Було похмуро і ледь моросило. Осінь струсила вже все листя з дерев. Залишилися подекуди ще на кострубатих гілляччях скручені равликом, тьмяно-коричневі упертюхи - покручі, що колись були такими зеленими й соковитими, радісно-життєдайними ловцями сонячного проміння та погоничами вітрів... Минулося... Тепер уся їх братія густим штивним пір’ям - килимом вкрила землю і мов у долоні ловить краплі вже холодного дощу. Зірветься кілька наївних, що повірили у щирість струменів пориву вітру, пробіжаться акробатом – перекотиполем, прикинувшись мишею, чи пташкою, аж поки не зачепившись за такого ж самого сплюха втелющаться у гурт замирених мертвотінням і замріються й собі у супокої навік.
Северин сидів у парку і докурював впродовж якихось двадцяти хвилин уже четверту цигарку. На його волоссі позачіплялися крихітні крапельки і вилискували немов “шклянечки” на ялинці. Четвертий “бичок - недопалок” поміряв міць втоптаної землі, тихенько зашипів згасаючим жаровинням і розчервячився під важним обцасом черевика. Северин звичним порухом стопи відкинув недопалка убік, де такі ж самі розплескані “друзі - однокурці” причаїлися повільно й приречено набрякаючи вологою. Поглянув угору. Різних, найнеймовірніших відтінків сірого клубочилося хмарне небо, з якого неміряно спадала дрібнота дощинок. Від їх падіння, від їх руху вниз, назустріч Севериновому погляду, здавалося йому, що це він мчить крізь цей сірий всесвіт, з понад світловою швидкістю, де зорями й планетами порозчеркувалася краплинна вода.
- Праститє, у вас не будет закурить? – Вирвав з польоту Северина жіночий голос. Він глянув на ще зовсім юну “мамашку,” що однією рукою тримала за ручку півторарічну дівчинку, а другою штовхала візочок з немовлям і поморщившись відповів;
- Я дітям не даю.
- Ну і нє нада! – немов заготовленою фразою кинула “мамашка” і вже відходячи нервово шарпнувши дівчатко, буркнула; - Казьол!
- Пробачте, я вам щось поганого сказав, чи якось образив? – у слід кинув Северин, відчуваючи, що починає злоститися.
- А чьо прістал?! Сказал би, - нєт сигарет, а то сразу падкаливать! Может у мєня жисть такая, купіть нє за хрєн. – відстрілялася “мамашка” через плече і далі почвалала алеєю парку.
Пробігла дівчина у спортивному строї і з великими навушниками на вухах. Зосереджене обличчя Северина зробилося м’якшим і він спробував собі уявити, що там це дівча слухає у ці навушники? Напевно ж не аудіо книгу з його оповіданнями, чи курс англійської або там яку класику, чи джаз. Він посміхнувся від думки, що там певно що записано чоловічим голосом; - “ ліва - права, ліва - права” Дівча бігло і її сіднички мов кривляючись із Северинової думки підгецювали; - “ліва – права, ліва – права”.
“Мамашка” звернула з доріжки у бік і зупинившись серед тоненьких голих берізок, дістала з кишені куртки пачку цигарок і закурила. Дівчинка її поруч порпалася у опалому листі піднімала кожного разу нового листка і віддаючи їх своїй мамі щось голосно белькотіла. ”Мамашка” не випускаючи з рота цигарки, скручувала з листочків осіннього букетика.
Северин незворушно дивився на них, далі дістав і собі ще одну цигарку, пахкнув густим димком і вже збирався встати щоб іти, як раптом “Мамашка” здійняла догори руку і замахала нею привітно, мов кличучи його до себе. Северин на мить зупинився і коли “мамашка” повторила свій жест виразніше і активніше, зробив крок, а з ним і прийняв рішення, що треба підійти до неї, коли так просить. Він навіть ступив уже кроки з чотири, коли поруч почув чоловічий голос.
- Давай, малишка, канчяй базаріть, мнє тут уже жена нєрвна сігналіт, я тя набєру сьодня, тока сарі, бєз виєбона, ти же знаєш как я тя люблю.
