напоумити мама і тато, але аморальність моєї натури так глибоко в'їлась у жили, що в університеті я зробив страшну річ - зарікся не давати хабарі у будь-якій формі. Це стало моїм життєвим принципом. І прокляттям. У нашій родині зібралась ціла нарада, на якій мої батьки припустили, що я вступив у секту сатаністів, став наркоманом і те що я роблю, роблю за підказкою нечистої сили під дією наркотика.
- Диплом, Дзюдику, - це твій квиток у майбутнє, - кричала моя матуся.
- Ким ти станеш, Дзюдику, із такими принципами? Пияком і бомжем?
Як у воду мої батьки дивилися. А я знав точно одну річ: мене не влаштовує цей світ. У моєму віці не прийнято було про таке знати. Прийнято було фанатіти від найдурнішої письменниці нашого часу, яку однак регулярно показували по телевізору і на фотографію якої можна було подрочити у Інтернеті. Прийнято було носити інтелектуальні окуляри і любити фарбованих брюнеток. Прийнято було закохуватись у силіконову співачку. Але щоб когось не влаштовував цей світ - це вже вирок.
Після закінчення університету я відмовився від посади, яку мені купили батьки, і вирішив самостійно прокладати собі дорогу у майбутнє. Але самостійність, як виявилося, має єдиний шлях - мережевий маркетинг. Ось єдина робота, яку могла знайти людина із моїми принципами - ніяких хабарів і протекції.
Оскільки я почувався Дзюдиком-героєм, який готовий змінити світ, то пішов у найближче відділення найближчої політичної партії із бажанням прокласти собі дорогу у політику. Але цей шлях завів мене в нетрі.
По перше, я був шанувальником Шарля де Голля. Його цитата "В політиці доводиться зраджувати свою країну або своїх виборців. Я надаю перевагу другому" висіла у мене над письмовим столом. Однак саме це і має найменшу популярність в політиці. Найважливіше в політиці догодити виборцям і нажитися самому. А це значить - ніякої дисципліни, адже народ любить свободу. Ніякого закону, адже народ звик вирішувати свої проблеми незаконно і торжество закону добру половину цього народу, а отже потенційних виборців, позбавить заробітку. Ніяких реформ, адже реформи - це видатки, а видатки допускає політика лише на пенсії-дотації-зарплати. В основному політикам. А реформи - це не популярно. Популярне було слово "стабільність".
Слово "стабільність" Дзюдик розумів, як суїцидальну рибу, що помирає в морях і озерах, в той час як "стабільні" економісти наживаються на своїх старих брудних заводах і розповідають, що їхніми мільйонами вимірюється їхній інтелект, і як наслідок цього інтелекту міста п'ють жовту воду з запахом каналізації, однак продовжують щороку голосувати за своїх працедавців, бо для них їхня власна зарплата дорожча за здоров'я дітей, чисте повітря і поживну воду.
Найважливішим у цій системі є стереотип - по іншому жити у нас не вийде. У всіх виходить. А в нас ні. Бо ми дуже моральні, працьовиті і взагалі - пречудові. Прийнято було хвалитися у політиці, а раз мене не влаштовував цей світ, то мене копнули під зад і насадили на голову цитату Шарля де Голля.
Ось так я покинув політику і пішов туди, куди дорога всім людям, які порушують норми суспільної моралі. Такі чудові норми, які забезпечують благоустрій цілих сімей, наприклад - красти, якщо є така змога, брати і давати хабарі, бо це єдиний шлях до світлого майбутнього, користуватися знайомствами, наприклад: якщо ти гінеколог за фахом, а твоя мама, за фахом педагог для дітей із затримкою розвитку, працює у провладній партії, то провладна партія сміливо назначає твою маму керівником відомства земельних ресурсів, а мама назначає тебе, гінеколога, керівником якось там відділу, і розумно буде не сумніваючись в своїх силах іти у відомство земельних ресурсів і отримувати державну зарплату з гордістю, а хабарі із пихатістю людини, яка знає життя. І при цьому казати, що відомство земельних ресурсів під вашим дбайливим гінекологічним керівництвом занепадає, бо поганий президент.
Я, Дзюдик, пішов у мережевий маркетинг - ходити із сумочкою по широких шляхах нашої України і продавати косметику. Але моя вроджена аморальність і тут показала свої зуби. Одного разу я потрапив в офіс однієї товстої розмальованої шахрайки із позикового товариства. Що таке позикові товариства я чудово знав, бо моя розумна сестра саме такими товариствами заробляла на життя. І коли товста шахрайка розповідала худенькому вусатому бовдурові про всі красоти позики у них, я втрутився у розмову і пояснив тому бовдурові, що на позику доведеться чекати вічно, бо щойно така фірма збере достатньо грошей, як вона закриється і тоді шукай вітра в полі.. Товстуля зателефонувала у представництво нашої фірми і мене звільнили.
І ось тепер ви на мене кричите, бо я великий неголений гульвіса Дзюдик із аморальними принципами, дотримуючись яких можна потрапити в пекло. Сиджу на лавочці і дудлю пиво, а іноді читаю книжки, що викликає ще більше обурення ніж пиво, бо хіба має право сучасна людина читати книжки?
- Як це не толково з твого боку, Дзюдику, - каже не раз моя матуся, коли застає мене за цим заняттям, - дивися, он твоя сестра і позикові товариства щороку створює і закриває, і чоловіка якого пречудового має, і ніколи цієї гидоти не читала, а дотримувалась принципів чесної людини. А ти... Ех, Дзюдику, дивитись на тебе бридко.
