Хто ти, з ким ти, навіщо ти... Головне, щоб були голі дівки в Інтернеті і тлусте борсуче серце, у якому порожньо. Бо коли там хтось мешкає, навіть дуже маленький, навіть найменший в світі, то і радісно, і водночас боляче, і дуже повно, і щоб не було боляче, то ти ладен відмовитися і від радості, і від відчуття всесвітньої повноти і гармонії, яка охоплює тебе, щойно чийсь маленький безбарвний голос скаже кілька безбарвних слів... Але ти відмовляєшся від того всього, щоб твоє серце було тлусте, як борсук, і щоб твоя плоть була сита.
Тобі знайомо, що це таке - передозування порожнечею? Робота позбавлена сенсу... Дівки, яких ти не хочеш, і ти їх маєш, щоб забути ту, яку для тебе є справою честі забути, і яка за тобою так само страждає, як і ти за нею, але також вважає для себе справою честі тебе забути... І що це за честь така? Ми залюбки продаємо цю честь за доброго хабара, однак коли йдеться про те, щоб бути з кимось чесним чи не завдавати комусь болю, відразу з'являється ця безглузда честь, яка немає насправді жодного сенсу.
Однак основою цієї порожнечі, від якої серце стає схожим на старого тлустого борсука, є одна чарівна фраза: я вартий кращого. Тільки но ти її скажеш - і все, пропав. Прощавайте добрі друзі, прощавай кохання, прощавай все. Привіт сучасна комфортна споживацька порожнечо дурних усмішок, за якими не криється нічого. Бо щойно ти скажеш те заклинання, яке позбавить тебе надії на щастя, як починаєш світ сприймати як мережу безконечних задоволень для себе, і навіть біль перестаєш відчувати. Бо що таке біль - запобіжник людини, який каже - того не роби, бо болить, значить це погано. А тут ти сам спалюєш свої запобіжники і робиш все, що болить. Бо для тебе вже нема значення болить чи ні, якщо мережа щасливої порожнечі вчасно постачає обезболююче у вигляді якоїсь голої кралі, чи ідеальної співрозмовниці в Інтернеті, чи ще там щось.
Я не хочу терпіти болю.
Але що тут скажеш? Не може бути все так як хочеш.
У нас є розумні інстинкти і розумний біль. Коли ми з'їмо щось не те, нам болить і це значить "Обережно, більше такого не роби". Коли ми якось не по-сезону одягнемось чи гримнемось якось частиною тіла, нам болить, і ми надалі знаємо, що так робити не можна. Біль знає краще. Однак варто зробити щось не так, і нам болить душа, ми кажемо - от падлюка, я вартий кращого. І починаємо до безконечності шукати те краще, ту чарівну безголову потвору, яку нам пропонує чоловічий журнал, ту силіконову ляльку із смаком пласмаси на губах, яку нам пропонує мережа обезболюючого.
І ми відчуваємо порожнечу. Ми потрохи призвичаюємось до неї - займаючись чимось непотрібним на якійсь роботі, займаючись абсолютним нічим вдома перед телевізором, уникаючи відповідальності та почуттів, щоб було комфортніше нічого не відчувати, зустрічаючись із зовсім небажаними дівчатами тільки тому, що вони мають так звану модельну зовнішність і чорне модне нарощене волосся і що побачивши тебе в товаристві такої кралі, друзі позаздрять, дивлячись з нехіттю фільми, закінчення яких ти знаєш із першого кадру, однак все одно дивишся, бо нічого цікавішого все одно не покажуть...Ми звикаємо до порожнечі, а потім раз - і відбувається передозування, і далі вже не сила...
Я думаю, що злоякісні пухлини - це та невикористана енергія, яку ми самі в собі тлумимо порожнечею. Не маючи змоги втілитись у щось корисне і потрібне, у дітей, у посаджені дерева, побудовані будинки, написані книжки, ця енергія йде на знищення такого безплідного і бездарного організму-егоїзму, який керується життєвими принципами "Пожити для себе", "Не готовий до відповідальності", "За це гроші не платять", "Я вартий кращого".
Коротше, порожнеча.
