І що я тут роблю? Чому не їду до дому? Та кому ж воно подобається їздити туди сюди. Яка різниця де дивитись телевізор, в себе чи в нього. Хоча телевізор в нього поганенький. На телевізор йому шкода грошей, а на комп’ютер він виклався по повній програмі. Комп‘ютер для нього це все. Ну звісно, Інтернет, чати, ігри, новини, фільми.
Вона розуміла, що не будує жодних планів стосовно цього перця, а той, у свою чергу, теж не креслив хмарочоса з їхніх стосунків. Та який там хмарочос, її мутило навіть від експериментального «рай в шалаше», який пропонують для перевірки кохання. І що роблять гормони з людиною. Ти собі сидиш, чекаєш на свого принца, розум тверезий, нібито все контролюєш, а одного нудного дня, коли ти тиняєшся містом і не знаєш де подітись, раптом, зустрічаєш його. Ви візуально знайомі, адже десь на п‘ятому курсі ти проходила практику на одній фірмі, де з шести працівників було три керівника. Така собі середньостатистична фірма, для маленького міста.
Вони навіть не пам‘ятали як звати один одного. Їй хотілось лише привітатись з ним і піти далі. З такими як він, вона завжди могла легко розмовляти та жартувати. Напевно це не новина, що особи протилежної статі, для неї, ділились на дві категорії, а саме: перша, з якими можна легко спілкуватись, а друга – в спілкуванні з якою ти заїкаєшся, або в тебе починаються інші мовленеві, емоційні та розумові розлади. Звісно що ці розлади є явищем тимчасовим, і затьмарення свідомості відбувається лише в наслідок наближення бажаного об‘єкта. Хоча це навіть не розлади – це просто збій програми, який влаштовують маргинали-гормони, що невчасно починають бунт і постають проти диктатора «здоровий глузд».
При зустрічі з ним ніякого збою в мисленні не відбулось, а програма «продовження роду» не активізувалась. Та й не могла вона активізуватись, тому що той аж ніяк не тягнув на роль самця-переможця, вожака зграї. Худе, дрібне і з тоненьким голосом, подібний на горобця і вдягнутий аби як.
Як з‘ясувалось, він йшов сплачувати комунальні послуги, а тому вибіг в першому ліпшому вбранні. Одяг не мав для неї значення, в сенсі, що їй було байдужу у що вдягаються інші. Але тут картина дивувала своїми невідповідностями в часі. Вона думала, що спортивне трико в яке він був одягнений, і в яких, за радянські часи, ходили Віцин, Нікулін та кожен учень на уроках фізкультури, давно мали зняти з виробництва. На її думку, треба мати неабияку силу духу аби вийти до міста в таких штанях. Та будь-який неформал, який щось там хоче протиставити суспільству своїм дивним вбранням, у порівнянні з цими штанями, є просто середньостатистичним послідовником у своєму цілком формальному одязі неформала.
Та що там казати, в розмові з ним, вона не вбачала жодної загрози ані для свого тіла ані для души. Він попросив її емейл і сказав, що має до неї кілька запитань відносно жінок і жіночої психології. Вона знала що він одружений, тому без остраху і жодної задньої думки написала його. Крім того, поки вона чекає на принца, їй нічого не заважало поспілкуватись з кимсь іншим. Вже два роки в неї не було хлопця, хоча вона постійно перебувала в стані закоханості і симпатії.
Минув рік як вона закінчила університет і не знала чого хоче від життя, та й саме життя поки що нічого не хотіло від неї. Єдино що лишалось - ходити на роботу, звикати отримувати за це гроші і планувати витрати. Вона жила з батьками, і не дуже переймалась побутом, а в таких умовах, як то кажуть котам лишається лише лизати яйця. Але вона не була ні котом, ані маленькою кішечкою, та і її яйця були глибоко заховані в середину тіла, навіть у цьому котам повезло більше ніж жінкам.
Вони попрощались і розійшлись в різні сторони, вона додому, а він сплачувати комунальні послуги. Вже на другій день «трико» написав першого листа на емейл. Інтернет в неї був лише на роботі, мобільними тоді ще не користувались, а популярні пейджери їй були без потреби. Потім кожного дня їй почали надходити листи від нього. В цих листах було багато жалю і нарікань на життя і жінок. Одного дня він написав, що хоче зустрітись й поговорити. Вона вмить вирішила зістрибнути з цього потягу і написала, що не зустрічається з одруженими чоловіками. Відповідь приголомшила її – вони з жінкою не живуть разом вже чотири місяці. Ну і як тепер коректно відмовитись від зустрічі, чим аргументувати? Тоді вона ще не вміла чітко формулювати відмови, їй і раніше було легше просто не знайомитись, аби потім казати, що треба розстатись. Так, вона мала проблеми, вона страждала на соціофобії, і мала соціально неадаптовану поведінку, інакших пояснень немає. Їй не хотілось його ображати, а вислухати і пожаліти вона могла, їй не шкода було для цього ані свого тіла, ані часу. До пожаліти тілом ще було далеко, а те що жалість привілей диявола вона прочитала лише років через десять в Шарля де Костера.
Далі буде…
