Це було за радянських часів. Білетерка (а заодно й прибиральниця) районного кінотеатру нічого на світі не любила так, як індійське кіно. Чергового нового фільму вона чекала мов незрівнянного свята. І не лише вона: перед кожним сеансом усі до одного місця в залі було зайнято й незліченні далекі (близьких білетерка не мала, жила самотиною) родичі, добре-, мало-, а то й зовсім незнайомі люди жалісно благали білетерку пропустити їх постояти хоча б у куточку (деякі соромливо ховали за спинами домашні стільчики) й добросерда завжди всіх пропускала, щойно в залі погасне світло.
З того білетерка мала неприємності. Через п’ять хвилин після початку сеансу директор кіномережі заходив до зали, виявляв безбілетників і суворо вичитував білетерку. „Вони ж так просяться! − виправдовувалась білетерка. − Ну як не пустиш людей на таке диво!“ Хитруючи, вона почала пускати спраглих за дивом до зали через десять хвилин після початку фільму, а коли керівництво розкусило й цей маневр білетерки, то через п’ятнадцять. Щасливі глядачі в залі встигали вже зазвичай до цієї пори просльозитися, але головні події були ще попереду…
Таке не могло тривати нескінченно − директор кіномережі викликав білетерку в кабінет, оголосив догану з записом у трудовій книжці й попередив, що якщо вона ще хоч раз пропустить до зали хоча б одного безбілетного глядача, то її буде звільнено по статті й заборонено приходити в кіно навіть із придбаним у касі продовгуватим синеньким квитком за двадцять або сорок копійок.
Білетерка злякалася. Вона не уявляла себе без індійського кіно й кілька сеансів далекі родичі та добре-, мало-, й зовсім незнайомі їй шанувальники казки залишали кінотеатр значно раніше, аніж перш розраховували. Білетерка чулася винуватою й погано спала вночі.
Того разу до району привезли розкішний двосерійний кольоровий індійський фільм, який встиг уже прогриміти в столицях і на який з нетерпінням очікували. Всі квитки було розпродано вмить, усі до єдиного місця в залі було зайнято, далекі родичі та різні знайомі з відчайдушною надією дивилися на білетерку, наче вона була не білетеркою районного кінотеатру, а Святим Петром при воротах Едему. Білетерка не витримала…
Наступного дня директор підписав наказ про звільнення. Білетерка (заодно вона працювала й прибиральницею) востаннє повимітала й помила підлогу в глядацькій залі, у вестибулі, в касі та в кабінетах на другому поверсі, прийшла додому й покінчила з життям самогубством…
