Що таке щастя? – Можливість почухати там, де чешеться. Ар Кад не знав, хто вигадав таку відповідь на одне з вічних питань, але був змушений визнати – щось в цьому таки є. І зараз, схований від допитливих очей, з насолодою віддавався процесові, в надії розтягнути задоволення. Чухатись на людях вважалося непристойним – не дай Боже спровокувати сезонне облізання шкіри! Більш нетактовний вчинок вигадати було важко... До речі, а й справді, чи не шкіра це починає облазити? Ар Кад уважно оглянув руки – зуділо праве передпліччя, і саме на руках зазвичай починали відлущуватись клапті старої шкіри. І тоді кожна людина, яка себе поважає, брала лікарняний, запасалася продуктами на тиждень-два, замикалася вдома й не виходила доти, доки стара шкіра не облазила повністю.
Первинним симптомом, окрім власне свербіння, була поступова зміна кольору шкіри зі світло-зеленого на темно-зелений. Після ретельного, як і вчили на підготовчих курсах, обстеження шкіри на руках Ар Кад переконався, що кольорових змін не спостерігається. А отже, то не початковий етап зміни шкіряного покрову, а всього-на-всього нерви. Що, одначе, не відміняло мовчазної заборони чухатись на очах у сторонніх.
А сторонніх вже у найближчому майбутньому була запланована достатня кількість – повна зала. У переважній більшості, звичайно, «професійні» глядачі та студенти перших курсів театрального інституту. Певною мірою і не люди взагалі, а елемент інтер’єру студії. Але ж картинка зі студії транслюватиметься чи не на весь Марс!
Саме прямого ефіру Ар Кад боявся понад усе. А тому й нервував. Надто багато було поставлено на карту. Явним перебільшенням було б сказати, що цього дня він чекав усе своє свідоме життя. Не кажучи вже про надмірний пафос таких слів.
Але років 7-8 і справді всі зусилля Ар Кад спрямовував на досягнення саме цієї мети. І зараз він знаходився від неї буквально за крок. Такий маленький крок для всього людства, але такий великий для нього особисто.
До гримерки зазирнув асистент режисера.
- Ви готові? За хвилину починається блок реклами, після чого – ваш вихід.
У роті пересохло й Ар Кад тільки кивнув. Асистент досвідченим оком оцінив стан „клієнта” та швиденько налив у склянку грамів п’ятдесят якоїсь рідини. Ар Кад пригубив – коньяк!!! Ех, де наша не пропадала!
Асистент помітив пожвавлення в очах, поспішив заховати пляшку і за руку потягнув Ар Када до зали.
Танок софітів та дріб аплодисментів – чітко дозовано. Світло-звукові коливання надихають гостя студії на цікаву розповідь, а телеглядачам – підказують, що реклама скінчилась. (Принаймні – явна реклама, прихована реклама не закінчується ніколи.)
Блискучий Ва Лер – ведучий передачі „По той бік з Ва Лером” – ощасливив телеглядачів миттєвою фірмовою посмішкою номер два, в якій було все – і радість від спілкування, й передчуття захоплюючої бесіди, й прихована реклама зубної пасти „Чисто зуб”, і дещо іронічне ставлення до героя наступного сюжету, й впевненість у завтрашньому дні, й натяк на регулярний секс, і демонстрація рівня доходів (трохи вище середнього, щоби численний середній клас – цільова аудиторія програми – не втрачав життєвих орієнтирів), і навіть ненав’язлива агітація телеглядачів своєчасно сплачувати податки.
- А зараз дозвольте представити нашого наступного гостя! Ар Кад – людина дивовижної долі. А втім, чи людина? Адже, за його власним твердженням, людиною він є тільки наполовину. Отже, Ар, ось зараз, коли свідками ваших слів можуть стати мільйони наших телеглядачів, чи готові ви повторити те, що розповідали мені?
- Так... – дещо невпевнено відповів Ар Кад.
Асистент режисера дав відмашку глядачам у студії, й ті зааплодували.
- Мій батько... – Ар Кад на мить затнувся, але після підбадьорливого кивка Ва Лера впевнено закінчив, – мій батько – Землянин.
- Як цікаво! – вигукнув Ва Лер, всміхаючись Ар Каду посмішкою номер сім („посмішка приязна, миролюбна”), і змовницьки підморгуючи телеглядачам. – Отже, ваш батько – Землянин! А мати? Мати ваша хоча б із Марсу? Чи, може, також з Землі? Чи, може, мати у вас взагалі з Юпітера?
- Ну, чому ж, - образився Ар Кад. – Моя мати така ж сама марсіанка як ви чи будь-хто інший у цій студії.
- Неймовірно! – Ва Лер просто-таки сяяв позитивом та рекламою антидепресанта „Новий Світ”. – Шановні глядачі! Всі ми чудово знаємо, що на Землі життя немає, принаймні, наші вчені вперто нас у цьому переконують. Але чи так це насправді? Ось перед нами сидить людина, яка є живим свідоцтвом того, що життя на Землі мало того, що існує, воно ще й розмножується! О, вельмишановний Аре! Пролий світло знань на наше стереотипне уявлення про життя на інших планетах! Як вийшло, що землянин та марсіанка пізнали одне одного? Й за яких обставин вони взагалі познайомились? Може, по Інтернету? – на потіху публіці ведучий відверто кепкував з героя передачі.
- Ну, то була стандартна дослідницька експедиція на сусідню планету...
- Неймовірно! – вигукнув ведучий. – Дослідницька експедиція на Землю, що здійснювалася таємно від усіх марсіан, адже, як усім нам чудово відомо, наші космічні кораблі ще не відбували до інших планет Сонячної системи. Принаймні, так стверджує наш уряд. Але чи так це насправді? Аре, відкрий нам таємницю цієї героїчної експедиції на Землю!
- Заждіть, заждіть! – обурився Ар Кад. – Коли це я говорив про експедицію на Землю? То була дослідницька експедиція на Марс.
- На Марс? – ведучий награно здивувався. – Але навіщо ж нам була потрібна експедиція на свою ж планету?
- Та ж ні! – вигукнув Ар Кад. – То була експедиція землян!
- Навіть так? – глузливо усміхнувся Ва Лер. – Шановні глядачі, щойно наш гість відкрив нам очі! Виявляється, Земля не просто населена. Земляни вирішили колонізувати Марс! Дивовижно! Прошу вибачення, вельмишановний, Ар Каде, чи не боїтеся ви, що після цієї вашої заяви, підступні плани вашого батька та інших землян поневолити Марс зазнають поразки? Адже тепер, коли ми знаємо, яка небезпека нам загрожує, всі марсіани як один стануть на захист рідної планети! – аудиторія підтримала ведучого дружніми патріотичними аплодисментами.
- Не боюсь...
- Отже, земляни настільки могутні, що навіть такий витік інформації не зможе їм зашкодити? Але чому ж тоді...
- Ви мене невірно зрозуміли! – Ар Кад спробував зупинити потік свідомості ведучого.
– Земляни аж ніяк не прагнуть поневолити марсіан. Ви категорично помиляєтесь, коли приписуєте їм мілітаристичні нахили. Ось взяти, наприклад, мого батька...
- Так, до речі, ваш батько! Ми й справді трохи захопились й у запалі обговорення забули про вашого батька. Отже, ви як і раніше стверджуєте, що він землянин?
- Так! – Ар Кад почав втрачати терпіння. Звісно, він був готовий до скепсису. Та все ж таки у глибині душі сподівався на чудо. – Мій батько керував групою ксенобіологів сімнадцятої експедиції на Марс...
- Сімнадцятої? Неймовірно!!! – здавалося, ведучий мало не б’ється в екстазі. – Адже це має означати, що перед нею було ще шістнадцять, чи не так? Чи може у землян цифрові позначення мають якійсь інший сенс?
- Ви цілком праві, на той час земляни відправили вже шістнадцять успішних експедицій на Марс...
- Успішних?
- Саме так. Дозвольте, я продовжу. Так ось, я зупинився на тому, що мій батько керував групою ксенобіологів...
- А чим займались ці ваші ксенобіологи?
- Ксенобіологією! – роздратовано кинув Ар Кад. – Чи не могли б ви не перебивати?
- Так, звісно, звісно! Адже ми зібрались тут для того, аби уважно вислухати вашу дивовижну оповідь, тому я замовкаю, а наші телеглядачі й глядачі в студії з нетерпінням чекають на продовження вашої неймовірної історії про те, як озброєний до зубів, кровожерливий ксенобіолог...
- СТОП!!! – закричав Ар Кад. Не перекручуйте мої слова! Мій батько звичайний вчений, він і стріляти вправно не вміє.
- Ага! Отже, ваш батько не міг похизуватись бойової підготовкою порівняно з рештою команди корабля?
Ар Кад глибоко вдихнув, видихнув. Порахував до десяти і продовжив:
- Метою сімнадцятої експедиції було встановити контакт з марсіанами. На жаль, тут виникли певні складнощі...
- Наші співгромадяни вчинили героїчний спротив вторгненню землян?
