Відгук на книгу Ліни Костенко "Записки українського самашедшего"
Є у мене папочка «Вірші», а є «Проза». Так-от, підсвідомість завела мене саме у поетичну збірку файлів, бо ж відгук з душі проситься про книгу Ліни Василівни Костенко... Її першу прозову, але ж писала Ліна...
Афористична насиченість "Записок українського самашедшого" настільки ропова (ропа - розчин солі у воді), що читаєш і раптом помічаєш – йде кристалізація. Диво: текучий розчин слів стає твердим кристалом-лезом.
Авторка рясно сипле потужними афоризмами власного приготування. Усе чекаєш, що вони закінчаться, ну от-от, адже це не вірш, не коротка форма концентрації емоції чи думки, а більше, ніж 400 сторінок… Та ця густина у книзі не розріджується. Ні через сто сторінок, ні через двісті (а однієї-однісінької сторінки вистачило би не одному «митцеві» на все життя, аби перлини виловлювати і заробляти на свій хліб з маслом)!
А ти… стаєш рибою цього жаского океану або не витримуєш, викидаєшся на берег, геть подалі від нещадних валів отої книги, бо тобі конче потрібне повітря, а його нема. Це неперервний крик SOS і ти борсаєшся під тягарем усе потужнішої товщі чорноти над тобою. Потрібно сконцентрувати увесь свій здоровий глузд, змобілізувати нервову систему, аби витримати прозову Ліну Костенко.
Вона тебе знає - вона є тобою, але вона, на відміну від тебе, не збирається ховатися від Апокаліпсису. Ліна стає на бій, горлає у розпачі, та вимахує мечем ще і ще.
«...Бог усе нам хоче щось сказати, а ми не чуємо...» Бог усе нам щось хоче сказати через Ліну чи Оксану, а ми затуляємо вуха? Мужні жінки. Ера така. Коли цинічна епоха шевальє-шельм ось-ось складеться в принизливо-поразкову дулю, яку Сатана покаже людям, з’являється Жінка з мечем правди. Вона – хірург так насправді, просто пацієнт – держава, людство, планета – дуже великий, тому доводиться орудувати мечем, як скальпелем. І гною ж то, гною скільки… А вона народилася для того, аби кохати, щасливити, але не ухиляється, коли більше ніхто не здатен втримати меча-скальпеля. Несамовито кричить від жаху, та ріже далі.
Мабуть помилковими були би обидва твердження окремішньо: Ліна Василівна повстає проти кінця світу; Ліна Костенко волає проти Апокаліпсису України. Але вкупі ці два – нероздільна правда. Світ хворий, Україна хвора – великий організм занедужав увесь та з усіма своїми органами, й болячка – смертельно небезпечна. Хірург діагноз поставила правильний, і не зупинилася, і намагається орудувати скальпелем.
Три покоління: «шестидесятники» - вони ось-ось відійдуть із теперішнього, нинішнє -35-40-річні, та за мить сучасне – діти й підліток. Така палітра героїв, що перед читачем постає обличчя часу. А ще це - реєстрація історії, фактично не треба вивчати період з 2000 до 2005 року за підручником, куди більше здатні розповісти "Записки українського самашедшего".
Я розумію майбутніх читачів: дуже гнітюче діє на людину, що читає "Записки...", той страшний діагноз - "божевілля Апокаліпсису" - для України і світу. А з іншого боку… ну як вилікуватися, ну хоча б спробувати одужати без правильного діагнозу? І ця жінка волає у пустелі Пророчицею загибелі старого. Вона ще й благає Бога про народини нового. Сила її молитви така, що Бог може почути.