Северин озирнувся і враз збагнув, що це не йому були адресовані ці заклики підійти, а саме цьому дебелому чоловікові, що йдучи тримає у руці і нервово натискає на ґудзики молільника. Северин навіть втішився, що не треба йти до “мамашки,” як чолов’яга зупинився і дістаючи з кишені цигарки промовив.
- Слиш, мужик, у тєбя зажигалкі нє будет?
- Буде. – промовив Северин і дістав з кишені запальничку. Чолов’яга прикурив, потім глянув на Северина і промовив. – А я тєбя гдєта відел. Ліцо знакомоє.
- Я, буває, що на телеекрані з’являюся час од часу.
- Вєдущій штолі?
- Типу того.
- Ну, тагда спасіба, да встрєчі на екранах телевізора, а передача - то какая?
- О врєдє табака.
- Гоніш, такой пєрєдачі нєту.
- Відтепер буде.
- Ти чьо серьозна? Да ладна, нє гані сам же куріш! – чолов’яга зупинився і вже крадькома, пошепки додав, - я-та сам курю, а вот мая раділа і тоже куріть наравіт, мля. Я мля єй гарю, ти што, кончєнная, ти же ребьонка кормиш грудью і куріть будєш? І што ти думаєш? Сука прячется ат мєня і куріт, мля такая. Я уже єй гарю, ти мля ета, канчяй, а то пізди випішу такой што, мля із жопи дим пайдьот. Сука, знаю, шо куріт. Прячєтса і куріт, мля. – він повернувся до жінки і голосно кинув, - Щя, радная! Я щя падайду! – далі до Северина, - баби дури, мля. Мая Лєнка сначяла нармальная била, кагда Наську раділа, мля, а патом... Ну, ладна ти ето, нє абращяй, я ... Другім разам как-та патрєщім, мля, я тут в паркє чяста па суботам і васкрєсєніям, вон там на турнікє качяюсь, мєня Вофкай завут.
- А я, Сєва.
- Рускій?
- Та ні, українець.
- А я, рускій, мля. Прієхал с Варонєжа в камандірофку, снял тьолку на ночь, а она таво... Ну, карочє, всє ми рускіє теперь, да? – він повернувся до своїх і ще раз крикнув; - Да щяс, мля іду! Наська! Бєгі камнє мой птєньчік! Бєгі – ка к папкє!
- Удачі вам.
- Давай, і тєбє!.
Северин повернувся і пішов. Кілька разів він озирався і бачив як Вофка підкидає до гори малу Наську і та щасливо сміється.
Знову поруч пробігла дівчина у навушниках. Северин несподівано для себе кинув цигарку до землі, рвонув з місця і пристроївшись поруч дівчини, щиро посміхаючись, підтюпцем біжить. Дівчина якийсь час не звертала уваги, а потім глянула і теж усміхнулася не зупиняючись. З пів хвилини так вони бігли разом, час од часу посміхаючись один одному. Северин роздивлявся її обличчя, а та вперто не дивилася на нього тільки пирскала смішками. Раптом дівчина зупинилася.
- Ну што, так і будєм кругі намативать? - запиталася вона так наче говорила із старим знайомим. – Тєбя как звать?
- Мене Северином звати, а тебе?
- Я Ілона... А ти Северин... Якось дивно... Правда?
- Дивно, що?
- Імена наші не просто так зустрілися...
- А, імена?
- Ти як думав, мене звати?
- Я, не думав. Пробач, я справді думав про те, що у тебе там у навушниках чоловічий голос командує тобі; ліва – права, ліва – права.
- А там так і є, хочеш послухати? – Ілона усміхаючись зняла навушники і простягла Северинові. – на, послухай сам.
Северин дивився на неї і відчував, щось вже є таким яким ще не було. Так, як було ось до цієї самої миті, вже не буде більше у його житті, бо вже почалося зовсім нове життя. Ілона встромила навушники на Северинові вуха. У навушниках грала музика, це була композиція “Виш ю вее хіе” Пінк Флойду, його улюблена річ. Дівчина вийняла з кишені мобілку і з кимсь про щось розмовляла. Северин лиш любувався музикою і дівчам. Обличчя її сяяло чистою прозорою світлістю. Була вона чорнявкою і мала гострі на краях і густі брови. Очі її мали глибокий карий колір, який втягував його всього у свою “каштанову” розмаїтість не просто кольору, а якогось вогненно - полум’яного сіяння. Ростом була вона вище середнього, гарно і доладно складена. Обриси її тіла приховував спортивний костюмчик і тонка балонова куртка з написом УКРАЇНА на спині.
