Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43515
Рецензій: 84788

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Мініатюра

Від долі не втечеш

© Елен Тен , 10-02-2011

«Від долі не втечеш». Почувши перший раз цей вислів, одинадцятикласниця Ірина довго сміялася. «Ну що це за дурниці? Ми самі обираємо свою долю. А як же інакше!»
Вислів висловом, а вийшло так, що Ірина не тільки п'ятнадцять років втікала від долі, а навіть вступила з нею у відкриту бійку.
Все почалося на свято Андрія. Ірина з кількома своїми однокласницями вирішили в цей день погадати на свого нареченого. Для дівчат це була лише весела розвага. Ніхто не вірив, що цей експеримент спрацює. Але ж, все одно, цікаво.
Дівчата домовились спробувати одне з найпоширеніших дівочих гадань. Стоячи вечором перед дзеркалом, Ірина довго розчісувала своє гладке каштанове волосся, при цьому промовляючи: «Суджений, ряджений, прийди, розчеши мені коси». А лягаючи спати, дівчина поклала гребінець собі під подушку.
Вранці Ірина прокинулась у кепському настрої. Вона вже не вперше так гадала, але щоразу, прокинувшись, зовсім не пам’ятала, що їй наснилося вночі. А цього разу все пригадала. Але краще б не пригадувала…
Хто б міг подумати, що дівчинці присниться Вітька – перший в класі двієчник. Ні, увісні він не розчісував їй волосся, але вони ганялися одне за одним по класу. Таке часто траплялося і в дійсності, коли він крав у неї зошити, щоб списувати домашні завдання. Але ж чому цей клятий Вітька мав їй наснитися саме цієї ночі?
Ірина була збентежена цією дивною подією. І саме через це вона допустила одну велику помилку – розповіла про свій сон кільком подружкам. Вона просто хотіла посміятися, а вийшло так, що сміятися стали з неї.
Подружки виявились нездатними тримати таємниці і скоро про її сон стало відомо цілому класу. Ірина опинилася головним об’єктом жартів. Особливо з неї кепкував той самий в міру вгодований переросток Вітька, який тепер називав її не інакше, як «нареченою».
Для Ірини, як була однією з найкращих учениць в класі, це була страшенна образа. Цілий тиждень вона червоніла і кусала губи від злості, чуючи чергові жарти в свою адресу, і інколи навіть доходило до того, що вона ганялася за своїм «нареченим» по класу, намагаючись заткнути йому рота  ганчіркою для витирання дошки.
З часом жарти припинилися, Ірина простила своїх подружок, але гіркий осад в її душі лишився. Коли вона бачила Вітьку, в середині від гніву знову все закипало. А тут ще його матуся, яка працювала продавцем на базарі…  При зустрічах з Іриною вона дозволяла собі зайву фамільярність, жартома називаючи дівчину своєю невісточкою. А одного разу та жінка пішла навіть далі, «ніби по секрету» сказавши Іринці про те, що вона дуже подобається її сину. «Що за дурниці, - поморщилась Ірина. – Він ненавидить мене так само, як і я його».
Про жарт з Ірининим «нареченим» її однокласники згадали лише на випускному, коли хтось із хлопців перед початком повільного танцю пихнув Вітьку прямісінько до неї в обійми. На них дивилися вчителі і батьки, а тому «відпихнути» його назад у дівчини не вистачило сміливості.
Це був найгірший танець у її житті. За нещасні три хвилини, протягом яких лунала музика, Вітька встиг тричі наступити їй на ногу і одного разу навіть зачепитися за її пишну довжелезну сукню. Одному Господу відомо, чого коштувало Ірині втримати рівновагу.
Після закінчення школи Ірина переїхала до обласного центру і вступила до училища. Вітька і пов’язані з ним неприємні спогади швидко забулися, але через два роки  «доля» знову нагадала про себе.
Напередодні Різдва дівчата в гуртожитку влаштували невеличке свято. І знову не обійшлося без ворожіння. Ірині, яка тепер досить обережно відносилась до будь-яких ворожінь, не дуже подобались такі розваги, але вона вирішила не відставати від колективу. «Ну що ж,  якщо знову насниться Вітька, мовчатиму, як риба», - сказала вона собі перед черговим гаданням.
Але цього разу все було трішки інакше.
- Ходімо на вулицю, - запропонувала їй подружка Оля. – Кожна з нас мусить підійти до першого потрапившого їй на очі чоловіка і запитати його ім’я. Це і буде ім’я твого судженого.
Побачивши, що обличчя Ірини не виражає жодного ентузіазму, Ольга кинула:
- Ну що ти, буде дуже весело. А якщо в такий спосіб ми з кимось познайомимось?
Через кілька хвилин дівчата опинилися на засніженій вулиці. Було вже зовсім темно і дорогу освітлював лише один тьмяний ліхтар на краю дороги.
Хвилин за двадцять на горизонті з’явилося двоє хлопців.
- Ти поглянь, яка удача, - сказала Ірині подружка. – Нас двоє, і їх двоє. Ну що, у якого ти питатимеш ім’я?
- Мені байдуже.
- Тоді мій отой, стрункіший, а твій – інший.
Ольга перша наблизилась до хлопців. Вона спробувала завести з ними розмову і, щоб вони не здивувались, чому дівчина вирішила з ними заговорити, розповіла їм про гадання.
Ірина стояла за спиною в Ольги. Раптом вона почула знайомий голос.
- Ірка, ти?
Вона повернулась і ледь не ахнула. Одним із тих хлопців був Вітька. Саме тим, у кого їй належало питати ім’я.
