2.
***
Іннуся – сьома донька мами Ліди. Восьма і остання - мала вереда Ольця.
І ще, в неї два братчики, від яких галасу більше, ніж від усіх дівчат у сім’ї, хоч і ті – не тишки. Так мама Ліда вечорами каже.
Про це знають всі - і у дворі, і в школі. Бо це – найправдивіша правда.
В Інни нема братиків і сестричок. Рідних, звісно. Її мама пішла до янголів на небо, як дівча ще у сповитку лежало. То ж звідки взятися ще малим?
Це – теж правда. Хоч вона – не така справжня. Бо коли то було! Іннуся тоді була малою. Вона жила з бабою і навіть не здогадувалася, що колись зустрінеться з мамою Лідою.
Інна – третя дитина. У тій сім’ї, що була до прийомної. В документах пишуть «біологічна родина». Дурниці, ну ні? Родина – і біологія… В підручнику Тетяни, в тому, що з біології, якісь черви та інша пакость…
Хоч то так кажуть «третя».
Найстаршого сина її мати залишила в пологовому будинку. Так і лікарі радили, бо куди неповнолітній із малим? Та ще й як за татусем маля лише загуло... Хлопцю пощастило: живе із прийомними батьками за кордоном. Не дуже за далеким, у Польщі, але все ж...
Прийомні батьки не тримають вдома й краплі спиртного, бо хтозна, коли капосні гени можуть прокинутися? Його нова мати по неділях ревно молиться у костьолі: хлопець незабаром стане підлітком, хоч би важкий період минув без чогось страшного!
Поки ж Янека нахвалюють вчителі. Чи диво? Отой студент, ну той, що біологічну матінку із дискотеки проводжав, ну, ви розумієте? Так от, той студент взагалі універ із червоним дипломом закінчив. Розумник…
Старша Іннина сестра й імені не встигла отримати. Бува таке, що янголи помиляються, коли приносять крихітну душу на землю і вкладають у мамин животик. І з жахом розуміють, що душі було б краще ще трішки затриматися на небі, поки й для неї батьків знайдуть.
Хоч чи їх провина, коли хтось із людей надто активно шукає по вечірках батька для ненародженої дитини. Може, янголи не в курсі, що на тих вечірках отих п’ють не воду?
Хоч, певно, тепер дівчинці, що виявилася заслабкою для першого крику, набагато краще на небі. Там не кажуть, що малий чи мала з’явилися у них випадково. Це всім відомо.
Інна теж не була богатиркою при народженні.
Але їй уже майже сім і вона мешкає у дитбудинку сімейного типу. Що й казати, пощастило.
Усе це – правда, бо так записано в архівах.
Архіви – то багато-багато тек, де йдеться про різних дітей. Здебільшого, про тих, кому чомусь не пощастило і так. Архіви – то документи різні і все таке… Дорослі вірять, що документи не можуть брехати.
Це ж коли аж Інна стане дорослою? Поки вона має право вірити не документам, а рідній бабі. Та завжди, поки не померла, казала, що брехати – не гарно. Раз Інні цукерок не купила, бо розсердилася, що та – брехухою росте.
Цукерки дівча і так не щодня їло, бо ж пенсія, самі знаєте, а ліків бабі було треба… ох і багато! Але ж коли солодощі не купують не тому, що грошей нема, а на покару, то гірше. Так не могла ж і сама баба після цього брехати, а?
Іннуся твердо знає: вона - сьома доня сьомої доньки. Бо й мама Ліда колись була у своїй сім’ї сьомою. І це – найправдивіша правда.
***
Коли людина чимось багата, то їй заздрять. Щоправда, лише дурні, бо ж розумні знають: це – негарно.
А Іннуся та її сестрички – багаті на гарних родичів.
Це все Інні Тетяна – найстарша сестра, майже зовсім-зовсім доросла – пояснила як до школи повела, ще на другий день. Мабуть, сказала б про це і першого вересня, та вирішила, що на святі місця заздрощів нема.
Але Машка почала дражнитися ще в перший день. У неї мама – завуч у школі, вона усе про старших Іниних сестер знає. Хтозна, що вона дома своїй доньці сказала, але та вже на першій перерві до Інни чіплятися стала:
- А правда, що ти – з циганячої родини?
Іннуся лише головою хитнула: вона зайнята була, викладала підручники, щойно видані перш очкам, рівненьким стосиком. А і вони, ті читанка й математика, слизькі, обкладинки у них ніби лаковані. Не так легко їх гарно покласти на парту. Тож як тут на дурниці відповідати?!
- А чого до школи вас аж п’ятеро ходить?! Це лише у циган такі великі родини бувають!
***
Чого їх п’ятеро?
Бо Ольця ще замала для школи. І Каті лише п’ять. Хоч вона – шоста сестричка, просто її раніше за Інну мама Ліда знайшла.
Катя зараз у дитсадку, до інших дітей звикає і до виховательки. Хоч би там її не кривдили! Вона така… Мар’янка каже, що «тонкосльоза». Але у Каті із собою – її власна лялька, Марабелла, тож їй, певно, не дуже страшно.
А Олька вдома: вона як дитсадок побачила, заверещала, щоб ї не віддавали назад, до притулку. Мама Ліда її назад забрала, аби скандалу не було.
