Хто з‘їв колобка?
І вони зустрілись. Він хотів просто походити містом і поговорити. Вона нічого не мала проти. Менше за все їй хотілось, аби зустріч скидалась на побачення, і тому подумки тішилася, що він не запрошував до кав‘ярні. Нехай виговориться, і розбіжимося – розмірковувала вона, адже, судячи зі всього, він дійсно збирався лише поговорити. Вони гуляли тихими вулицями і, для досягнення повної тиші, дійшли до Личаківського цвинтаря.
Для неї цей цвинтар був лише пам‘яткою архітектури, і жодних жертвоприношень і ритуалів вона не збиралась там робити. Хоча себе в жертву на вівтар слабкодухості вона вже принесла, коли погодилась на це побачення. Одночасно вона була і жертвою, і катом для себе, і, як кат, вона ненавиділа жертву в собі. А жертва була вся біла і пухнаста і світилась від того, що має можливість врятувати когось нехай і ціною свого дозвілля. Тоді вона ще добре себе не розуміла, а тому могла лише заводити всіх хлопців гуляти на Личаківський цвинтар.
Чотири години спілкування про його життя, про ненависть до жінки, яка користалась його здатністю терпіти до останнього, бажання все почати спочатку і невпевненість в здатності зробити це. Так можна коротко окреслити зміст розмови, яка відбувалась між ними. Чоловік страждав, був в депресії, роздирався сумнівами і самотністю.
Його ситуація була нестандартною, адже чоловіки рідко кидають дружин не маючи запасного аеродрому, тобто коханки, яка претендує на роль першої леді. Звісно, ви можете заперечити і сказати, що чоловіки кидають дружин заради гучної компанії друзів, але, маючи багато друзів, людина або одружується пізніше, або просто пізніше приходить додому. Кидати дружину, яка не зважаючи на «друзів», все одно готує вечерю, для таких чоловіків просто не має потреби. У таких випадках жінка швидше кине чоловіка заради іншого, якщо одного дня зрозуміє, що в житті спокій важливіший за постійні переживання, і просто захоче спокійно з іншим дивитись телевізор.
Не вірити тому, про що розповідав її співрозмовник вона не могла. На роль хлопця, який сам нашкодив, а стрілки переводив на дружину, він ніяк не тягнув. Худенький, навіть дрібненький чоловічок, який по віку вже міг бути дядьком з пивним черевцем, за темпераментом був меланхоліком, а тому був надчутливим до мінімальних змін в просторі і часі. Він відчував будь-які протяги, запахи і втому, бачив всі ниточки, які стирчали на його або її одязі, негативно реагував на гучні звуки, різки рухи і інші речі, які для неї до зустрічі з ним просто не існували в світі. Вона просто жила в іншому світі і лише зараз повірила в існування позаземних цивілізацій.
Вона знала, що є повною протилежністю цьому гуманоїду, адже могла голосно розмовляти і не відчувала протягів. Боротьба з протягами була головною метою існування його цивілізації.
Якщо ти не відчуваєш протягів, то ти не можеш з ними боротись, а тут весь час треба бути напоготові: закривати двері або вікна, не сидіти на підлозі, не стояти в брамах, носити шапку, закривати вуха, добре висушувати волосся і т.д. і т.п. І, якщо ти хоч на хвилину забарився, то все, ти програв, тебе або вбито, або поранено. За час їхньої прогулянки вона рази три почула про загрозу протягу і мусила переходити в інше місце, де, на його думку, було безпечно. Після третьої спроби втекти від цього нав‘язливого вітру, їй відкрилась чітка картина з твору Сервантеса «Дон Кіхот». При цьому себе вона явно відчувала Санчо Пансою, а той був не менше як дон Кіхот, який саме збирався на війну з вітряними млинами.
Звісно, для того, щоб бути подібною на Санчо, їй треба було прожити ще років двадцять, набираючи по два кіло в рік; а тому, хто претендував на роль дона Кіхота, вже підрости ніяк не вдасться.
Крім протягів їх постійно атакував порох, який чомусь лягав саме на його сандалі. Крейда, постійно хотіла замастити їм одяг, а тому шляхетний дон Кіхот постійно озирався і переживав за наївного Санчо. Попри це все вони не переставали слухати один одного, при цьому тему для бесіди задавав він, а їй залишалось піддакувати і розводити руками. Те, що він розповідав, було дійсно неймовірним, і їй дуже хотілось посадити цю дитинку на руці, погладити по голівці і дати виплакатись.
Пізніше, коли вона повернулась до дому і з задоволенням їла та пила все, що пропонував диво-холодильник, вона щиро думала про нього і про те, як йому можна допомогти. Лише пізніше їй в голову закрадеться сумнів, що того вечора на кухні з диво-холодильником, вона могла передозуватись консервантами, штучними барвниками і пальмовим жиром, вплив яких на психічну активність людини ще до кінця не є дослідженим. І саме таке передозування могло призвести до отруєння мозку хибними думками і, як наслідок, хибними вчинками.
Найстрашніше, що було попереду, – це літо, яке передбачало відпустку і жодних перспектив щодо проведення часу.
Далі буде…
