На противагу того, що видатні письменники – це самобутні, оригінальні, самототожні митці слова-унікати, кожного з яких визначає самобутня художня творча індивідуальність чи власна іманентна творча самореалізація, між ними все-таки існують, в основному, два види подібностей: 1) подібності, які завдячуються якимось-то умовам (співвідносинам письменників у життєвому або творчому планах, їхній приналежності до тієї чи іншої національної літератури – зачинателі і послідовники і т. п., ширше – завдяки приналежності до тієї чи іншої літературної течії – в національній, європейській чи світовій літературах тощо) і 2) випадкові подібності, до пояснення яких літературознавці кінець-кінцем «докопуються», знаходячи і для них певні причини постання, бо, як відомо, нічого випадкового, тим більше у настільки складному явищі, як літературний процес, на світі не існує.
Поняття про художні співзвуччя у творчості митців слова, як і своєрідний «діалог» між ними, слід сприймати не в прямому значенні цього слова (як, наприклад, схоже, гармонійне звучання кінців віршованих рядків), а в переносному значенні – як внутрішню подібність (ідейну, тематичну), яка реалізується у творах двох чи кількох авторів відповідністю ліричного героя, сюжетного «ядра» (віршованого твору) чи фабули (ліро-епічного або епічного твору), фабульних деталей, словом, усіх художніх конструктів твору, за допомогою яких виражається тема, ідея твору, його месідж (англ. Message).
Отож, поетичний «діалог» – це не обмін репліками двох осіб-співбесідників у мовному комунікативному акті, а співзвуччя між поетами, виявлене в їх творах, у яких наявні ідейно-тематичні «заряди» співзвучної подібності, певні відповідності у плані художнього дискурсу, які постійно «випромінюють», наче грудки уранію, свої «еманації»-художні месіджі до генерацій адресарів-читачів у синхронному і діахронному планах того чи іншого суспільства.
Вшановуючи світлу пам’ять національного поета Румунії Міхая Емінеску, як це здавна узвичаєно проводити у січні, місяці його народження, у плані румуно-українського культурного «діалогу» спробуємо виявити кілька співзвучностей у його поезії і в поезії українського класичного поета Павла Грабовського.
Будучи сучасниками (Емінеску народився 1850 р., а Грабовський – 1864), вони були свідками подібних соціальних явищ, які стали об’єктом їхніх поетичних рефлексій. Обом судилося недовго прожити, Міхаєві Емінеску – 39 років, а Павлові Грабовському – 38. Особисто вони не були знайомими, їхні життєві шляхи (які інколи сприяють взаємному ознайомленню письменників з творами кожного з них) ніколи не схрестились. Емінеску покинув навчання з Чернівців 1866-го, на два роки після того, як народився Грабовський.
Життєвий шлях Павла Грабовського простелився так, що він ніяк не міг був би зустрінутись з Емінеску.
На початку серпня 1885 р. Емінеску важко хворим прибуває до лікувальної санаторії з Лиману Андріївського біля Одеси до лікаря Якимовича, а Грабовського 25 листопада того ж року беруть на військову службу, переводячи потім у Туркенстанський військовий округ Оренбурга. Подальший його життєвий шлях (понад двадцять років) аж до самої смерті (1902 р.) пройшов в ув’язненнях та на засланнях у Східному Сибіру. А Емінеску через рік (1886) з Лиману Андріївського повернувся до Ясс, перебуваючи, потім, до смерті (1889 р.) у Бухаресті.
Неможливість взаємного ознайомлення одного поета з творчістю другого з них випливає і з такого літературного контексту: твори Емінеску були надруковані раніше від творів Грабовського, отож першенство в розробці тієї чи іншої поетичної теми належить Міхаєві Емінеску, і Грабовський ніби міг був би читати його, але він не знав румунської мови, а перший переклад з Емінеску українською мовою появився 1903-го, тобто на рік після смерті Грабовського. Емінеску, як відомо, знав добре українську мову, безперечно, читав твори Шевченка й інших його сучасників-українських письменників, окрім Грабовського, бо його твори появлялись, починаючи з 1894 р., уже після смерті Емінеску. Про прямий взаємовплив, отже, одного поета на іншого мови тут не може бути.