- Привіт!
- Привіт! – неохоче кинула вона.
- Знову гадаєш? – засміявся він. – І знову з’являюся я. Може, це доля?
- Ні, скоріше, прикре непорозуміння, - сердито відрізала Ірина і, різко розвернувшись, попрямувала в сторону гуртожитку.
Не зрозумівши, що сталося і розгублено кліпнувши очима на хлопців, Ольга побігла за нею. Випереджаючи всі її запитання, Ірина сказала подрузі, що це був її «придурок-однокласник» і їй зовсім не хотілося з ним розмовляти.
Через кілька днів Ірина побачила Вітьку неподалік свого гуртожитку. Але тоді вона йшла у веселій компанії своїх однокурсників, серед яких були і хлопці, а тому зробила вигляд, що його не помітила. Вітька зник. І, на превелику радість Ірини, більше не з’являвся.
Роки летіли швидко, як журавлі по небу. У тридцять один рік у житті Ірини вже  ніби все було влаштовано. Все, як у всіх. Їй подобалось працювати на швейній фабриці, вона мала квартиру і була впевнена у завтрашньому дні. Хіба що на її особисте життя ніби хтось навів порчу. Що вже не щастило, то не щастило. Але нічого, бували часи і по гірше.
А ще, як на зло, перед новорічними святами у неї зламався домашній телефон. Ірина подзвонила зі сусідського телефону в їхню організацію і викликала майстра. Але дні йшли, а телефон і досі вперто мовчав.
У Ірини, звичайно ж, був і мобільний. Але номер її мобільного мали лише родичі і найближчі друзі. А робочі моменти і все інше вона воліла вирішувати з допомогою стаціонарного телефону. Крім того, була ще одна прикрість. З поломкою телефону перестав працювати і Інтернет, а це вже нікуди не годилося.
Спершу Ірина покірно чекала, але її чекання виявилось не безмежним. Підходив до кінця час її відпустки і  найближчим часом їй треба було конче владнати цю справу. Вона почала діставати працівників телефонної компанії своїми дзвінками з наполегливим проханням відремонтувати її телефон. Їй обіцяли, що негайно вишлють до неї майстра, але справа не зрушувала з мертвої точки. Остаточно вийшовши із себе, Ірина принесла до телефонної компанії скаргу і змусила секретарку керівника зареєструвати цей документ. Не відомо, чи потрапила би її скарга на стіл керівництву, але секретарка, бачачи перед собою рішуче настроєну дівчину, при ній подзвонила майстру і попросила його сьогодні ж заїхати по зазначеній у заяві адресі.
Не встигла Ірина повернутися на свою квартиру, як в двері подзвонили. На порозі стояв той самий Вітька. На ньому була синя куртка з емблемою телефонної компанії. В руках він тримав сумку з інструментами.
- Привіт!
- Привіт! Що, знову доля? – весело зауважив він.
- І не кажи, - роздратовано буркнула Ірина. – Телефон он там.
Більше нічого не кажучи, він прийнявся чаклувати над її мертвим телефонним апаратом, і щойно робота була закінчена, в квартирі пролунав перший телефонний дзвінок.
Так вийшло, що зателефонував той, кого вона найменше хотіла чути. Це був Колька, банкір-зануда, одне з її невдалих знайомств. Вона лише два рази повечеряла з ним в кафе, а Колька вже вирішив, що має на неї якісь права. Ірина попросила Кольку не приходити, пояснивши, що її не буде вдома. Та внутрішній голос підказував жінці, що він зараз заявиться. Ну не з тих він, хто слухає.
В надії, що вона одночасно зможе вбити двох зайців, Ірина не поспішала випроваджувати Вітьку, а той, здається, не поспішав іти. Нехай Колька побачить у неї іншого чоловіка. Може, хоч тоді відчепиться.
Ірина налила своєму рятівнику кави. Вперше уважно глянувши на колишнього однокласника, вона помітила, що він лишився таким самим. Той самий насмішкуватий вираз обличчя, неслухняний чуб, неповороткий у рухах. Вітька був з тієї породи людей, які ніколи не змінюються. Хіба що трішки схуд. І на пальці і досі не видно обручки.
За кавою вони згадували їхні шкільні роки, однокласників, і Ірина мала визнати, що вони досить мило поговорили.
А коли з’явився Колька і, сердито уставившись на Вітьку, запитав:
- А це хто?
- Мій наречений, - відповіла Ірина, беручи його під руку.
- Так, наречений, - підтвердив Вітька. Вимовляючи ці слова, він здавався таким гордим, що Ірина не змогла приховати посмішку.

Через пів року Вітька, дійсно, став її нареченим. Не можна сказати, що йому було легко добитися її прихильності. Навпаки, в силу багатьох причин це було надто складно. Але Вітька завжди відзначався завидною впертістю. Ще зі школи, коли він наполегливо добивався трійок з тих предметів, які зовсім йому не давалися.
Черговий раз чуючи «Від долі не втечеш», Ірина і тепер незадоволено фиркає.  Вона і досі не вірить, що їх з Вітькою звела доля.
- Ми разом, бо я сама цього захотіла. І ніяка доля тут ні до чого, - вперто повторює вона, тулячись до свого судженого. – Так, любий?
- Так, кохана, - загадково посміхаючись, відповідає він.  



Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Енні, 11-02-2011
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.39867496490479 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури
Реклама: межкомнатные двери из дерева киев цена.

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …