Дозвольте представитися – Той, що спроваджує. Провідник, або.., як собі хочете.
Щось дуже темно, правда? Перше, що вам спадає на думку – економлять на світлі... Власне господар не любить електричного світла і ми дамо його в потрібну мить. Передчуваючи ваше запитання, - “Де це все відбувається?” Скажу - хто хоч трішки знайомий з п’ятим виміром, тому не складає жодної праці розсунути будь які стіни до чорт його знає яких меж, чи просто розчинити їх й мандрувати вільно необмеженим простором і часом. Тож прошу за мною... Обережно тут такі прикрі сходи. Тут хтось... не хвилюйтеся вони нас не бачать... діти...
- Мнє било прикольна пасатрєть как она сібя повєдьот в етай сітуациі....
- А він шо, ні фіга не врубав?
- Та он знаєш, сам по сєбє а она сама по сєбє...
- Ну і шо?
- Шо – шо?
O-o-ops! Пробачте, бо справді не хотів вас відволікати, але тут більше нікого. То ж можна перейти де інде. Ось і світло. Тут театр. Звісна річ, де б ми ще з вами опинилися.
- Блін. Дістали, уже й стати ніде, лізуть тобі на голову.
- Та біс з ними! Ну, як тобі?
- Та я вже третій раз. Люблю містику. Вони грають вже десять років цю забаву.
Ну, скажемо так – це глядач дивиться лиш десяток літ... Зійшлися дві дірочки в просторі і, маємо шоу. Прецінь зараз теж зійшлося щось у просторі і ми знову кудись...
Насправді не люблю підглядати, чи підслухувати під дверима, але так вже якось само воно виходить...
- Мені це вона сама розповідала; просто в лазничці, закликав разом
покупатися....
- Знаєш, солодонька моя, я теж гадав си не раз запросити тебе до купелю
і там файнеько ті потерти...
- Вона дурна, гадала, жи як завагітніє, то він буде її! Не цілуй мене в
губи, в тебе з писка не файно пахне!
- Я тілько в вушко...
- А теперка бавить дитину... Та чекай! Мені так не вигідно... О, ту цілуй...
Не будемо їм заваджати... Просто тут колись були кабінети. Чого тут тільки не було: Вар’єте, казино, гітлєрюген, дім піонерів, навіть вулиця називалася ім’ям героя з кривавою краваткою на шиї... все запаралелилось... Ну тепер тут... але власне, що воно таке це “тепер”? Найважливіша річ у театрі! “Тут і тепер!” Ось, парочка, екземпляри варті уваги – актори. Вони часто допомагають нам зустрічатися з вами. Це старі друзі. Старі друзі, старі історії...
- Розумієш вона була з міста де у всіх дівчат маленькі груди...От блін... як його...
- Макєєвка?
- Нє-а... Там величезний металургійний комбінат – монстр...
- Запоріжжя?
- Нє-є-є-є... Не пригадаю... десь на півдні України. Ну менше з тим, класна була мала... Носик трохи задертий догори, чорні оченята, пухкі уста, усмішка така трішки на бік, але зваблива, довгі пальці на руках, зграбна дупця, і... абсолютно плоска. Тільки дві гульочки- пипочики настовбурчені...
- Ну?
- Ну, в гуртожитку вона завелась якось... Чи поступала і не пройшла, а додому боялася вертатись... або що там – не знаю.
- Корочє! Дала?
- Ну блін, тобі лиш одне в голові!
- Бердянськ?
- Та яка тепер вже різниця! Слухай сюди!
Перепрошую я тут трохи сам заслухався. Але, як вам це цікаво, то я почекаю...
- Ну, вона, значить... Ти наливаєш? По трішки, не гони! ЇЇ тобто... Ну давай! Ну, вона значить, куди зайде, там і нагодують, там вона і потішить кого вже прийдеться. А то, стала жити з одним оператором, вже й ім’я забув... Дай хліба. Угу. От справді. А я якось не звертав на неї уваги, сам знаєш фактично профіль ніякий, то й більше і не дивишся.. Та було щось там, пили черговий раз за щось і ...
Приплелася вона до мене в кімнату – покурить. Куримо дивимося одне на одного, вона добре вміла дивитися хлопцеві в очі і, нижче, так знаєш, ніби мацаючи.
- Миронівно! Я сам світло вимкну! І приберу все! Окей! Ну і..?
- Ага, тут раптом колеги приперлися, покурить їм блін припекло, словом, куримо, пацани бачать таке діло – в мене очі масні, в неї теж аж булькає, то тихо вимилися геть. Тільки рипнули двері, а я й не думав їх і запирати на замок, бо так екстріму більше, дзьобнувся я до неї, а та сама вже ноги в боки і віриш без спіднього зовсім. А там так все прибрано, підголено, причесано, мені очі на лоба, ледве гумку на перця свого розкачав, ха,-ха, а так як дуже хотілося, то смичком два - три рази скрипнув, скрипочка пискнула, рипнула, йойкнула, я пирснув і, капець! А тут, блін, в коридорі голос того її оператора - “ Де та блядь?!” - кричить несамовито, певно, що хтось йому каркнув. Я її... одним словом... ми з нею як у зворотному кіно геп!, на місця і, куримо...
- Ну?