Однак, у творчості Міхая Емінеску і Павла Грабовського зустрічаємо ряд, так би мовити, типологічних співзвучностей в розробці теми батьківщини, важкого підневільного життя тодішнього суспільства, покликання поета в суспільстві, завдання молодого покоління й інші теми, які в загальних рисах можна б вважати рефлексіями обох поетів про тодішнє румунське і, відповідно, українське суспільне життя, або їх можна б виявити і в тодішніх поетів з інших, сусідських літератур.
У кількох же випадках співзвучності та співпадання бувають інтригуючої ідейно-образної конкретності. Одне з перших співпадань зустрічаємо (як цікаво!) навіть у словесно-поняттєвому плані визначення обома поетами фольклору, який для Міхая Емінеску є «джерелом, чистим, як сльоза, і дорожчим від золота» («izvor curat ca lacrima şi mai preţios ca aurul») , джерело, яке для поетів «є вічно омолоджуючим» («…izvor pururi reîntineritor, poezia populară»). Для Грабовського фольклор є також благодатним джерелом: «Се – джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки!».
До цього настільки цікавого змістовно спільного визначення обома поетами фольклору привело глибоке його пізнання й улюблення ними з раннього дитинства, коли Міхай Емінеску задовольняє свою спрагу усного народного багатства, вслуховуючись у розповіді та пісні жителів села Іпотешти біля Ботошан, а Грабовський багато пісень чує від матері, яка любила співати, а бабуся поета знала безліч казок, переказів та бувальщин. Завдяки цьому у Грабовського ще в дитинстві народилася любов до живого, образного слова, тому-то він і усвідомлював велику роль фольклору як джерела натхнення для поетів. Міхай Емінеску уважав, що «справжня довгочасна література, яка б нам подобалась і була б оригінальною для інших, повинна основуватись тільки на живій мові нашого народу, на його традиціях, звичаях та історії, на його генієві. Що б не створили ви не зв’язаного з дійсно національним генієм, не матиме цінності й живучості ні для нас, ні для зарубіжжя». Йому же завдячується і дуже цікава збірка власних записів румунської народної творчості. Благодатну фольклорну струю в його творчості ні не можна оцінити в кількох реченнях чи сторінках, настільки глибоко, багатосторонньо, у різних художніх осмисленнях влилась вона у безліч геніальних поетичних шедеврів Лучафера румунської поезії.
Цікаві, до певної міри навіть інтригуючі співпадання (бо немає доказів прямих впливів), зустрічаємо в ідейно-образному плані та в самому дискурсі поезії Емінеску «Що тобі бажаю, мій румунський краю» (в перекладі на українську мову К. Басенка) чи «Що тобі я зичу, краю мій величний» (у перекладі А. М’ястківського; у мові оригіналу – «Ce-ţi doresc eu ţie, dulce Românie», тобто: «Що тобі бажаю, солодка Румуніє») і в поезії Грабовського «До Русі-України».
У даних двох поезіях цих авторів – по чотири основні мотиви, в Емінеску – ще й 5-ий, підсумовуючий (з повторенням перших чотирьох), у поєднанні з мотифемом «батьківщини безсмертної, непоборної і зі сміливими мріями».
У своїх палких підбадьорюючо-закличних побажаннях Міхай Емінеску зичить своїй улюбленій батьківщині:
1) У майбутньому вона («Ţara mea de glorii, ţara mea de dor» у перекладах – з невловимими відтінками: «Славна і любима сторона моя», Басенко; «Край у сяйві слави, з тугою в очах», М’ястківський) щоб славою сіяла:
2) Її стяги щоб сповіщали світові про перемогу народу в боротьбі за своє державне утвердження;
3) Провісник миру, щастя і любові щоб довічно супроводив її;
4) Сини щоб зазнали щасливого життя, щоб виростали у згоді і братерстві.
Доброзичливі побажання у вірші Грабовського «До Русі-України» ідейним змістом співзвучні з пабажаннями Міхая Емінеску, але вони, як поступив і Емінеску, направлені Грабовським своїй батьківщині з її специфічним національно-суспільним станом. Отож він бажає:
1) Україна щоб здобула волю і осягнула сподіваний рай;
2) Вона щоб зазнала величі;
3) Нащадки щоб росли в коханні та красі;
4) Повставши, країна щоб розцвітала у злагоді з усіма їй ближніми.
