Того літа бджоли роїлися як ніколи. Весна була вітряною, сухою, взяток нікудишній; пасічники кляли долю, жалілися на зміни клімату та хмуро виносили з точків порожні вулики…
Лише кебетливий пасічник не нарікав. Цей завзято майстрував ройові прищепи, невтомно розвозив нехитрі вироби по гайках, байраках та лісосмугах і отримував доробок там, де решта терпіли збитки. Щодня об’їжджав пасічник своє господарство, знімав рої та множив пасіку, вдоволено потираючи руки в солодкому передчутті майбутніх прибутків.
Заходився він якось біля дорідного шумливого рою, що вигідно вгніздився на підвішеній до старої яблуні прищепі, роївню якраз підводив, аж тут з’являється чоловік: „Чого це ти до моїх бджіл скрадаєшся? − Нікуди я не скрадаюсь! − обурився пасічник. − Бджоли на мою прищепу налетіли, й підписана вона! − Так, але бджоли мої! − заперечив чоловік. − Он і пасіка наша за садком, цей рій із мого вулика вилетів уранці, я бачив! − Чого ж не зняв, як бачив? − затявся кебетливий пасічник. − Лежите, боки грієте, а я посадками гасаю то й маю… − А ти що, хитріший за інших, бач який… Хочу лежати то й лежу, а бджоли мої, там і матка мічена, покажу…“
В цей час до сперечальників підійшов третій: „Чого сваритеся? − Та ось рій не поділимо, може ти розмириш? − А що тут мирити, − засміявся третій чоловік, − рій мій та й решта! − Як? − аж роти пороззявляли перші. − А так: садок мій, яблуня моя й плоди на ній теж мої. А рій такий самий плід, тільки бджолиний!“
Довго сперечалися бджолярі, кожен мався за хазяїна рою та інші не приставали. Особливо в’їлися двоє на кебетливого пасічника: ач розумник!.. Сперечалися-сперечалися, аж поки…
Якщо наскочите раптом на рій, то не гайтеся. Без метушні, але скоренько знімайте його та заносьте до прохолодного місця, аби бджола заспокоїлась, а тоді, надвечір уже, й у вулик… Щоб не так було, як у наших пасічників: їлися поки рій не злетів, тільки хвоста й показав…
Та не заважайте роботящому працювати…