Северин слухав музику Дівчина зробила знак рукою щоб він продовжував слухати, а сама набравши новий номер приклала телефон до щоки.
Северин чув цю розмову крізь музичний акомпанемент і тішило його те, що історія що розпочалася, мала такий захоплюючий активний рух. Ілона поклала до кишені мобілку і вдивлялася Северинові ув очі. Дивилася ніби намагалася у них побачити щось вкрай важливого, мов доказ того, що справді, імена іменами, а реальні люди потребують реально присутньої правди того що відбувається.
- Мені холодно. – промовила Ілона. – Мені пора додому. Хочеш, можеш дослухати мою музику. На, тримай плеєр. – вона відстебнула маленького флешплейєра с під спортивної курточки.
- Ні, дякую, в мене не так вже й багато часу щоб слухати музику, і потім, тобі ж потрібніше, бо ти ж бо бігаєш з цим плеєром.
- Ти що не розумієш, що я хочу щоб ми ще раз зустрілися?
- Ми вже зустрілися.
- Ого! Ну ти й безцеремонний!
- Так, це в мене є. Що ти сьогодні увечері?
- Кохаюся з коханцем.
Северин незграбно усміхнувся і віддав плеєр.
- Ну, ти, що тобі справді?... – запиталася Ілона гостро і сухо і раптом розсміялася.
- Ти... – Северин пробував викрутитися, але все виходило дуже незграбно, зримо і очевидно засвідчувало, що йому справді неприємно - боляче від сказаного нею.
- Щось ти не схожий на відважного Айвенго, за якого себе видаєш.
Повисла пауза.Через алею перебігло кілька здичавілих собак. Ілона довго проводжала їх в задумі відстороненим поглядом. Її пробудив Северин;
- А ти на кого хочеш бути схожою?
- На себе саму.
- Ти що справді така відверта у всьому і з усіма?
- Відвертість свідчить про силу і честь.
- Тобі не здається...
- Ні, мені не здається, я все бачу і чую сама. Я знаю, що я кажу і що роблю.
- Хм, коли ти... Хм, Коли ми зустрінемося?
- Кажи. Ти ж, мужчина.
- Сьогодні о сьомій вечора.
- Добре.
- Давай при вході... Я під’їду авто.
- Я живу поруч, навіщо авто?
- Я теж живу поруч. Я проведу тебе.
- Ні. Це не потрібно. Я буду ось там при вході у парк рівно о сьомій.
Ілона сховала плеєр до кишені, зиркнула на прощання, пронизуючи поглядом Северина наскрізь і розвернувшись побігла підтюпцем собі геть. Северин стояв дивлячись їй у слід, ліва – права, ліва – права, далі дістав пачку, вийняв цигарку, пом’яв її у пальцях і зламавши, розтер у порох. Зім’яв і саму, майже цілу, пачку.
- Нью лайф! – промовив він впевнено і підтюпцем рушив до дому.
Холодно. Темно о сьомій. Вже нічого не розібрати, хто там і що там у парку діється. Северин вже хвилин з десять, як чекає. Час минає швидко і вже досить за сьому. Северин стояв у затемненому місці під сосною, щоб краще бачити тих хто заходить, чи виходить з парку.
Ілона з’явилася в його полі зору ще ген там, по там тому боці вулиці. Вона була зодягнена досить легко, коротка куртка і спідничка, рейтузи і високі підбори.
У Северина спершу майнуло в голові, що це котрась із нічних “бабочок,” що вийшла на полювання. За мить він її розпізнав у світлі вуличного ліхтаря і по рисах обличчя і за чимось невловимо вже рідним. Вона підійшла до входу і зупинилася на сходах, де ліворуч на щиті висіла назва парку “СОВКИ” та інструкція що до поведінки громадян у парку. Вона не визирала, а вислуховувала де саме причаївся той “Айвенго,” бо точно чула, що він вже тут. Северин розумів це і собі витримував паузу. Так вони стояли з хвилину. Северин не витримав першим.
