Сполохано металася із кутка в куток. Уже вкотре хапала слухавку і нетерпляче набирала номер. Затамувавши подих, чекала. Серце калатало десь аж у горлі, а у вічі чомусь настирливо впадали навколишні речі. Поглядом якось цупко трималася за них, ніби вони, ці зовсім не значущі матеріальні дріб’язки, були саме тим прихистком, за який хотілося вхопитись. Бачила їх дуже чітко, незрозуміло чому, але до найменших деталей, до найтонших рисочок, ніби вони були найголовніші, хоча насправді аж ніяк не важливі і зовсім непотрібні саме зараз. Проте поза її волею погляд зациклювався на них, а серце гупало і думка кричала: “Мамо, ну візьми слухавку, ну візьми. Господи! Ну, чому ти не береш?!”. І знову бігала по квартирі. І вже майже із останніх сил напівголосно благала: «Господи, Боже! Допоможи, я тебе прошу, Господи! Боже! Ну поможи, будь ласка, ну поможи. Хай все буде добре. Прошу тебе! Благаю! Допоможи!» В слова вкладала таку пристрасну силу, що вони були дуже вагомі і значимі. Відчувала, ніби кожне було матеріальне.
Знову хапала слухавку, знову завмирала і не дихала. Далекі дрібні гудки, і… ніякої відповіді. “А може щось на лінії?” - промайнула думка. Вона була зовсім абсурдна, але така рятівна. Ту думку можна було порівняти з тоненькою-тоненькою соломинкою, та за неї хотілось ухопитися і чекати дива. «А може щось із телефоном?» - знову зринуло в голові. “Так, це, мабуть, телефон”, - знову тонесенька соломинка. Ні, навіть не соломинка, а, тендітна павутинка, така тонюсінька, що в будь-яку секунду готова розірватися, і тоді… Але про це не хотіла і думати. Відчай душив і наповнював тіло млявістю. Він заполонив усю квартиру, витіснив усі інші почуття, не давав вільно дихати.
- Так, це телефон, - пульсувала думка. – Звичайно ж, телефон. А як же інакше?
Хутко перевдягнулася і чимдуж кинулася вниз сходами. Нещодавно помила голову - волосся мокре. Треба було підсушити феном. А, байдуже! Все байдуже. Лише б нічого поганого.
– “Швидше, швидше!” - бігла на переговорний пункт, ніби там було спасіння. Про те, що і звідти може не додзвонитися не пускала і в думки. Від нестримного руху було трішки не так нестерпно. Шарпонула на себе двері, увірвалася в залу. Кабінок багато, вільної немає. І куди вони всі телефонують? Чому так довго розмовляють? Через ледь прохилені двері чутно, як дебела жінка розповідає комусь про поїздку до дочки, про зятя, який (ледащо отаке), тільки і знає, що пірлікає на своїй скрипці. І що воно за музика може бути на отій пірлікальці. Раніше б її це розважило, а зараз страшенно дратувало. Чоловік у четвертій кабіні так довго розмовляє і, видно, ще не скоро завершить. Та що ж це таке? Нетерпіння гупало важкими хвилями в голові, пульсувало у скронях. Нарешті звільнилася третя кабіна. Миттю заскочила, на льоту спіймала телефонну картку, що раптом вислизнула із руки, вхопила слухавку, набрала номер…. Короткі приглушені гудки здавалося різонули по серцю: “Господи! Я вже не витримаю. Допоможи!”
Клала і знову піднімала слухавку, набирала, чекала і, здавалося, що сили кидали з кожним коротким гудком далекого зумера. Ще раз спробувати, потім… А що потім? Що потім?! І раптом:
- Слухаю.
- Боже! Мамочко! Я вже не знаю, що і думати. Ти чого так довго не відповідала?
- Не хвилюйся так, дитинко. Я просто розмовляла із сусідкою надворі.
-Я вже думала, щось трапилось, що ти впала, що тобі зле, що ти… Ой, - ледь стримувала сльози.
- Ну, чого ти, дитинко? Заспокойся. Те, що має колись трапитися, все одно трапиться. Не переймайся так.
- Я скоро приїду, мамочко. Тримайся.
- Добре, і ти бережи себе. Та не хвилюйся так, бо загониш себе. Цілую тебе, донечко.
Вийшла надвір. Вулиця була залита сонячним промінням, гомінка, заклопотана, знову наповнена звуками, кольорами, бездонним простором неба, веселими, стурбованими, гучними голосами, гудінням машин, шерхотом автомобільних шин, звичайним життям… Дивилася на обличчя людей, вони здавалися добрими і рідними. Полегшено зітхнула. Доторкнулася рукою до волосся – було ще вогке.
- Все гаразд? – Приємний співчутливий голос за спиною. Повернулася. Якийсь чоловік. Хто це? Ні, вона його не знає і ніколи не зустрічала. Красивий… А, це той із кабінки, що поруч. Довірливий уважний погляд і відверте милування нею. Майже фізично відчула, як поглядом обійняв, зігрів, легенько доторкнувся, але не образив. В очах радісний захват і вихор почуттів. Але все те поза тим, що можна назвати вульгарним чи непристойним.
- Я так хвилювалася. Мама в селі, старенька. Не відповідала на дзвінок.
Рукою доторкнулася до голови, і зауважила, як він зачудовано дивиться на її густе золотаве волосся. В школі її звали Золотоволоскою. Але то було давно.
- Голову помила і … , не могла всидіти в квартирі, - сказала, сама дивуючись, чому вона щось пояснює зовсім чужій людині.
- Все буде добре, - сказав. Стало невимовно затишно. - Не переймайтеся так, все буде добре. Ви така… така чудова жінка, - тихо додав. Тепло струменіло з очей, почувалася, ніби знає його вічність. І що то було, не могла б пояснити навіть сама собі.
- Дякую, - сказала.
Зовсім недавно божеволіла від страху і відчаю. Все те забулося. Ішла, не оглядаючись. Віддалялася і залишала ту бентежну і дивну зустріч позаду. Відчувала, що дивиться услід і не відпускає поглядом. Але це вже було минулим. Чимось таким, чим не можна керувати. Таким, що не збулося і не могло збутися. Інтим, який незрозумілий тому, хто звик прагнути тільки оголеного, всього і відразу ж. Те, що не порушило звичного плину життя, але залишило по собі приємний спогад, ніжну пам'ять, сум’яття почуттів… Так буває?