- Річ у тім, - із помітним зусиллям Ар Кад не прореагував на чергову провокацію ведучого, - що марсіанам властиве певне самолюбування („Ну, це загальновідомо, - зазначив Ва Лер із чарівливою усмішкою телеглядачкам.”), деякий гіпертрофований марсіаноцентризм... На землян, які говорили, що вони прилетіли з іншої планети, дивились як на божевільних і неодноразово намагалися здати в психушку...
- А зараз хвилинка реклами! – перервав ведучий Ар Када, оскільки розмова набула тривожного відтінку. Звичайно, гостями передачі дійсно були переважно, якщо й не психи, то люди не зовсім врівноважені. Але обговорювати психічні відхилення в прямому етері, називаючи психів психами, а не людьми альтернативної психічної норми, вважалось неполіткоректним. Тому Ва Лер з тихим відчаєм підраховував збитки від скорочення кількості глядачів його передачі, після того як у прямому етері пролунало слово „психушка”.
Після блоку реклами („Туалетний папір „Ніжність”. Дізнайся, що таке справжня ніжність разом з нами!”
„Відлупись!” – найкращий засіб від лупи!”
„Банк „Ваші гроші”. Ваші гроші – наші гроші!”
„Гігієнічні прокладки „Кривава Мері”. „Кривава Мері” – для модних та стильних дівчат!”
„Антидепресант „Нове Світло”. Ми світимо Вам навіть у найтемнішому тунелі!”) шоу продовжилось.
- Отже, шановні телеглядачі, хочу нагадати Вам, що ми присутні на унікальній передачі. Завдяки нашому гостеві ми всі змогли доторкнутись до найбільшої таємниці нашого часу. Таємниці, яку приховують уряд та спецслужби, – земляни на Марсі. Вони серед нас. І якби не відважний Ар Кад, який мужньо відкрив нам плани окупації Марсу землянами за потурання, а можливо, й у змові з правлячою більшістю Сената... Але повернімося до нашого героя. Нагадаю, що перед рекламою Ар Кад повідав нам про віроломне проникнення землян на нашу планету і викрадення мирних жителів. В числі яких, як я здогадуюсь, була й мати нашого героя. Чи це так?
- Е... Розумієте, боюся, що ви в чергове хибно потрактували мої слова, - з дещо відчуженим виглядом почав Ар Кад. – Земляни справді взяли із собою на Землю кількох марсіан, але це було зовсім не викрадення. Це було зроблено виключно у межах програми розвитку дружніх відносин. Так пізнала мати мого батька...
- Програма розвитку дружніх відносин? – показово здивувався ведучий. – Себто, ця програма, як ви стверджуєте, дружніх відносин, насправді передбачає примушення беззахисних марсіанок до сексуальних контактів із земними самцями?
- Ні, ні! Що ви! Я зовсім не це мав на увазі!
- Але ж хто ви такий насправді, якщо не результат подібних сумнівних експериментів?
- Та ж ні! Мої батьки кохали одне одного, ось подивіться, я взяв із собою кілька родинних фотографій...
- Дивіться усі уважно, - зловісним голосом почав ведучий коментувати фотографії, після того як камера взяла їх крупним планом. – Ось як, виявляється, виглядають ці горезвісні земляни. Блідошкірі („це зовсім необов’язково! На Землі є люди й з іншим кольором шкіри!”), з рослинністю на обличчі („це просто вуса!”), з оптичним приладом на очах, ймовірно, це лазерна зброя („зовсім ні! Це просто у батька був поганий зір і він носив окуляри!”). Тепер ми всі поінформовані, а отже – озброєні! Тільки-но хто-небудь з вас зустріне на вулиці подібну особу, він буде знати, що робити й куди дзвонити!
На цій оптимістичній ноті я хотів би подякувати нашому гостеві Ар Каду за його неймовірно захоплюючу розповідь про білих чоловічків з планети Земля та попрощатися з усіма до наступного тижня. Нас чекають нові потойбічні історії! Па-па! До нових зустрічей в етері!!!
На виході зі студії Ар Када зустрів Ген Над. Близької дружби між ними ніколи не було. Що й не дивно з урахуванням того, що від початку Ген Над відносив себе до так званих „яструбів” і завжди відстоював виключно радикальні позиції.
- Ну, і як все пройшло? – зловтішно посміхаючись, запитав він.
- Розумієш... все було не так вже й погано... – обережно зауважив Ар Кад.
- Авжеж! „Не так вже й погано”... бачив, як ти наповал вбив їх своїм миролюбством, - продовжував шкіритись Ген. – Хоча, Аркадію Львовичу...
- Гене! Ти в своєму розумі?! Нас можуть почути! – зашипів на нього Ар Кад.