- Чому ти так впевнена що я тут?
- А що хіба ти не тут?
- Ти навіть не озираєшся.
- Досить вже з того, що це робиш ти.
- Я дивлюся тільки на тебе.
- Я чую.
- Тоді підійди до мене.
- Ніколи в світі. Сам підійди.
- Я вже підійшов.
- Не бачу.
- Ось я.
- Не бачу.
Северин поцілував її. Вона відповіла несподівано напористо з бажанням, пригортаючись всім тілом.
- Ти захланна, дівчино.
- Я хочу лиш те, чого я хочу.
- Ходім до мене.
- Ні.
- Тоді до тебе.
- Ні.
- Гарно ти мене приборкуєш. Тут холодно.
- Скажи мені, що ти відчуваєш?
- Я відчуваю дівчинку, яка хоче відчути те, що відчуваю я.
- А ти скоро вчишся...
- Ні, я вже навчений.
- Мав добрих вчителів?
- Маю.
- Ах так, це ж і я у їх числі відтепер. – Ілона відірвалася від поцілунків і поглянула Северинові ввічі.
- Ласкаво просимо до гурту. – Пошепотів Северин.
- Вчителі проминають, а я назавжди. – підморгнула Ілона
- Раз знайшовши...
- Здобуваєш ключі на все життя.
- Так.
- Не загуби мене, Северине.
- Тепер вже ніколи.
- Чому саме тепер?
- Тому що ти вчасно, - він підхопив її на руки, як молодий наречену.
- Не випускай мене з рук!
Ілона раптом голосно розсміялася.
- Ну, што мой мілий? Ти гаріш желанієм іспапєліть ету красату? – запиталася вона робленою інтонацією на кшталт героїні дешевого бойовика і випрямила спочатку одну ніжку, а потім другу. Северин тримав все ще її на руках.
- Ти не піддаєшся полум’ю мого вогню, - відповів він їй у такт.
- Я балдєю, мальчік. Ми што так і буєм здєсь стоять как памятнік Ромео і Джульєтє?
- Було б краще щоб це був Макбет і його леді?
- Ну, канєшна, шо нє Ателла і єво Дєздємона.
- Ілоно, ти хто? – поставив її на землю і поглянув у очі, котрі ховалися під темними тінями ночі.
- Я та сама, котру ти так довго чекаєш і котрої так сильно боїшся, розсміялася знову Ілона.
- Я не боюся тебе. Мені незручно за свою поведінку. Пробач, що так все вже вигулькнуло, але не треба зі мною грати і піжмурки. Я сам у темряві власного єства кого завгодно загублю.
- Це погроза?
- Це рекомендація.
- Мнє нудна, чувак, развлєкі мєня! Давай сходім к хачікам в “Айвєнга!” – раптом вирвалося у неї якось так, наче це сказав хто інший. Северин заскочений таким поворотом, розгубився вкрай і тільки випалив;
- Прощай.
- Пращяй, дурачьок. – мов хлистом цьвохнула смішком Ілона.
За кілька кроків він озирнувся та нікого не побачив. Северин зітхнув, чи то з важкістю, чи з полегшенням, тихо відвернувся і пішов у гущину темряви парку. Серце його гупало молотом. Він пройшов ще кілька кроків, раптово повернувся і вибіг на те саме місце, де вони щойно стояли з Ілоною – нікого. Як кажуть – і слід простиг. Він перейшов на той бік вулиці і рушив у тому самому напрямку звідки йшла Ілона. Вдивлявся у кожну темінь поміж деревами і закапелками поміж будинків. Район цей був “спальний,” тому освітлювався більш-менш добре. Так він пройшов аж на другий бік кварталу і вийшов на яскраво освітлену вулицю, якою досить густо снували тролейбуси і автівки. Тут він зупинився і стояв якийсь час незнаючи що йому робити. Молот все ще гепав у грудях. Мацнувши по кишенях згадав, що цигарок вже немає, попрямував до “генделика.”
