Якщо у вісні ви катаєтесь на каруселі, то життя ваше тече по колу, без будь-якого прогресу. Проводите час безпутно, намарне.
Сонник Міллера.
- Карусель понад усе! Карусель – життя! Діти розуміють це своїм чистим, не зіпсованим розумом. Їм завжди хочеться кататись на каруселі. «Не підете на карусель!» - найбільша кара. Погодяться прожити без солодкого, вимріяної іграшки, але не каруселі...
На дитячому майданчику біля нашого будинку вона старенька, іще з радянських часів, подекуди на підлозі не вистачає дощок, завалюється на бік, з лавок залишилась хіба одна лиш назва. Розкручую - скрегоче, мов зранений дракон невидимими світу зубищами, коли дітлахи починають захоплено верещати, заскакую й сам, і відчуваю, що земля потекла з під ніг, наче спінена ріка, хапаюсь за щось, що іще видається надійним, а перед очима уже замиготіло... За мить уже й місцини не вгадаєш – дерева розщеплюються, плутаються, міняються одне з одним місцями, будинки, мов крижини, приречено гепаються лобами, тріскаючи навпіл. Звичний вимір, реальність відступи на задній план, Казковий світ. У ті миті навіть й за дітей забуваю – несусь в новому для мене Ковчезі життя...
Телефонний дзвоник. Витягаю мобілку. Лоскоче тривога. Так і є, знову він – Друг! У мить затрачаю рівновагу. Телефон мов дрібненьке звірятко деренчить в у моїй безжальній долоні, б’ється в конвульсіях. Секунди драглистими слимаками повзуть по тілу. Невдовзі вмовкає, гасне екран, якби дух живий відліта... Він зовсім не кепська людина, мій Друг, ніколи й словом мене не образив, попросту зараз не можу себе пересилити, і відповісти, навіть пояснити не можу того впертого свого не бажання з ним спілкуватись. Чи то голова йде обертом, чи повертається карусель у моїй свідомості???
Бува, приходжу з праці, смачно повечеряю, наберу солодощів, прилаштуюсь на дивані, увімкну якусь цікавинку, і тут на тобі – дзвінок! Делікатно зазираю у вічко – знову Друг прикурдибасив, голова опущена, якби дає мені шанс укрити це моє підглядання, мо’ підозрює, що не зустріну його з відкритими обіймами... Маю мати бодай часинку для себе? Невже не розуміє?
- Ні, не відкрию! Мимовільно тамую подих. Роблю зусилля, аби приглушити удари серця. Його він точно не зможе почути! Це вже маразм викликаний оргіастичною вібрацією нервів! Сторожко, так аби не скрипнула підлога, відходжу від дверей, втишую звук компа, прикручую, а потім зовсім вимикаю настільну лампу. Поводжу себе так, якби вчинив жахливий злочин, якби то не Друг під дверима, а працівник газової служби, а в хаті лічильник у зворотній бік жене... і мене перелапають на тому ганебному вчинку.
Сиджу у темряві, сьорбаю видхлу каву, що смакує, як відвар із кори... Скільки ж бо треба перечекати, аби упевнитись, що його вже немає? Голова йде обертом. Варто б підійти, й справдити, чи товариш уже пішов, бо ж за якийсь час ненароком відчиню двері, а він там, бач, вирішив дочекатись... Чого так паморочиться голова? Напевне треба було крутнутись у зворотній бік на тій каруселі...
Безглузда в суті своїй ситуація – у мене є Друг! Іще так недавно, час проведений без нього здавався мені безнадійно втраченим. Читали одні й ті ж книжки, переглядали однакові фільми, ділились враженнями. Укладали туристичні маршрути. У велосипедних мандрівках теж - завжди разом. Його присутність у моєму житті була постійною. І не згадаю часу, аби разом нам було погано... День, ніч, ранок, вечір – завше приємно було його бачити, споглядати увесь цей чарівний світ не лише своїми, а й і Його очима, ракурс з якого споглядав, завше був несподіваним, оригінальним. Скільки радісних, приємних хвилин проносяться мов у калейдоскопі, мов я все ще на каруселі, і в силу того, не годен вхопити дійсності.
Чимало часу проминуло звідтоді. Багато змін в житті настало, я закінчив універ, одружився, почав стрімко підійматись кар’єрною драбинкою, звісно це вимагало часу, та й Друг мій не дуже тямив в моїх нових заняттях, який зміст в усе те його посвячувати? За мою відособленість не образився, та й стосунок його до мене ніскілечки не змінився... Уперто не забував за мене. Видко почуття дружби у мене не таке сильне як у нього... Думав, від моєї байдужості його щиролюбне серце розірветься в грудях, як граната. На його місці я б давно натовк мені гризло, плюнув у мій бік, і не згадав ніколи. Він же, вперто залишався на своєму... Голова йде обертом від думок, а мо’, справді, вся річ в каруселі – закрутила мене...
Останніми часами попросту мене переслідує, приходжу на службу - Друг у приймальній дочікується, або чого гірше – на піткне мене по дорозі на працю. Тоді вже, звісно, від розмови не відвертітись.
- Зайнятий я, проект у мене, ще й справа не дуже чиста, слизька, але зиск, зиск який! Який він у цьому порадник? Звісно, відмовляє. Що мені з такої балачки? Слухаю розсіяно, з дриґотами на відсутньому обличчі, усім своїм видом даю зрозуміти, що відволікає мене від моїх важливих справ. Відходить, та насправді залишити мене, такого і в гадці немає... Наступного дня знову чатує мене біля входу в офіс, біля хати, в найнесподіваніших місцях, що дивом дивуюсь, яким чином мене вичислює? Часами, коли вчасно помічу, вдається перейти на інший бік вулиці, чи доглянувши з вікна вислизаю чорним ходом. Усі мої тлумачення, що «в людини можуть бути інші плани», що світ мій не може замкнутись лише на Ньому, залишаються не почутими. Уперто приходить й приходить... Вертиться, вертиться карусель...
Чому, чому не забуде за мене? адже кожен давно б помітив, що уникаю Його. Інший вибір зробив я у житті! Ні, далі приходить, видзвонює, шукає зустрічі. Його поведінка часами криком кричить про мою неправоту. Хай так! Такий я! Маю, зрештою, право...
Западають вечірні померки. Безцільно блукаю вулицями. Боюсь наблизитись до власної домівки – ану ж Він знову там? Заплутався я у наших з Ним стосунках. Почуваю свою вину перед Ним... Завжди був таким уважним до мене... Звісно зраджую Його кожного разу коли не підіймаю слухавки, не відчиняю дверей. Головне ж, від того мені жодним бавом не краще, швидше – навпаки. Завжди розумів мене краще ніж я сам... В голові круговерть, аж до памороків.
Зважуюсь. Набираю номер, той номер який так вперто, і так довго не набирав. Протяжні гудки. Не підіймає слухавки... Ні, ні, це неможливо – завжди, при першій моїй потребі був на зв’язку… Бездумно бреду дитячим майданчиком. Можливо, тут зона кращої досяжності... Чому не передзвонює, адже Я турбую Його... Розгубився, де й подіти себе не знаю... На автоматі розкручую карусель, заплигую. Темний ультрамарин ночі дбайливо злизує дерева, будинки поодиноких перехожих. Зоряне небо велетенське, глибоке, аж чорне небо з міріадами зір, небо якогось іншого, чужого фірмаменту... Кажуть до кожного серця Він тихенько стукає... Немає сигналу. Наслухаю як у мене вливається хмільна, зловісна тиша. Карусель зупиняється...