Діалог вищенаведених мотивних співзвучностей – приклад випадкового співпадання (якогось конкретного спільного «підгрунтя» немає), яке можна б віднайти у типологічній категорії віршів суспільної ангажованості. А це – якщо абстрагувати з обох віршів найзагальнішу їхню націленість, бо своїми ідейними, іконічними й іншими конструктами кожний з цих двох віршів стосується становища (подібного у певній мірі) двох різних країн.
Вірш Міхая Емінеску «Що тобі бажаю, мій румунський краю», який не фігурує в жодному рукописі поета, уперше був надрукований у ж. «Familia» («Сім’я»)/ 14, 2/14 квітня 1867 р., на три роки після народження Грабовського, коли 17-літній Емінеску, ставши суфлером і перекладачем у театральній групи Йорґу Караджале, помандрував разом з нею по Румунії. Посталу з постійної любові Емінеску до своєї батьківщини, цю поезію, вважає Перпессічіус, глибокий знавець і скрупульозний дослідник і видавець рукописної спадщини румунського поета, слід розглядати як відгомін таких тогочасних історичних подій, як гаребальдійські рухи за визволення Італії, подій, які викликали належний відгомін у серцях румунських студентів у Туріні1. Про все це знав і молодий Емінеску і, напевно, пройнявсь відповідними настроями.
Вірш Павла Грабовського «До Русі-України» – один з кількох його тематично споріднених творів, присвячених улюбленій батьківщині як: «До України» («Під небом дальньої чужини»), «Україна приснилась мені», «О яка ж ти сумна, Україно моя», «Оце читав я про світи», «До України» («Сиджу я в неволі і марю тихенько») і інші, які засвідчують синовню любов поета до рідної батьківщини. Перебуваючи з юнацьких років далеко від неї у тюрмах та на засланнях, Павло Грабовський, подібно Шевченкові, душею линув до України.
Незважаючи на деякі замітні (приналежні, отож, типології віршів-закликів) співпадання і в словесно-синтагматичному плані, як, наприклад, «Що тобі бажаю, мій румунський краю» (Емінеску; як вказано раніше, в мові оригіналу – «Що тобі бажаю, солодка Румуніє»), «Бажав би я, мій рідний краю» (Грабовський) і інші, у стилі двох поетів явна відмінність. Поетичний дискурс Емінеску – розгорнутий (риса, наявна і в ряді інших його творів), дискурс Грабовського – стислий, «економний», Грабовський – автор переважно творів малих форм, українські літературознавці вважаючи його майстром стислого емоційного ліричного вірша.
Надто цікавіший «діалог» багатьох явних тотожніх та майже тотожніх поетичних співзвучностей наявний у вірші Міхая Емінеску «Життя» («Viaţa») і у вірші Грабовського «Швачка». Історію постання «Швачки» Грабовського окутано загадковістю. В українсьому літературознавстві проклав собі дорогу «затертий» загальник типу: арештованому 1882 р. і виключеному з Харківської семінарії молодому Грабовському забороняють виходити з рідного села. Він важко працює, підвищує свій освітній рівень, читає, пише поезії і спостерігає важке суспільне життя. Із спогадів сучасників випливає, що у ці роки (тобто між 1882-1885) він створює перші варіанти поезій «Трудівник» і «Швачка». З такою думкою можна б уповні погодитись, якби між поезією «Швачка» і поезією Емінеску «Життя» не була б разюча подібність майже у всіх конструктах, факт, який можна б пояснити впливом одного поета на іншого, чого в дійсності, як ми доказали передше, не сталося. В такому випадку прямо напрошується гіпотеза натхнення обох поетів з якогось спільного джерела, а чи з різних джерел, типологічно або генетично подібних.
Стосовно постання поезії Емінеску «Життя» серед румунських літературознавців велась тривала дискусія. Думітру Каракостя, наприклад, уважав, що дана поезія є спробою молодого Емінеску й її можна б примкнути до контексту творчості румунського поета Чезара Боліака2. Тієї ж думки був і Д. Поповіч3.
Насправді же ідея написання цієї поезії постала у Міхая Емінеску пізніше, уже під час його перебування між 1872-1874 рр. у Берліні, як підсумовує сучасний емінесколог Константін Поповіч4. В одному із своїх берлінських зошитів-записників з 1873 р. Міхай Емінеску нотує глибокі співчутливі свої враження, які викликало в нього прочитання вірша іноземного поета, який, напевно, підказав тему для майбутнього його вірша.