Невеличкий магазинчик на якому горіли неоном букви СУПЕРМАРКЕТ, був досить просторим усередині. У розділеному на два відділи, “хімію” та “продукти” було “всього по троху.” Він пройшов у глиб продуктового хламу поміж довгі стелажі з різноманітними пачками і пакунками, банками і пакетами, пляшками і пластиканками, шукаючи алкашний стелаж. Знайшов, вибрав недорогий конячок у плескатій пляшці, набрав таких - сяких загризонів – закусонів, солодощів і вже збирався йти до каси, як вхідні двері відкрилися дзенькнувши “рибальським” дзвоником і до середини увійшов чоловік, якого Северин сьогодні зустрів у парку, це був Вофка. Він тримав за руку Ілону, що голосно теревенила на весь магазин.
- Вован, ти што апять мєня дєшовим віном будєш паіть? Я хачю в рєстаран. Ну пайдьом к хачікам в “Айвєнга,” а?
- Так, закрой рот! Стой здесь, я счяс. – Вофка рушив у напрямку, де за стелажем з солодощами сховався Северин .
- Вован, ти хоть шекаладку мнє вазьмі.- гукнула Ілона.
- Ладнать!
Вофка впевнено зайшов до стелажу з винами, а Ілона підійшла до автомату поповнення мобільних рахунків і набравши на екрані потрібні цифри, вставила у прийомник десятку і тепер дивилася на мобільний, коли з’явиться підтвердження поповнення. Обличчя її було спокійне і зосереджене. Северин дивився на неї висунувшись на скільки міг, вона була так природно органічною у цій своїй іпостасі, що подія котра щойно відбулася у нічному парку натурально вписувалися у цю нову реальність.
- Сєва, ти? – запитався Вофка і хлопнув Северина по плечу. – Ну прівєт, сматрю ти, - нє ти. Как дєла? - він поглянув на Северинів кошик у якому тіснилися продукти, - В гості ілі для гастєй?
- Та... так, друзі нагрянули, а тут... – промимрив Северин відступаючи за стелаж щоб не потрапити Ілоні на очі.
- Сашка! Какой тє шекаладєц взять? – гукнув Вофка до Ілони.
- Чьорний сарєхамі. – відповіла не відриваючись від мобільного дівчина.
- Ти в кассу, я за табой буду. – буркнув Вофка Северинові.
- Та я... ще тут дещо пошукаю собі, – відповів Северин і зайшов за горку з консервованого горошку.
- Сань! Іді сюда, мля, я нє знаю какой тут шекалат лучше! – ще раз гукнув Вофка і в голосі його чулося роздратування.
- Да любой вазьмі, вот бля. Бєрі любой і давай скарає.
Вофка взяв що шукав і підійшов до Северина.
- Ка мнє тоже, вот сестра к женє прієхала, класная тьолка! Хош, пазнакомлю?
Северин не встиг і рота розкрити як;
- Сань, іді сюда! Я тя саднім чєлавєкам пазнакомлю! – гукав Вофка і тримаючи руку на плечі Северина, силою підштовхнув його до проходу, – ладнать, пашлі пазнакомлю, класная дєфка, студентка, атлічніца, спаарцменка, панімаєш!
Северин набравши в груди повітря попрямував до каси. Ілона, чи як там вже її, побачила Северина і дещо розгублено відвернулася. Северин підійшов до каси і касирка стала пікати зчитувачем штрих коду.
- Вісімдесять п’ять, сорок дві.- промовила касирка, - маєте гривню або сорок, чи дві копійки?
- Ось гривня – мовив Северин не зводячи очей з Ілони.
- Сань, пазнакомся, єта Сєва, он на каналє работаєт... На каком ти каналє вєдьош?
- На першому національному, - буркнув під носа Северин.
- Во, на пєрвам. Сань Іді сюда! Сколька с мєня? – кинув він касирці.
Касирка підбивала рахунок, а тим часом Ілона відірвавшись від заліпленої рекламами стіни підійшла до Северина.
- Прівєт, я Саша. – вона промовила тихо і так органічно й правдиво. Северинові здалося, що це справді відбувається не з ним.
- Доброго, дня, а я все ще Северин. А ви звідки приїхали?