- Краще б пішов до сауни, Дзюдику, з якоюсь милою дівчиною, аніж займався такою гидотою в мене на очах. Це хоч би пристойно. Що тобі дадуть книжки? - не раз радила мені моя сестра.
Одного разу моя матуся не витримала зневаги сусідів до мене і влаштувала мою скрому пияцювату персону заочно на медичний факультет. Паралельно вона мені пробила місце у терапевтичному відділенні нашої безкоштовної державної поліклініки. Я став терапевтом.
- Я за свою дитину, свого Дзюдика, буду боротися. Всуну де тільки зможу. А то ще зчитається, біднесенький, нанівець, - хвалилась моя матуся сусідкам своїм вмінням вирішувати складні проблеми сучасності.
У медицині я був невігласом, але завідуюча терапевтичним відділенням, матусина приятелька і дуже мила жіночка, пообіцяла мене консультувати доки я не ввійду в курс справи. А вже далі, коли трохи напрактикуюся, то все піде як по маслу - грип і шлункові розлади кожен дурень зможе вилікувати. Паралельно я вчився. Але оскільки хисту до медицини в мене не було, принципи свої я давно закинув у найдальшу шуфляду своєї пам'яті, то єдине, що мені загрожувало, це червоний диплом. Про який, як ви і самі здогадались, подбала моя матуся.
Все було майже добре. Із гарненькою медсестрою ми почали регулярно відвідувати сауну, як про це мріяла моя сестра. Я набув солідного вигляду і навчився заглядати пацієнтам в горло, став називатися не пияком Дзюдиком, а Дзюдиком Вікторовичем. Я вивчив список лікарів, до яких слід перенаправляти пацієнтів, а також список протигрипозних засобів і навіть влаштувався у китайську фірму, яка виготовляла медпрепарати, менеджером, і ці препарати продавав своїм відвідувавчам зі знанням справи. Моїми відвідувачами зазвичай були діти і пенсіонери. Одного разу мене викликали до дому до однієї бабусі. Бабуся була маленька худенька і жвава, але іноді температура її тільця аж зашкалювала вгору і моя завідуюча із моїх розповідей запросто поставила діагноз - онко. Ми із завідуючою вирішили лікувати симптоми і серце. Після тижня нашого лікування бабуся припинила вставати з ліжка.
- Хвороба, вочевидь, прогресує, Дзюдику, - заспокоювала мене завідуюча.
Після двох тижнів лікування бабуся потрапила в реанімацію. І в лікарні поставили зовсім інший діагноз - запалення легень. Але пройшовши наш курс антибіотиків та таблеток, які стимулюють апетит, бабуся отримала виразку шлунку, а пройшовши курс сердечних уколів, які мали стимулювати серцебиття, бабусіне серце не витримало і після кількох днів реанімації померло.
Після того я звільнився. Завідуюча, моя матуся і вся сім'я вмовляли мене:
- Дурнику Дзюдику, не можна нехтувати кар'єрою через бабусю, яка однаково померла б. Туди їй і дорога. Чого ти так перейнявся тією бабою?
Але я звільнився, купив собі пляшку пива і сиджу ось тут, розглядаю ваших діточок у люлях і ви здивовано кривите губи, коли ваша неодружена ровесниця лагідно щупає мою щетинку і поправляє комір моєї куртки.
- Дзюдик має дві вищі освіти і походить із дуже порядної родини. Його батько непогано розжився в часи перебудови на лінзах, а мама працює в університеті і здатна залагодити будь чий диплом, - пояснює вам ця охоча до заміжжя зі мною дівчина пошепки, коли я вайлуватою ходою гульвіси, який знає собі ціну, йду за наступною порцією пива.
А я думаю:
- Життя, тра-ля-ля, життя, тра-ля-ля...
Дурненькі матусі, безтолкові молодички. Колись і вам забракне повітря, як ото бракує мені. Бо мені його бракує. І вам колись захочеться подихати повітрям без нікотину, смол і всіх інших шкідлививх речовин. І ви колись зрозумієте, чому я так хочу втекти від вас у білу гарячку, бо вона значно краща за вашу чорну реальність вбивць-лікарів. Тільки б не дихати цим повітрям, наскрізь пропахлим сирним запахом вашої моральності, маслянистою сумішшю снобізму та грошолюбства, та екскрементальними пахощами власного безсилля.
- Ледащо! - кричала моя матуся, - Інші діти працюють, а наш Дзюдик таке ледащо, що на яку роботу його не влаштуй, звільняється.
- Гульвіса, - кричала моя сестра, яка саме в той час знайшла мені наречену, доньку чоловіка, який розжився, продаючи троянди, - така чудова дівчина, чотири вищі освіти, фотомодель, телеведуча і співачка. Написала дві книжки: " Член в мені" і "Фрейд та білява вагіна". А Дзюдик не одружується.
- Ти мене розчарував, Дзюдику, - казав мій батько, - ти дурень, бо не розумієш, що проти течії ніхто не пливе. Ти не зміниш світу.
- ........., - казав мій зять, нюхаючи гордо в себе під пахвами. В ті часи він уже був керівником якогось відділу у міськраді і мав високе почуття власної гідності, - ........,- а потім спльовував далеко-предалеко і казав, - Кльово, Дзюдику, пра?
О ні, не кричіть на мене, я вип'ю пива, подивлюсь на собак, які вигулюються під сонцем і піду. Зовсім піду. Ще одну бляшанку пива, і я вам обіцяю - мене тут не буде. Я вже навіть знаю, куди мені лежить шлях.
В пекло.