- Навіть уявити собі не міг ... ніколи й нікого ще так скоро не пістонив... Ну, той дверима рип – а я чай розливаю, ніби от-от закипів, а там ні краплини води в чайнику... Ну, він бачить - відстань між нею і мною велика, я - в джинсах і майці, вона – в сарафані і взута..., в розумінні, взуття у неї на ногах, ну?
- Та поняв, далі!
- Лиш запах, не того... По виразу обличчя його бачу запідозрив щось неладне і поки не проклюнулась у нього остаточно думка, я в наглу починаю при ньому її приговорювати, типу – ти сьогодні така класна, в мене нікого сьогодні не буде, хлопці на гульках... ну і таке інше. Він звичайно такого не чекав від мене, хап її за руку і лиш двері - рип!
- Що, і це все?
- Ні, не все! На другий день приходить вона до мене, під оком фінгал, і так підстрибуючи до мене шипить - “ Я тібє говоріла терьпеть нє могу різіну!? Говорила!?” – ну, кажу,- не помню а що? – “ А то”- каже- “Костя вчера в мєня вашол, а обратно – на ньом твоя різінка!”- і плаче, ридма плаче, а я реготом по підлозі покотом....
- Це що, він значить з тобою одного розміру?
Да-а-а-а... тобі розповідати... “Хрустальов, машину” бачив?
І що ти взагалі бачив і що ти дивишся? Цю порнуху, що показують по тєліку? Зомбі! Це ж неможливо так далі! А ми дивуємося, що таке тупе покоління росте, кончєнниє, блін. Пробач, старий. І взагалі чого ти тут сидиш стільки років?
Т-а-а!? Я сам закрию театр, на ключ! Добраніч! От стара миша...
Ти пробував тут ночувати?
- Питаєш...
- Я раз пробував... ну його! Таке відчуття, що коло тебе хтось сидить і дихає тобі в шию...
Милі люди... Артисти. Я теж з того світу, з артистичного. Мені дивно буває, що світ цей такий незмінний, все одне й те саме. Катеринка, тіда – ріда, тіда – ріда, тіда – ріда... А Вам не буває соромно за те, що Ви зробили колись у житті щось не зовсім...? Мені - завжди! А зрештою, чого тільки не буває! Сьогодні якраз подумав, як то немилосердно важко бути праведником на цім світі. Ви пробували? Розумію... Еротичні сни сняться? Признаюся чесно, от як на сповіді, тфу, тьфу, тьфу!, я часто сам приходжу... так – так, не подумайте там такого, просто в кожного своя функція у цім бутті... деколи не встигаєш всім вгодити, тоді мусиш врешті й сам впрягатися... Кому дівчиськом, кому бабиськом, а кому ясна річ, мужчиною, хлопцем молоденьким, бажаним, вимріяним, а... комусь таке намріється що й... Зрештою, Ви самі знаєте... Комусь просто треба нагадати призабуте - солдатам, наприклад, там лиш візію сотвори і.... Затвірниці й монахи, різні практики спірітуальні, йоги, маги... теж радо ждуть зустрічей у ві сні, бо лиш по той бік всі ви є собою, без масок, обітниць, постулатів. Всі тоді там щирі й без лицемірства. А то, лиш зоря зійде, прокинеться бідолашна душа на рано і ну його молитися, ну медитувати, хоч все ще в спогадах тих і все в піднесенні тому, тілесному тремі і при сльозах солоденьких... Брешу? Ха-ха-ха! А ну лиш зранку погляньте у дзеркало. Ні, справді спробуйте, підійдіть до люстерка і подивіться, що там у ньому? Не лякайтеся тільки. Я все одно буду поруч. Ой! Ще одні. Щось ніяк не виберемося з театру...
- Торкаюсь спраглих уст твоїх,
І затуляю слово – “Ні!” своїми,
тремтячими від хвилювання і німими,
в передчутті солодких втіх.
Пручаючись ти горнешся сама,
Я ж пропадаю в герці пружнім
І стрибне полохливий і потужній
на перса стогін -
крапне, як яса.
- Ну, скажи, що класний вірш.
- Алло! Так? Ні, вже скінчилася. Прошу? Ні-ні всі вже розійшлися. Так.
Добраніч. Прошу? Дякую. До побачення...
- Себе як не похвалиш то...
- Ти б частіше приїздив, Северине.
- А тобі що з того?
- Просто. Я багато думала про тебе... Алло! Так, хвилинку. Тебе.
- Так? Ні я ж сказав, що я на цей час не можу. А що москалі кажуть?
Коли? Знову гарнір... Не знаю... Я не знаю! Репетиції Булгакова коли? Добре, я передзвоню, па. Ну, добре, мені пора на вокзал... От приїдеш, зіграєш річ і жити хочеться.
- Поцілуй мене, Северине.
- Ти не міняєшся.
- Ми не міняємося...
Правду кажуть! Ну, власне, на нині досить. Мені пора... Та й година вже, знаєте... Та й тому, що оце все пише спати пора. Кумедний. Тепер цих письменничків розвелося... а ти бігай до кожного... і все-таки любити їх треба! Доречі, ви не пробували? Пишіть, я теж щось підкину і піде і покотиться! Не відкладайте, пишіть вже!