Тепер, мабуть, вдома пояснює, що ніхто нікого назад не віддасть, навіть якщо з того притулку прийдуть і дуже прохатимуть… Мар’яна каже, що це – навряд, особливо для Ольки, але тихенько, щоб мама не почула.
Чи клопочеться із Славком. Він допоміг сусідці сумку з магазину дотягти, як мама і вчила. Бо сусідка – старенька, а Славко, хоч і жилавий, але сильний. Ну й, почастували його морозивом, а Славкові морозива нітрішки не можна, бо в нього щось таке із горлом. Але хлопці дивні, думають, як мама не взнає, то і горло не болітиме…
А Сергійка влаштували до іншої школи, там більше уроків фізкультури. Він ще вчора допитувався, а чого першого вересня у нього фізкультури не буде?
От чому їх лише п’ятеро сьогодні до школи прийшло. А та Машка ще й каже що їх багато.
А про циганів, то дурня. У Тані – світлі-світлі коси і сині очі, мов у тітоньки, що на обгортці журналу. А Мар’янка у них руда у кучерява, її доводиться коротко підстригати, мов хлопчика, бо вона не любить розчісувати коси. От до чого тут цигани?
Мабуть, у Машки нема братів і сестер. Тому вона зла, бо не має, з ким гратися.
***
Іннусі теж колись не було з ким гратися.
З бабою не можна, вона доросла і хвора. Якщо галасувати, то вона ще більше захворіє. Тоді її покладуть до лікарні, а Інну заберуть до притулку.
А притулок – то страшно. Баба каже, там дітей лупцюють й іграшок там зовсім нема.
До дитячого садок Інна не ходила. Бо той садок – далеко, до нього треба трамваєм їхати довго-довго. А для бабусі це – важко.
А як у баби ноги зовсім розболілися, то і на вулицю вони кілька днів не виходили. Бабуся квартиру відчиняла, аби Інна свіжим повітрям подихала. І все попереджала онуку, щоб та не застудилася.
Та якось усе ж відрядила Інну до кіоску по хліб. Кіоск – он він, у дворі. Та Інну ще й як зраділа! Бо там не лише хліб смачно-смачно пахне, там, біля кіоску, на стіні сусіднього будинку хтось повісив афішу з великим яскравими літерами.
Інні дуже подобається все яскраве, особливо, малюнки. У неї так гарно малювати не виходить. Може, тому, що олівці старі і лінії, що ними проведеш, тьмяні і нецікаві.
А ще, біля плакату, унизу, серед старої трави, Інна побачила вогник. Справжній, уявляєте?! Вдома у баби – електроплита, а вогонь по телевізору - неправильний, бо той телевізор – чорно-білий.
Правда, і тут вогню майже видно не було, бо ж день, а він, вогник, зовсім слабенький. Але…
Дівчинка присіла навпочіпки, притиснувши до линялої кофтинки буханець хлібу і завмерла. Спершу вона і не здогадалася, що вогник можна зробити більше. Потім сунула ближче до полум’я брудний папірець… Але папір був мокрий, тож спожитку з нього для вогню не було ніякого. Тож за мить вогник зник.
Інна тяжко зітхнула – так завжди зітхає баба, коли що неприємне трапиться. Підвелася на ноги. Але, як зробила крок, озирнулася туди, на темну плямку на траві. І правильно зробила. Бо як інакше вона познайомилася б з вогненям?
***
Узагалі, мабуть, його звати інакше.
Останні іскорки, навіть дуже вперті, які не хочуть гаснути попри все, розмовляти не вміють. Та чи це має значення? Головне, воно вміє гарно слухати.
Інна його як помітила, то сховала у бляшанку з-під печива. Вона ту бляшанку підібрала ще коли біля смітника, бо на ній гарна картинка – рудий кіт із бантом. І заховала так, що ніхто у дворі знайти не міг! А потім там опинилися її скарби: кольорові скалки, найгарніші осінні листочки, крейдинка, списана так, що хтось із дівчат залишив на дворі й не став тягнути додому. І головне, листівка з дивним містом. Правда, місто в брудних пацьоках, так зате гарне-гарне, такі міста бувають лише в казці.
А потім у бляшанці поселилося вогненя. Бо інакше б його затоптала двірничка. Вона завжди сердилася, як хлопці хотіли вогонь у дворі розкласти. Бо дуже пожежі боїться.
Пожежа - то погано, це й Інна знає. Але вогненя шкода. А щоб йому не тісно було у бляшанці звідти усе довелося повикидати. Крім листівки, звісно.
І швиденько бігти додому, бо баба хвилюється.
***
До вогненя вона навідалася вже завтра.
На листівці з’явилася велика темна цятка. Звісно, в тому місті з казки цікавіше, ніж із Іннусею.
Очі дівчинки повні сліз. Тож здаються не ліщиновими, а темно-карими.
Аж раптом її руку щось тихенько дзьобає. Ні, вогненя не хоче зробити їй боляче. Але як привернути увагу отакої неуважної подруги, якщо не вмієш розмовляти?
Іннуся сміється. Не дуже певно, бо їй рідко доводиться отак веселитися.
І зовсім не звертає увагу, що на її вказівному пальці ледь помітна червона плямка. Її перший у житті опік, який чомусь зовсім не болить.