- Та заспокойся, Аркадію! Припини. Це пусте. Вся ця ваша конспірація – ігри для тих, хто в шпигунів у дитинстві не награвся. Ти хоч на головну площу вийди й закричи: „Здоровенькі були, Геннадію Джоновичу!”, а я так само голосно у відповідь: „І вам міцного здоров’я, любий Аркадію Львовичу!” – ніхто жодної уваги не зверне. Ну подумаєш собі, зустрілися двоє з, як це в них, альтернативною психічною нормою. Теж мені диво. Ось ти, Аркашо, натурал-естет, зробив собі зелену пігментацію шкіри й, мабуть, навіть спеціальні генетичні зміни зробив, аби шкіра облазила, як у місцевих. А власне навіщо? Ось подивись на мене. Жодних модифікацій не робив, ходжу собі вулицями, звичайний афромарсианін, і що? Хоч одна жаба зелена увагу на мене звертає? Аж ніяк.
- І все ж таки, Гене, я наполягаю на тому, аби ти звертався до мене офіційно затвердженим варіантом мого імені, що є близьким за звучанням до місцевих імен. Я вже мовчу про неприпустимість обзивати тубільців.
- Ех, Аркашо, що ти до тих імен прив’язався... Ну, добре, добре, не гарячкуй. Я ж, власне, чого до тебе прийшов. Хочу офіційно вибачитись за всі колишні негаразди, що мали місце між нами.
- Гене, ти п’яний? – здивувався Аркадій Львович.
- Ні, Аркадію, просто я зрозумів, що ти, хитрий лис, все завчасно прорахував! Молодець! Поважаю!
- Ти про що?
- Як це про що? Про твою програму „Мирної експансії”.
- Ну, то, звісно. Атом у нас також мирним був, - усміхнувся Геннадій Джонович.
- Ми не можемо допустити знищення великої марсіанської культури! Нащадки не вибачать нам повторення помилок минулого, таких як геноцид європейцями корінного населення Америк!
- Безумовно! Я ж тобі це і намагаюсь сказати! Повністю й категорично з тобою погоджуюсь. Більше того, визнаю – озброєна колонізація Марсу, прихильником якої я раніше виступав, справді – кам’яна доба! Тепер я бачу, як хитро ти все закрутив!
- Та що ж такого хитрого ти побачив у моїх діях?!
- Ну, як же! Ось ця ваша політика тихого проникнення взагалі й операція „Зелені чоловічки” зокрема.
- Що ж тут хитрого, з твоєї точки зору? Наш обов’язок позбавити місцеве населення стресів, що пов’язані з нашою присутністю на Марсі. Ми повинні поступово підготувати марсіан до того, що земляни, по-перше, існують, а по-друге, не бажають їм зла. Ми будемо відкривати їм інформацію поступово, так, аби не травмувати психіку. Завдяки таким передачам, як ця, ми досягнемо того, що марсіани не будуть остерігатися нас. А те, що я казав сьогодні, ніби моя мати – марсіанка, продемонструє нашим марсіанським друзям, що мирне співіснування наших народів можливе!
- Правильно! Це я й мав на увазі! – розквітнув Геннадій Джонович. – Поки ти через жовту пресу впарюватимеш їм про мирних землян, ці самі мирні земляни потихеньку витіснятимуть зеленошкірих з планети. Хитро!
- Та ж ні! У нас і в думках такого не було!
- Не знаю як в думках, а в цифрах тільки це і є. Наших на Марсі вже понад сто мільйонів. В окремих містах – до двадцяти відсотків працездатного населення. Ще кілька десятків років такого мирного співіснування, і ти, мій друже, залишишся чи не останнім марсіанином цієї планети. Знаєш, марсіанами тепер не народжуються. Марсіанами тепер стають. І все без жодного пострілу, без жодної краплі крові! Хитро придумано!
Аркадій Львович спантеличено дивився на Геннадія Джоновича. Не може бути... Невже він власноруч знищує цілий народ...
А руки, між іншим, продовжували зудіти. Дивно. Адже він вже не нервував з приводу прямого ефіру... невже таки сезонне облізання шкіри?
Ар Кад дивився на Ген Нада, який щось із захопленням розповідав. Але сенс слів темношкірого чоловічка перестав цікавити Ар Када. Свербіння в руках стало нестерпним. Ар Кад вихопив з-за спини ритуальну сокирку – невід’ємний атрибут кожного повнолітнього марсіанина, що пізнав жінку, – і, не давши здивуванню в очах Ген Нада перерости в якусь дію, позбавив неповороткого чоловічка від лупи. Найбільш радикальним шляхом.
- МАРС ДЛЯ МАРСІАН!!! – прокричав останній марсіанин.