Думітру Каракостя допускав, що прочитана Міхаєм Емінеску поезія, яка так глибоко зворушила його, мала б бути «Пісня про сорочку» англійського поета Томаса Гуда (Thomas Hood, 1799-1845). Можливо, зауважує у свою чергу Перпессічіус5, що Емінеску читав французьку версію «Пісні про сорочку» – «Chanson de la chemise», з якої запозичив певні елементи, неіснуючі у поезії Томаса Гуда.
Враження Емінеску від прочитаної версії (прочитаних версій ?) шість років пролежали в його берлінському зошиті, і втілились у поезії 1879 року. Уперше її надруковано 1 серпня 1889 р. у ж. «Fântâna Blanduziei», ч. 27, на півтора місяця після смерті поета (15 червня 1889 р.).
Своїм ідейним змістом, гострою критикою «верхівного прошарка» (згідно румунському виразові поета – «pătura superpusă») суспільства і тодішнього режиму вцілому («Швачка» Грабовського теж належить до однієї з провідних тем його творчості, а саме до теми життя людей праці в експлуататорському суспільстві) поезія Емінеску «Життя» примикає до його публіцистичних статей та славнозвісних «Послань» («Scrisori»), всіма разом належачи до циклу поезій суспільного характеру, створених між 1870-1880 роками. Обидва вірші, можливо, написані двома поетами внаслідок спільних ідеологічних імпульсів. Відомий румунський критик Міхаїл Драґоміреску, наприклад, допускав, що зміст поеми Міхая Емінеску «Життя» засвідчує «вплив соціалізму, який зворушив душевну рівновагу тогочасної молоді». А в біографічних нарисах Грабовського літературознавці говорять про його захоплення марксистськими творами.
Із записаних 1873 р. Міхаєм Емінеску у своєму берлінському зошиті вражень від прочитання ним чужого вірша (чи двох віршів), згідно з його виразом, з «історії бідолашної дівчини» у дискурсі поезії «Життя» віднаходимо (часто навіть у тотожніх синтагматичних висловлюваннях, щоправда, поданих нами у перекладі вражень та поезії) майже всі художні конструкти.
Окрім співпадань тотожніх чи дуже близьких конструктів у поезії та враженнях, у дискурс свого вірша Емінеску увів й іншу, побічну, лінію сюжетного «ядра» – розрадження горя дівчини-швачки бджілкою, яка «Звідкіль влетіла у вікно», швачка, запрошує її «Бодай хоч до весни з тобою вдвох прожить!», як «дві пролетарки». І коли, «...пригнічена проклятою нуждою,/ Сумує дівчина у скарзі на життя»,/ «До неї бджілка лагідна сідає на шиття,/ Немов говорить їй ласкаво і поштиво: / – Ой, подружко, ти мила і вродлива!/ (...) Така хороша ти! Прекрасна і свята!/ А яснота очей! Ну, як їх не хвалити!»
Настає, нарешті, «квітучая весна» (= засіб контрасту), але для швачки «надходить супокій», її смерть. Незрадлива подружка-бджілка, «забувши про поля, з неспокоєм, з журбою/ Літає та бринить над дівчиною тою,/ Мов каже, що й вона не хоче самоти,/ І з подругою їй миліш в землі лягти».
З глибокою співчутливістю Емінеску зображує також «дівчину в труні».
Своїй поезії чи поемі, як дехто вважає її, Емінеску надав суспільно-філософського смислу, закодованого вже у самому заголовку, наводячи потім у тексті вірша конкретне дедуктивне тлумачення смислу тогочасного життя: якщо «жирний піп» «з амвона застерігає світ», «що рід людський іде на шлях страждання» (= можливе вкраплення ідеї сумного земного страждання заради потойбічного веселого раю), не знаючи по суті, «яким бува життя і мусить буть яким», то поет-філософ і палкий поборник суспільної правди виводить справжній його драматичний смисл з побаченого ним крізь «імлу тісної вулички» у вікні «бідної кімнатки», в якій до передчасної смерті гірко мучиться представниця безіменних, незахищених жертв капіталу.
