Ти матимеш все, тільки десь у таємних куточках своєї душі ти згадуватимеш все ті самі, перші свої вірші. Ти питемеш сік помаранчевий, аличевий, джус, а може до тебе я колись іще повернусь. скажу "ну привіт, мала!", закушуючи кутики вуст у передчутті мовчання, а ти все ж не будеш мовчати, ти скажеш усе, що має в кінці знак питання. Щоб я відповів "ні" або "так", придумав сто різних собі відзнак. А потім ти будеш шарітись, тікати, ледь-ледь червоніти... я здогадаюсь, що десь у кімнаті на тебе чекають діти... точніше дитина. Ну як її звуть? Еліна, Пепіна, Мартіна, а може взагалі Августина? ні, ти посміхаєшся сховано, може, це просто така будова... О, моя сеньорито, не кажеш, мовчиш? чудово...
Я маю усе: дім, дитину, роботу і навіть собаку Чарлі. Але я ніколи, настільки, як от-тепероньки не помічала, що головного не маю, не маю кому сказати: "Чуєш, коханий, я не встигаю дитину з садку забрати... Може, заїдеш, візьмеш нашу Ніну за руку, купиш їй щось солодке - льодяник, або марципан, а потім покажеш фотки..." А може, колись ти повернешся, знаєш, тебе познайомлю зі своїм життям: картинами, холодильником, квітими на підвіконні, шиттям... Буду дивитись в підлогу, бо так відвикла від погляду твого синього - а потім я познайомню тебе із Ніною. Тільки б ти повернувся, а там вже буде все, як у сні... І будуть дні.