- Я з Полтави
- Да, да! Ана настаящяя Наташка Палтарашка! – підхопив розмову Вофка пакуючи літрову пляшку горілки та закуску до пакета. – может к нам на сто грам?
- Та ні, в мене ж теж гості – промимрив Северин, намагаючись поглянути у вічі дівчині, але та відвернулася від нього вже зовсім.
- Вовчік, пашлі, Женька маргаєт фарамі. Да скарей, блін! – вже зовсім не стримуючи гнів гаркнула дівчина.
- Рот закрой!, - відгризнувся Вофка. – ладна, Сєва, держи.. – він тицьнув грубу з чорними нігтями долоню Северинові, той потиснув її мов неживу. Двері дзявкнули дзвоником і затраснулись. Северин стояв перед великим вікном, крізь яке бачив, як Вофка з дівчиною сідали у “опель” і там у салоні була ще одна дівчина. Машина рвонула і зникла у пітьмі. Останнє що бачив Северин, - німий погляд Ілони – Сашки, безбарвний і спокійний.
- Мужчіна, а у вас нє будєт размєнять п’ятдесят рублєй? – голос касирки пробував збудити Северина, але той у своїм задумі не звернув уваги і вийшов геть.
Моросило. Северин сидів на лавці у невеличкому сосновому лісопарку. Лісопарк з дитинячою назвою, мов із мультфільму “СОВКИ,” що зачепився одним крилом за генеральську дачу, а другим за приватний сектор на околиці міста, був чи не єдиним місцем відпочинку величенького району перевантаженого індустріальними об’єктами. Северин сидів на лавці витесаній з грубезного стовбура бука. Сидів задерши голову уверх і милувався міріадам краплинок, що спадали з неба просто йому в очі. Йому здавалося, що це він сам летить серед цього краплинного всесвіту.
Десь зовсім поруч почулися кроки. Северин прокліпався і поглянув у бік кроків. Доріжкою йшла пара. Чоловік і жінка. Чоловік штовхав критого дитячого візочка, жінка тримала за ручку маленьку, півтора річну дівчинку. Йшли вони повільно. Северинові навіть спало на думку питання, - “що це вони гуляють у такому моросінню?” Сім’я підходила ближче. Чоловічий голос вирізнявся все більш чітко;
- ...тому ми й не помічаємо того, що справді нас оточує. Ми не помічаємо одне одного, інших людей, взагалі не помічаємо світу у якому реально живемо. Ми постійно творимо лише те, чого прагнемо, чого хочемо і вивалюємося у паралельний, придуманий нами ж, свій власний світ.
Опинившись навпроти Северина, чоловік глянув на нього. Северинові обличчя його здалося начебто знайомим і Северин привітався тихо, майже про себе;
- Добридень.
- Добрий... – промовила жінка. Северин посміхнувся, бо обличчя її теж було наче добре знайомим йому.
- Пробачте, - звернувся він до чоловіка, - у вас не буде запальнички?
- Та ні, ми не палимо, - відповів чоловік.
- Та я, теж... промимрив Северин, ніяково посміхнувся. – Дивна погода сьогодні, тепло, як на весні, а моросить осінню...
- Ма – ма, - проскладало дівчатко і простягнуло ручку до мами.
- Володь, візьми її на руки, а я візок. -
- Ану, давай, давай, Натка, залазь на татка, - чоловік присів і дівчинка обійняла його за шию. Батько пригорнув її до себе і звівся на ноги. Вони пішли далі не прощаючись.
Чоловік з дитям на руках і жінка з візочком повільно віддалялися. Дівчинка зустрілася поглядом із Севериновим і увесь час дивилася не відриваючись. Северин першим не витримав. Довгою алеєю вистеленою мокрим листям сімейка розчинялася у моросінні. Северин дивився їм у слід і уявляв, як і чим живуть ці люди, про що мріють, чим переймаються, а разом з тим і як він сам живе, чим? Йому зробилося ще більш самотньо.
Із глибини алеї вирізнялась жіноча фігурка, у спортивному строї з навушниками... Зовсім неподалік їй перебіг дорогу парковий здичавілий собака.
Моросило.