У порівнянні з поезією Міхая Емінеску «Життя» (82 віршові радки) твір Павла Грабовського «Швачка» (всього лише 12 віршових рядків) – це наче дуже стисле лірично-емоційне зрезюмування розлогого ліро-епічного дискурсу румунського поета, без його філософського узагальненого осмислення суті тогочасного суспільного устрою. Щоправда, співзвучним з філософською інтерпретацією Міхая Емінеску є ліричний пунктир Грабовського того факту, що «прокляте остогиджене шиття висисає кров» швачки, а її працю із зневаги та презирства «вередливе, зманіжене паненя викине на сміття». Співзвучними з художніми іконічними конструктами поезії Емінеску є також ідейні пунктири вірша Грабовського важкої і виснажливої праці швачки вдень і вночі, щоб заробити кусок хліба черствого (у записаних Міхаєм Емінеску враженнях і в поезії – «голого хліба»), співзвучним у віршах двох поетів є й їхній висновок-констатація стосовно незбагнення (неспроможності чи небажання) тодішніми верхівними прошарками смислу життя.
Як випливає з представлених нами аргументів, безпосереднього впливу Міхая Емінеску на Павла Грабовського чи навпаки, не відбулося. Отож, виявлені нами співзвучності завдячуються спільному джерелу їхнього натхнення, яким, безперечно, був вірш «Пісня про сорочку» англійського поета Томаса Гуда.
У румунському літературознавстві у певний час постала думка, що переклад вірша Емінеску «Життя» на англійську мову був би помилковим заходом, щоб, як вважала, наприклад, Іріна Балмош,«він не дав привід до підозріння в імітації або навіть у плагіатстві».6
Припущень стосовно генетичного зв’язку вірша Грабовського «Швачка» з поезією «Пісня про сорочку» Томаса Гуда в українському літературознавстві ми особисто не зустрічали (можливо, із-за недоступності до всіх літературознавчих джерел), окрім загальних інформацій про те, що Грабовський переклав на українську мову чимало західноєвропейських, ширше – англомовних (якого року? З мови оригіналів чи з інших перекладів?) поетів, включно і вірші Томаса Гуда «В працюванні наша сила» і «Пісня про сорочку».
Чи то завдяки відсутності відповідних джерельних інформацій (адже ж життєвий і творчий шлях Грабовського сповнений подій, що довели до цього), чи завдяки нашій недоступності до джерел, постання вірша «Швачка» Грабовського здається нам окутаним загадковістю. Згідно загальному твердженню в українському літературознавстві, він мав би постати у період між виключенням поета з Харківської семінарії і його взяттям до війська, коли, як звучить узвичаєний загальник, у Грабовського «центральне місце посіла тема життя людей праці в експлуататорському суспільстві». Вперше надрукованим даний вірш був значно пізніше (1894 р.) у збірці «Пролісок». Перекладений Грабовським вірш «Пісня про сорочку» Томаса Гуда появився на рік пізніше (1895) у збірці «З чужого поля». В яких саме часових строках (одночасних, послідовних чи інших) пройшли процеси постання вірша Грабовського «Швачка» і його переклад (з якої мови?) «Пісні про сорочку» Томаса Гуда нам щонайменше не відомо. Показовим стосовно літературного контексту, в якому появився цей вірш в перекладі Грабовського, є той факт, що в той час даний твір був відомим у перекладах різними європейськими мовами, включно і російською у перекладі засланого на Сибір 1861 р. Михайла Ларіоновича Михайлова (1826-1865), збірка перекладів якого Павлу Грабовському була відома і якого 1895 р. у статті «Михало Ларіонович Михайлов» (ж. «Життє і слово», Львів, 1895, т. 4, с.376-379) він уважав «взірцевим поетом-перекладачем, котрому не було рівного між тогочасними поетами».7
Вищезгадане побоювання Іріни Балмош стосовно недоречності перекладу пісні Емінеску «Життя» на англійську мову здається надто категоричним, бо Міхая Емінску ніяк не можна засудити в плагіатстві, а імітації, подражанія чи переспіви (і то з авторськими добавками-деталями, переосмисленнями тощо) взагалі вважаються оригінальними творами, тим більше, якщо в них різні структури (як в нашому випадку – у поезії Томаса Гуда – 89 віршових рядків, Міхая Емінеску – 82, а в Грабовського – 12) і їхні дискурси здійснені у притаманному кожному поетові художньому стилеві, як це випливає з паралельного прочитання віршів Емінеску та Грабовського і вірша-джерела їхнього натхнення «Пісні про сорочку» Томаса Гуда у перекладі Грабовськог.8
Спільним усім трьом віршам є ліричний протагоніст дівчина-швачка (надрукований на три роки до смерті Емінеску румунський переклад вірша Томаса Гуда «Пісня про сорочку» має заголовок «Cusătoreasa»9, як і вірш Грабовського – «Швачка»).
З ряду нижченаведених з перекладу Грабовського прикладів тотожніх (рідше в лексемному, частіше в образному планах) співзвучностей ясно випливають і відмінності у змісті та художньому стилі кожного з цих трьох поетів:
1) Швачка Томаса Гуда шиє «І сорочку, і саван сумний», тільки не для герцогині (Емінеску) чи для «зманіженого паненяти» (Грабовський), а для когось з якоїсь сім’ї, «В кого сестри є, ненька, дружина». Отож, в поезіях Емінеску та Грабовського наявна зовсім відмінна нота – категорична націленість на соціальну несправедливість, у Грабовського з партикулярною деталлю життя в Україні після скасування кріпацтва – «вільної неволеньки»;
2) Вона, як згодом побачимо швачок Емінеску та Грабовського, працює «Серед бідності, голоду, спраги», для неї «Вічно – піст; чи я з’їм коли ласо?/ Чи не збавиш на хліб, боже, цін (...)/ Поробляй, поробляй, поробляй!/ До труни не спочити сіромі./ Жуй шкуринку та гний на соломі!»;
3) Працює вона, як пізніше й її «посестри» «вдень і вночі» – «Серед грудня в захмурені днини», «Від зірниці і знов до зірниці», «Доки з неба присвічують зорі», «Доки півень не крикне надворі»;
4) Працюючи «наче каторжник-злодій в темниці», «Доки змор ще не всю приглушив», вона «...дала б усю волю плачу» за «...відпочинку хоч каплю», «...за довгий пекельний одбуток», та «Сльози шкодять і голці, і нитці...»;
5) Підневільна виснажлива праця підриває стан здоров’я швачки Томаса Гуда, як і її «посестер» Емінеску та Грабовського:
«Потомилися пальці слабі,
Червоніють отемрені очі».
Як і в поезії Томаса Гуда, в поезії Емінеску наявний епізод настання весни, який в обох поетів служить засобом контрасту, у поезії Гуда він підсилює сумне переживання швачки з приводу того, що через «довгий пекельний одбуток» їй неможливо мати «хоч би каплю відпочинку», «Любо-вільно зітхнути б хоч мить», «впитися запахом квітів», «Осягнути небесну блакить,/ По муравці хоч раз походити», а в Емінеску настання квітучої весни драматично контрастує з трагічною кончиною швачки. Той факт, що переклад «Пісні про сорочку» і її переспів, здійснені тим же Грабовським, привів до вживання в обох творах деяких спільних виразів, наприклад, «Швачка ж голкою вертить в журбі» («Пісня про сорочку») і «З раннього ранку до пізньої ніченьки/ Голкою денно верти» («Швачка») і ін.
Виявлення вищеокреслених поетичних співзвучностей та інших, може, ще не збагнених, є доказом того, що в літературному контексті між народами постійно йшов своєрідний «діалог» художніх співзвучностей у синхронному і діахронному планах, і якоїсь-то національної літератури, не синхронізованої якимось-то видом з цим контекстом, не існувало.
Примітки
1 M. Eminescu. Opere. Vol. I. Ediţie îngrijită de Perpessicius, Bucureşti, 1939, p. 256.
2 D. Caracostea. Arta cuvântului la Eminescu, Bucureşti, 1937, p. 74.
3 D. Popovici. Poezia lui Eminescu, Cluj, 1948, p. 138.
4 Constantin Popovici. Eminescu. Viaţa şi opera. Ediţia a V-a, revăzută şi completată, Editura A.S.E.M., Chişinău, 2001, p. 360
5. M. Eminescu. Opere. Vol. V. Ediţie critică îngrijită de Perpessicius, p. 388.
6 Irina Balmoş. Eminescu în englezeşte, бюлетень «Mihai Eminescu X», 17, 1939.
7 Павло Грабовський. Михайло Ларіонович Михайлов // Павло Грабовський. Зібрання творів у трьох томах. Том перший, Видавництво Академії наук УРСР, Київ, 1960, с.91.
8 Цитовано за виданням: Павло Грабовський. Поезії (Переклади і переспіви), Державне видавництво художньої літератури, Київ, 1963, с. 290-292.
9 Ж. «Contemporanul» за 16 серпня 1883 р.
